Українське Слово

Павло ТАРАСЮК

Людям взагалі властиво акцентувати увагу на речах негативних, з недовірою сприймати інформацію зі знаком плюс. Що стосується нас, українців, то скептичне ставлення до оточуючої реальності вже давно перетворилося на національну ознаку (історія, щоправда, давала нам для цього достатньо приводів). Поза тим, що критичність в аналізі - річ справді необхідна, важливо пам'ятати, що без готовності сприйняти позитивні зміни в динаміці процесу цими змінами неможливо й скористатися. 

Інтеграція України до Європейського Союзу - справа, яка потребує серйозної соціальної підтримки з одного боку, і у той же час - це можливість консолідувати суспільство довкола спільної мети. Однак українці прагнуть до ЄС пасивно, із домішком недовіри у власні можливості цю задачу бодай колись виконати. Не тільки на рівні громадян, а й з вуст авторитетних експертів та політиків постійно доводиться чути скептичні (часто - аж до рівня презирства) висловлювання з приводу наших „шансів" стати частиною Об'єднаної Європи. Прикметно, що такий підхід характерний для представників усіх українських політичних сил (за винятком хіба Президента та двох-трьох службовців Міністерства закордонних справ, які відповідно до посадових обов'язків зобов'язані випромінювати оптимізм).

Звичайно, смішно було б сприймати євроінтеграцію як процес простий, швидкий та одновимірний. Слушною видається і критика виконання Україною „домашнього завдання" із здійснення внутрішніх реформ - чи не головного сутнісного компоненту власне євроінтеграції. Але, вочевидь, неправильним (і шкідливим!) є відмежування від подій та явищ, які цілком можуть сприяти наближенню України до ЄС (включно із вступом до Союзу). Так, у поточний момент та в осяжному майбутньому ціла низка обставин може дозволити Україні досягти суттєвого прогресу на шляху до Європи.

Зміни на західному фронті...

Найперше, що додає оптимізму, це фактичне завершення інституційної реформи в ЄС. Нагадаємо, що 2005 року, після Майдану, Україна, незважаючи на загальне захоплення європейцями нашою країною, практично не змогла зробити ані кроку в бік Брюсселя через провал проекту європейської Конституції. Цей провал призвів до тривалої інституційної та світоглядної кризи в Європейському Союзі та апріорі унеможливив процес розширення. Криза була подолана через переукладення установчих документів ЄС у грудні 2007 року в Лісабоні, ратифікація яких завершилася результативним референдумом в Ірландії 5 жовтня 2009 року (формально Лісабонський договір про функціонування Європейського Союзу ще повинні схвалити чехи, але несподіванок тут не передбачається). Таким чином, європейцям нарешті вдалося цілком успішно завершити процес внутрішніх реформ, що вже само по собі означає однозначно більшу увагу Брюсселя до справ поза межами формального кордону Союзу.

Важливо відзначити, що, згідно з лісабонськими домовленостями, буде реформовано також зовнішню політику ЄС через реалізацію „європейського виміру демократії". Реформа передбачає, по суті, створення загальноєвропейського міністерства закордонних справ на чолі з Високим представником ЄС із зовнішніх справ та політики безпеки (ця посада запроваджується замість двох нині існуючих - Високого представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики (зараз - Хав'єр Солана) та Європейського комісара із питань зовнішніх відносин та європейської політики сусідства (зараз - Беніта Ферерро-Вальднер). Новому очільнику європейської дипломатії будуть підпорядковані зовнішньополітичні структури Європейської комісії та дипустанови ЄС за кордоном (наразі ні Солана, ні Ферерро-Вальднер ні тим, ні іншим безпосередньо не керують). Таким чином, європейська дипломатія стане більш ефективною та, вірогідно, оперативною. Це дозволить частково розбюрократизувати з боку ЄС український євроінтеграційний процес і, за наявності доброї волі, значно прискорити процес вступу нашої країни до Союзу.

Окрім Лісабонської угоди як явища загальноєвропейського, варто проаналізувати і внутрішні зміни в окремих європейських країнах. Найперше - це посилення позицій партій, які прихильно ставляться до ідеї вступу України до ЄС у Німеччині та Великобританії. Прихід у Берліні до влади Вільної демократичної партії на чолі з Гідо Вестервелле (який очолить зовнішньополітичне відомство ФРН) створює якісно новий для України політичний контекст в одній із ключових європейських країн. Сам факт, що у програмі цієї партії чітко закріплена перспектива вступу України до ЄС, дає значні козирі українським дипломатам у всіх перемовинах за участю Німеччини.

