Зося КРАСОВА, Володимир КОЗАКОВ
Офіційний Бухарест, який останніми роками, вочевидь, не полишав думок про відновлення ідеї «Великої Румунії», схоже, вирішив дещо змінити концепцію. Лише недавно (напередодні відзначення 70-річчя початку війни СРСР із фашистськими загарбниками) ніхто інший як президент Румунії Траян Бесеску заявив про існування територій, які «Румунія бажає повернути назад до свого складу», недвозначно натякнувши на Молдову, частину Одеської області та Буковину.
Румунський лідер не вперше публічно озвучив реваншистські гасла. Надто активно він використовував їх під час своєї останньої виборчої кампанії (наприкінці 2009 року). І хоча тоді це більшою мірою відігравало роль допоміжного фактору в електоральній боротьбі Т.Бесеску, то зараз його висловлювання щодо румунської великодержавності набувають іншого забарвлення.
«Обережний» реваншизм
Претензії до українських територій як частини «Великої Румунії» в останніх заявах президента Бесеску вже не фігурують так прямо, як це відбувалося раніше. Можливо, на це певним чином вплинула позиція офіційного Києва, яка містила акцентовані заяви про неприпустимість будь-яких територіальних претензій або імперських відголосків «навіть на рівні політичних дискусій або ключових політичних сил». Однак гарантій того, що подібна риторика з боку Бухареста не оновиться в найближчому майбутньому, немає.
Зараз же така тематична дискусія підтримується на рівні радикальних ультраправих румунських організацій, зокрема, «Нові праві» («Noua dreapta»). Головною ідеологічною доктриною організації є створення Великої Румунії і приєднання до неї нинішніх територій Молдови, а також Північної Буковини та Південної Бессарабії — фактично, Чернівецької області та частини Одещини.
Водночас необхідно враховувати, що румунський реваншизм змінив підходи у реалізації ідеї «Великої Румунії». Тепер ставка робиться не на територіальний вимір, а на людський фактор.
«Велика Румунія» в Молдові
Для того, аби побачити справжній розмах румунських ідеологів, корисно звернути увагу на ситуацію в сусідній Молдові, яку послідовники реваншизму не соромляться відкрито називати територією свого безпосереднього впливу.
Кілька років тому, виступаючи в парламенті в Бухаресті, Траян Бесеску заявив, що в Республіці Молдова проживають чотири мільйони румун. Це викликало хвилю обурення громадськості як всередині Молдови, так і в самій Румунії. Але у розвитку ситуації, незважаючи на невдоволення, все частіше офіційний Бухарест став вживати у своїх меседжах щодо Молдови «невинне» словосполучення — «друга румунська держава».
Інша ініціатива Т.Бесеску — спрощення процедури надання громадянам Молдови румунських паспортів — спричинила масові напливи молдован в консульські установи Румунії. Подібна ситуація виникла і в Україні (зокрема, в Генконсульстві Румунії в Чернівцях), однак вона була швидко нейтралізована завдяки прописаному в ст.4 Конституції України «єдиному громадянству».
Звичайно ж, Бухарест зробив ставку на фактор бідності людей, яким відкрилася перспектива вільно подорожувати Європою в пошуках роботи, маючи на руках паспорт країни-члена ЄС. Ставка не програла, але мало хто з цих людей замислилися, що по великому рахунку вони просто зраджують власній національній свідомості.
Як гриби після дощу в Румунії і Молдові стали з’являтися неурядові організації, об’єднання та рухи з єдиним гаслом: європейська інтеграція Молдови з допомогою Румунії. Один із найбільших таких рухів «Actiunea 2012», зареєстрований в Румунії, вже оголосив своєю метою об’єднання двох країн. До нього почали приєднуватися інші новоспечені організації, зокрема, Асоціація молдавських студентів, що навчаються в румунських вишах.
Про збільшення ідейного впливу «Великої Румунії» свідчать величезні потоки фінансових ресурсів, що виділяються Бухарестом під так звані культурно-просвітницькі проекти, у т.ч. в Молдові. У складі румунського МЗС для цього навіть створили «департамент румунів звідусіль» (Departamentul romanilor de pretutindeni). Культурна «діяльність» цього департаменту зводиться, практично, до фінансування кількох великих видань, які у своїх публікаціях часто піддають сумніву здатність існування Республіки Молдова як окремої, незалежної та суверенної держави.
Загравання з «великим сусідом»
Між тим, і молдавська сторона останнім часом демонструє готовність до зближення з Румунією. Про це може яскраво засвідчити хоча би той факт, що днями в.о. президента РМ Маріан Лупу отримав з рук Т.Бесеску «Орден зірки» — найвищу нагороду Румунії, яка дається за службу інтересам Румунської держави. Цікавою подробицею є те, що нагородження, на прохання самого Маріана Лупу, не афішувалося. Виникає логічне запитання: що це — скромність представника вищого керівництва Молдови чи просто спроба приховати очевидне служіння інтересам «великого сусіда»?
Справедливо буде зазначити, що в самій Молдові не всі поділяють думку про злиття з сусідньою державою, якій пощастило увійти до складу Європейського Союзу. Однак якщо раніше питання об’єднання ставилось прихильниками реваншистських ідей однобоко, то зараз вони намагаються використати євроінтеграційні прагнення Кишинева та завуалювати ідею «Великої Румунії» під допомогу РМ пройти шлях до ЄС через об’єднання двох держав.
Колишній в.о. президента Молдови Міхай Гимпу взагалі не приховував симпатій до румунізації РМ. Він навіть цурався бути молдованином, називаючи себе румуном. А його племінник Дорін Кіртоаке (мер Кишинева) відкрито заявляв, що Бессарабія (Молдова в інтерпретації румунських націоналістів) увійде до складу Румунії за десять років. На підтвердження своєї лояльності і відданості він подарував Т.Бесеску горщик зі священною «бессарабської землею».
І ще одне. Останніми роками в Молдові активно почав перевидаватися підручник з вивчення у школах РМ не історії Молдови та молдаван, а історії румунів. Приклади зі зміною історичних трактувань добре відомі і в Україні, що, в принципі, не потребує зайвих коментарів.
Погляд з Києва
Ситуація в сусідній Молдові наочно демонструє, в якому руслі сьогодні працюють великодержавницькі ідеї Бухареста. З одного боку, все відбувається начебто в контексті євроінтеграції і в рамках двосторонніх відносин країн, на що вони, безперечно, мають право. З іншого боку, багато чого, особливо в заявах та вчинках вищого керівництва як Румунії, так і Молдови сприяє поглибленню розколу в молдавському суспільстві між тими, хто підтримує румунізацію та її противниками.
Не варто також забувати про придністровський чинник. Тираспольська адміністрація, починаючи зі збройної фази конфлікту (початку 1990-х років), завершуючи сьогоднішнім днем, активно малює з Бухареста образ найлютішого ворога. Тож активізація прорумунських рухів у Молдові лише посилює напруження в конфліктному регіоні, розташованому безпосередньо на кордоні з Україною.
Для офіційного Києва це, безумовно, створює додаткові індикатори небезпеки. Адже будь-яке ускладнення й так непростої ситуації в сусідній країні має враховуватися у зовнішній політиці України. Тим більше, що ситуація впливає і на процес придністровського врегулювання, в якому Україна бере безпосередню участь як країна-гарант.
Велика Румунія. 1918—1940 (взято з Вікіпедії — вільної енциклопедії).
