Максим СТРІХА
Пам’ятаю, яку повагу викликав у Європі мій український паспорт узимку й навесні 2005-го. І я сам тоді страшенно пишався цією червоною книжечкою — адже ми, українці, щойно продемонстрували всьому світові, що є по-справжньому зрілою громадянською нацією, здатною оборонити свої розтоптані права.
Однак з нескінченними чварами і корупційними скандалами в коридорах «помаранчевої» влади ставлення до нас поволі почало змінюватися. А події останніх двох років здатні були розчарувати й найстійкіших українських симпатиків. Найдовше трималися, попри сумну очевидність, поляки. Але нині, схоже, «зламалися» й вони. Про це свідчить швидке перетворення східного кордону ЄС на щонайменше недружній навіть щодо тих українців, які є власниками багаторазових і довготермінових шенгенських віз.
З досвіду можу засвідчити: ще торік улітку я витрачав біля віконечка прикордонника на варшавському летовищі імені Шопена щонайбільше півхвилини. Таким було ставлення й до інших прибульців з України. Нині про все це слід говорити в минулому часі.
Навіть знаючи від колег, що ситуація змінилася, я, прибувши до Варшави рейсом VV 207 14 лютого о 14.30, був заскочений тим, що коротенька черга до паспортного контролю переді мною майже не рухалася. Пані за віконцем очевидно вбачала в двох українських студентках потенційних представниць найдавнішої професії й вимагала все нових і нових паперів. Урешті студенток таки пропустили — вимотавши запитаннями й довівши майже до сліз.
Та ж сама прикордонниця у відповідь на моє чемне польське «Dzien dobry» категорично запитала по-російському: «цель приезда?» Моє зустрічне запитання (далі по-польському): «чи всі польські прикордонники розмовляють російською, чи деякі так само й по-польськи?» схоже, її лишень роздратувало. Тож на неї не справило жодного враження запрошення від поважної польської інституції, де мене було названо «відомим інтелектуалістом, який багато робить для зміцнення польсько-української співпраці». Вона через лупу (!) вдивлялася в кожну печатку в моєму паспорті і врешті зажадала пояснити, коли я був у Португалії і що там робив. Щире зізнання, що в червні 2009-го я представляв там Україну на конференції європейської науково-технічної програми EURECA як тодішній заступник міністра освіти й науки, теж не справило на неї враження. Вона наказала мені стояти при вікні, а сама пішла радитися до начальства. За пару хвилин повернулася і таки дозволила ступити на територію Євросоюзу. Зробила це з такою міною, наче пропускала якогось потенційного правопорушника…
Варшавські друзі як могли намагалися притлумити це прикре враження. А Варшава як завжди була прекрасна й сповнена гідності. У перерві між діловими зустрічами мене вперше зводили до музею Варшавського повстання. Я був вражений не лишень до дрібниць продуманою експозицією, яка повертає в трагічні дні 1944-го, але й тим, як свято бережуть поляки пам’ять про своїх полеглих. Про тих красивих інтелігентних людей, які знали, що вмирають за свободу і за Польщу.
І ще одне враження. 15 лютого був небачений снігопад, всі нарікали на «корки» на дорогах. Але слово «корки» (на відміну від Києва) означало тільки те, що навіть у такий сніг транспорт рухався (хоч і повільно) — бо ніхто не намагався порушити правила, об’їхати когось по зустрічній, бо всі чемно пропускали один одного на перехрестях. І я мимоволі думав про те, що відбувається за аналогічної ситуації в Києві, де джипи високопосадовців, скоробагатьків і мажорів (для яких немає жодних правил!) роблять з наших доріг справжнє пекло. Пекло й для себе зокрема. Але надто чітко сидить у їхній свідомості: тільки «лох» пропустить іншого чи не скористається з нагоди промчати по зустрічній…
За два дні я повертався. І цього разу польські прикордонники ультрапильно вдивлялися в українські паспорти. Ще одна промовиста деталь: при сусідніх вікнах («для громадян ЄС») не було нікого. Раніше за такої ситуації черги розвантажували, запрошуючи людей до них. Але і тут все змінилося…
Два роки тому визначний український публіцист і правозахисник, великий друг Польщі Мирослав Маринович, ображений хамством у львівському консулаті, публічно відмовився надалі подавати на шенгенську візу. За всіма даними, ситуація в консулатах відтоді стала кращою, шенгенську візу віднині стало отримати легше, навіть довготермінову й багаторазову. Але по-суті ця віза перетворилася з перепустки до ЄС лишень на запрошення для розмови з прикордонником, якому й належиться ухвалити остаточне рішення: впускати вас, чи ні. А ставлення цих прикордонників наразі таке, що до літаків «дешевої» лінії на Катовіце просто не саджають, наприклад, людей, які не мають зворотного квитка. Адже пояснити прикордонникові, що ви летите, приміром, транзитом до Німеччини, а дату повернення ще не визначили, апріорно неможливо.
Напевно, ми, українці, немалою мірою самі в тому винні. Адже це ми (тоді ще демократичним шляхом!) обрали владу, яка відновила практику цензури ЗМІ, «замовних» судів, політичних репресій і безмежного бюджетного «дерибану» (і з лідером якої очільники ЄС відмовилися нині зустрічатися). І поки ми терпимо такий стиль урядування, то й повинні бути готові, що на кордоні ЄС нас трактуватимуть як «європейців другого ґатунку» — потенційних повій, сутенерів чи бандитів.
Альтернатива для нас лишень одна — наразі не їздити до Євросоюзу. Не зарікаюся остаточно, але серйозно над цим замислююся.
|
|
Коментарі