Найвірогідніше, весною 2010 року у Великобританії відбудуться парламентські вибори, які практично однозначно призведуть до формування нового уряду на чолі із лідером Консервативної партії Девідом Камероном (прогнозувати це нескладно за результатами останніх місцевих виборів на Альбіоні, на яких 44% отримали консерватори, 25% - ліберальні демократи, а лейбористи посіли третє (!) місце із 24%). Варто відзначити особливу прихильність Камерона до України: саме з ініціативи консерваторів у квітні 2008 року в парламенті королівства відбулися дебати щодо України, за наслідками яких Київ було віднесено до стратегічних партнерів Великобританії (офіційно цей статус закріплено в Лондоні 15 травня 2008 року). Під час зустрічі Камерона із главою Української держави рік тому (6 жовтня 2008 року) лідер консерваторів вкотре „висловив однозначну підтримку європейським прагненням України і підтвердив підтримку з боку Великої Британії курсу інтеграції України до євроатлантичних структур" (цитую за офіційним повідомленням прес-служби Президента України).

Девід Камерон - британський політик „нової хвилі", який у разі вірогідного призначення прем'єр-міністром, прагнутиме реалізувати масштабні амбіційні ініціативи, зокрема й у сфері зовнішньої політики. Цілком вірогідно, що такою ініціативою стане активне ангажування України до загальноєвропейського проекту.

... і зміни на фронті східному

Повільно, але незворотньо у сприятливому для України напрямку розвиватимуться і події на пострадянському просторі. Росії все складніше позиціонувати себе як альтернативний європейському центр тяжіння. Основна причина цьому цілком прагматична: незважаючи на очевидне прагнення, Кремль вже не здатний ефективно здійснювати економічну підтримку навіть лояльним до нього державам. Мова йде, зокрема, про кредити, які Росія була пообіцяла низці країн Співдружності незалежних держав, а наразі фактично відмовляється від своїх зобов'язань. Це викликає роздратування у столицях, які ще недавно підкреслювали максимальну лояльність до Росії. Яскравим підтвердженням цього став  нещодавній саміт СНД у Кишинеу, який вже, здається, остаточно продемонстрував неефективність цього проросійського проекту. Демонстративною була неучасть у саміті глав Таджикистану, Казахстану, Туркменістану та Узбекистану при тому, що троє останніх вважаються (вважалися?) цілком лояльними до керівництва Росії фігурами. 

Ті, хто все ж взяв участь у роботі саміту, навряд чи залишилися задоволеними поїздкою. Ільхам Алієв, президент Азербайджану, не зміг ані на крок просунутися у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху під час зустрічі зі своїм вірменським колегою. Білоруський глава держави Алєксандр Лукашенко обурився відмовою Росії надати Мінську обіцяних 500 млн доларів США кредиту. У зв'язку з цим білоруський лідер публічно палко підтримав висловлену Ющенком думку - „якщо б у СНД діяла повноцінна зона вільної торгівлі, то не потрібно було б нікому ні у кого просити грошей".

А двостороння зустріч Ющенка та Лукашенка взагалі пройшла у такій атмосфері взаємної приязні, якій позаздрив би й Леонід Кучма. Зокрема, президенти домовилися інтенсифікувати діалог та міждержавну взаємодію. «Мені здається, ми в стані просунутися дуже серйозно у цьому питанні буквально у найближчі півтора-два місяці», - загадково зауважив Лукашенко. Що ж до молдавського господаря заходу, то в.о. президента Молдови Міхай Гімпу напередодні саміту охарактеризував СНД у приблизному перекладі як „стару жінку, що помирає". Раніше Гімпу заявив, що його країна обиратиме, в які союзи та блоки вступати безвідносно до позиції РФ. Схожих поглядів дотримується і молдавський прем'єр Влад Філат та ймовірний новий президент республіки Маріан Лупа.

Як бачимо, проросійський геополітичний проект у Східній Європі деградує. У той же час саме зараз закладаються основи нового формату міждержавної багатосторонньої взаємодії у регіоні. Це створює додаткові можливості для того, щоб Україна активно відстоювала свій національний інтерес (зокрема й інтеграцію до ЄС) через лідерство у спільноті східноєвропейських країн-нечленів ЄС. І формальний інструмент („Східне партнерство"),

і сприятливі геополітичні фактори (фактичний розпад СНД) для цього наявні.

* * *

Політичні обставини, які складаються сьогодні як у Західній, так і у Східній Європі, є, безумовно, сприятливим для євроінтеграційного курсу України. Почасти ці обставини зумовлені об'єктивними закономірностями політичного розвитку регіону, почасти - все ж є результатом кропіткої роботи українських (і не лише українських!) дипломатів, туристів, заробітчан і навіть деяких політиків, які в той чи інший спосіб доводять очевидну істину: жодна європейська країна не повинна залишатися поза Об'єднаною Європою.