Україна прийняла рішення про створення разом із Білоруссю, Казахстаном і Росією Спільного економічного простору й одночасно відкинула пропозицію чергового єесівського плану дій (у рамках Європейської політики сусідства), який, зокрема, стосувався введення змін до української оборонної доктрини під кутом європейської інтеграції. Віктор Янукович заявив, що Брюссель принизив Україну відсутністю сприйняття її прагнень до членства в Європейському Союзі, і у зв’язку з цим відмовляється клопотатися надалі про вхід до ЄС. Президент Росії Володимир Путін прийняв рішення безпосередньо заангажуватися в Україні та підтримав одного з кандидатів у президентських перегонах.
Усе це мало місце в 2003 і 2004 роках, а Віктор Янукович був тоді прем’єром при президентові Леоніді Кучмі. Подальша доля домінуючого тоді політичного укладу мала вирішуватися під час осінніх президентських виборів 2004 року, що наближалися. Однак несподівано спалахнула помаранчева революція, і саме на Майдані мало остаточно вирішитися, хто керуватиме в Україні протягом найближчих кількох років.
Можна нарікати на помаранчеві політичні еліти, але без зміни, що відбулася на зламі 2004 і 2005 років, без цього смикання віжками на шляху Києва до ЄС Україна була б у набагато гіршій ситуації, ніж сьогодні. Тодішні політичні еліти, що оточували Кучму, втратили можливість політичного виходу зі становища, в якому застрягли.
Після майже восьми років від революції на Майдані над Дніпром багато що змінилося. Сьогодні об’єднана опозиція інша, багатша на досвід останніх років. Також еліти Партії регіонів інші: набагато більше проєвропейські і навіть внутрішньо поділені на цьому тлі — не зовсім годиться бути «проти Європи».
Можна бути регіоналом і докоряти іншим регіоналам за надто малу заангажованість в європейську інтеграцію. Але є також явища, що нагадують часи до помаранчевої революції. І хоча сьогодні зовсім інший час, але політична ситуація на внутрішній сцені, подібно до 2004 року, є неоднозначною.
Ці сумніви та невпевненість у подальшій долі держави можна помітити не лише в політиків, але також в інтелектуалів. Так склалося, що теперішня мелодія якось подібно звучить: ці самі особи, але в дещо інших, хоча подібних, ролях: Юлія Тимошенко знову в тюрмі, Віктор Янукович, тодішній голова уряду, у результаті вільних виборів став Президентом, Володимир Путін надалі господарює у сусідній Росії, цього разу на посаді прем’єра. Плин років не лише видно по тому, що постарішав Леонід Кучма, а Віктор Ющенко вирішив повністю присвятити себе виробництву меду на сімейній пасіці. Також розчарування Брюсселем є схожим, але чинний ЄС під одним оглядом інший, більш закритий, ще більш, ніж тоді, не бажає розмовляти про розширення, а це небажання сьогодні глибше і великою мірою випливає з економічної і політичної кризи самої Європейської спільноти.
Кожного разу Україна знов не впевнена у своїй дорозі, так само, як наприкінці правління Кучми, а Європа, в свою чергу, знов не впевнена в Україні. Невже ми це вже десь бачили, протираємо зі здивуванням очі та запитуємо, чи українці втечуть перед своїм дежавю. Але вже вистачить порівнянь, аналогій і асоціацій. У школі говорили, що історія не повторюється. Хіба що як фарс. Але кому потрібен цей фарс? Для чого фарс українцям, для чого фарс в Україні полякам, для чого фарс в Україні німцям?
Тому треба скористатися досвідом минулих років — в кінці кінців усі мудріші на тих кілька сивих волосин. Президент Янукович повинен врахувати новий фактор, який не відігравав важливої ролі за часів Кучми. Може, і опозиція не є сильнішою за тодішніх помаранчевих, але гроно тих, що хочуть України в Європі, набагато сильніше за тодішнє. Хто його складає?
Кожного року наступні покоління українців, освічених по-українськи в українських вишах і по-англійськи в західних університетах, входять у доросле життя як свідомі своєї національності та ваги в Європі. Серед молодих кадрів трапляються уродженці 1988-го, 1989-го… Вони мовчать, як ціле їхнє покоління в Європі, неохоче ходять на політичні мітинги, переносять свою активність у Інтернет.
Вони почуваються власниками своєї свободи на рівні не меншому, ніж польська чи французька молодь 1968 року. Ця свобода сьогодні — можливість подорожувати, слухати західну музику, але це насамперед свобода відносин у мережі. Це також свобода в плануванні свого життя і сподівання, що цей індивідуальний план буде певною мірою узгоджено з розвитком країни.
Це покоління вміє дивувати: здивувало не лише Бен Алі, Мубарака чи Путіна. Воно здивувало в останні тижні навіть прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. Елементом свободи пострадянського покоління — цифрового покоління в Україні — є вільні вибори. Вони просто не уявляють собі вже іншого життя. Навіть якщо не користуються цим правом, то вони надто легко не дадуть його відібрати собі.
І між іншим, тому цьогорічні вибори будуть найважливішою подією в Україні. А це тому, що політична ситуація в Україні настільки тупикова, у внутрішньому та в європейському вимірах, що навіть якщо угоду про асоціацію буде все-таки парафовано, то насправді нове віяння принесуть вже тільки українці, що підуть через кілька місяців до урн, а не ті, яких кілька років тому обрано до Верховної Ради. Чинний політичний склад не матиме вже блискучих успіхів.
Якщо переможе Партія регіонів, то це вже не буде гнітюча перемога, а її лідери змушені будуть запропонувати, як вірогідно закінчити справу Тимошенко, як розпочати співпрацю з опозицією, яка напевно буде міцною, безперечно більш згуртованою, ніж у нинішній Раді. Але насамперед уже сьогодні Партія регіонів мусить собі уявити, що коли є вибори, то можна на них також програти.
Отже, якщо виграє опозиція, то її лідери мусять мати концепцію, як одразу не увійти в логіку внутрішньої боротьби та до зведення порахунків і як об’єднуватися для добра України: після помаранчевої революції ніщо не робило більш негативного враження, ніж війна Ющенка з Тимошенко.
Ще одна справа буде важкою: як утриматися від того, щоб не шукати в Партії регіонів нового квартиранта тюремної камери, в якій зараз перебуває Юлія Тимошенко? Бо тоді українці, які готові ще раз повірити помаранчевим, незалежно від того, який зміст це слово несе сьогодні, сильно зневіряться стилем політики нової влади та дадуть гостру відповідь. А вирішуватимуть молоді, які сьогодні користуються Твіттером, пишуть блоги, користуються Фейсбуком і Вконтакті: на них політики не мають способу, тому що старші готуються до битв уже давно вирішених. І просинаються зіпрілі після чергового дежавю.
Павел КОВАЛЬ, голова делегації Європейського парламенту
Джерело: День
|
|
Дежавю
