Українське Слово

Сербія заявила про арешт Ґорана Хаджича, останнього зі списку підозрюваних у воєнних злочинах, яких розшукував Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії.

Ґоран Хаджич перебував на посаді президента Республіки Сербської Країни з 1992 до 1994 рік. На цій території вже понад два з половиною століття проживає українська діаспора, яка під час збройних конфліктів у Хорватії, через внутрішні поділи та лояльніс1ть до офіційного Загреба, зазнала великих страждань.

Республіка Сербська Країна

Республіка Сербська Країна — це самопроголошена автономна область, створена 1991 року з двох частин, яку на території Хорватії створили етнічні серби (подібно до так званих «заморожених конфліктів» на території колишнього Радянського Союзу), не задоволені результатами перших багатопартійних виборів у Хорватії та владою правоцентриського уряду й президентом Франьо Туджманом, який прагнув здобуття незалежності від тодішньої комуністичної Югославії. У результаті таких політичних дій на території Хорватії спалахнув збройний конфлікт, який призвів до остаточного розвалу федерації.

Розбудові Республіки Сербської Країни значною мірою допомогли тодішня Югославська народна армія та напіввійськові угруповання із Сербії, які разом з місцевим населенням воювали проти новостворених хорватських сил безпеки. Сербський президент Слободан Мілошевич тоді надавав значну політичну підтримку сербській автономії в Хорватії.

Республіка Сербська Країна ухвалила конституцію наприкінці грудня 1991 року, але була у світі невизнаною державою. Незалежні мас-медіа у Белграді тоді мали труднощі, повідомляючи про бойові дії з території Хорватії, оскільки не знали як називати цей самопроголошений сербський край, про який державні ЗМІ у Сербії писали як про ще одну самопроголошену югославську республіку.

Збройні конфлікти у Хорватії призвели до масових страждань цівільного населення та вигнання десятків тисяч несербів з Республіки Сербської Країни, серед яких були і греко-католики українці-русини. На підставі мирного договору між Загребом та Белградом на початку 1992 року на території Республіки Себської Країни було розташовано миротворців ООН, серед яких і миротворці з СНД, зокрема Росії та України.

Республіка Сербська Країна була населена здебільшого етнічними сербами (понад 90 %), з населенням понад 400000 осіб, мала свій парламент, окрему валюту і займала значну частину території Хорватії. Першим президентом Республіки Сербської Країни був Мілан Бабич, який 2006 року вчинив самогубство у слідчому ізоляторі Міжнародного трибуналу в Гаазі. Другим її президентом, з 1992 до 1994 року, був Ґоран Хаджич, який керував майже до скасування автономії.

Республіку Сербську Країну було скасовано внаслідок двох операцій хорватських сил безпеки у травні та серпні 1995 року під назвою «Блискавка» та «Буря». Повністю ці території мирно перейшли під контроль Загреба 1998 року. Уряд Республіки Сербської Країни у вигнанні продовжив існувати до 2005 року у Белграді.

Хорватські українці та миротворці

Українська діаспора на Балканах (Хорватія, Сербія, Боснія-Герцеговина) вважається найстарішою міграцією з етнічних територій України, у середині XVIII століття, під час Австро-Угорської імперії. Українські етнічні осередки розташовані на сході Хорватії, на кордоні із Сербією, у місті Вуковар та у селах Міклошевці та Петровці, власне на території, яка з 1991 року входила у Республіку Сербську Країну.

За офіційними даними Загреба, на початку 1990-х років, коли миротворці ООН перебрали контроль над пошматованою війною місцевістю, сербські воєнізовані угруповання вбили 700 та депортували майже 10 тисяч мирних людей несербського походження. Депортації почалися, коли президентом був Ґоран Хаджич, а серед депортованих понад тисяча були українці-русини.

Греко-католики у Загребі оприлюднили дані, що на початку дев’яностих років понад 3500 їхніх парафіян опинилися втягнутими у збройний конфлікт, понад 1000 під тиском були змушено покинути свої домівки, вбито понад 150 та поранено понад 300 українців-русинів.

Іронія складних етнічних поділів на Балканах на початку 90-х років захопила і українську діаспору у Хорватії. Українці-русини у Хорватії, які є переважно греко-католиками, на початку війни поділилися на прохорватських та просербських.

У травні 1991 року у Хорватії було проведено референдум про незалежність, і осередки з українським населенням із значною перевагою підтримали незалежність Хорватії.

Хорватська преса за невдалість місії ООН у Хорватії критикувала, зокрема, російських миротворців, які тоді у травні 1992 року на прохання української громади з Сербії були розміщені у Східній Хорватії, де власне мешкають українці.

Хорватські українці сподівалися, що миротворча місія СНД, очолювана Росією, мала бути більш ефективною у зв’язку з культурною близькістю місцевих українців-русинів до миротворців. Але сербські воєнізовані формування фактично на очах російських миротворців депортували кількасот мирних українців углиб хорватської території.

Пасивність миротворців СНД деякі лідери української громади у Хорватії і Сербії назвали тихою підтримкою сербських воєнізованих угруповань. Інші вважають, що ідеться про помилку та незнання миротворців, які тоді лише розпочали свою місію.

Наслідки депортації українців у Хорватії негативно позначилися і на українській громаді в Сербії. Український академік Юліан Тамаш, тодішній голова Союзу українців-русинів Югославії, який вимагав миротворчої інтервенції від посольства Російської Федерації у Белграді, каже, що після того був змушений тимчасово залишити Сербію.

Після падіння режиму Слободана Мілошевича більшість звинувачених у злочинах війни з усіх колишніх югославських республік постали перед міжнародним трибуналом у Гаазі. Проте суд ООН жодного разу не виокремив страждання та депортацію українців Хорватії.

Джерело: ВВС