Ще 1999 року, коли збірна України з футболу разом зі знаменитим Андрієм Шевченком, яка, здавалось, по всіх параметрах переважала збірну Словенії, поступилася останній у стикових матчах за вихід у фінальну частину Євро-2000 (2:1, 1:1), підприємці-уболівальники Михайло Партика із міста Самбора Львівської області та Мирослав Фринцко із міста Калуша Івано-Франківської області вдарили об заклад: якщо наша збірна здобуватиме право грати у фіналі чи то чемпіонату Європи, чи то чемпіонату світу, вони пішки приходитимуть до місця проведення матчів за її участю.
Вперше відтоді така нагода трапилась п’ять років тому, коли збірна України вийшла у фінал Євро-2006. І чоловіки дотримались свого слова: мужньо подолали 860 кілометрів до німецького міста Лейпціга, де грали свій перший матч наші футболісти.
Нинішнього року Михайло і Мирослав вирішили пішки з’єднати центральні стадіони столиць Євро-2012 Варшави і Києва, оскільки наша футбольна збірна знову гратиме у фіналі європейського чемпіонату. 19 червня вони автобусом прибули до головного стадіону столиці Польщі і звідси вирушили у похід. 16 днів провели мандрівники у дорозі (п’ять — у Польщі, одинадцять — в Україні), відчули на собі і тривалу спеку, і дощову прохолоду. По бездоріжжю і бруківці подолали 800 кілометрів. Найдовший одноденний маршрут склав 70 кілометрів у третій день походу. Чотири рази ночували у польських готелях (там вони є чи не в кожному селі) і лише двічі в українських. Чотири ночі спали в наметах, ще три у знайомих та гостинних українських селян. Кілька разів на Волині і Рівненщині блукали, оскільки трапилися збої із супутниковим навігатором (він вів по вказаних на карті польових дорогах, яких нині вже немає).
Щоб зменшити навантаження на плечі, мандрівники не брали з собою харчів, снідали, обідали і вечеряли на території Польщі у кафе, барах, готельних ресторанах. В Україні випадали дні, коли доводилось перебиватись сухим пайком, адже у селах, через які пролягав маршрут, були відсутні заклади громадського харчування.
Михайла Партику та Мирослава Фринцка вразили у польських селах рівненькі асфальтові дороги, чистенькі тротуари, красиві квітники та газони, впадали в вічі світлі, гарно оздоблені школи, а біля них добре обладнані спортивні майданчики, стадіони.
Віддалені від автомагістралей українські села, у порівняні з польськими, виглядають сірими і бідними. По кам’яних дорогах у них ніхто не хоче їздити — поруч з ними прокладають нові, школу рідко де побачиш, не кажучи вже про спортивні майданчики.
У Польщі мандрівники не бачили п’яниць, адже там у магазинах і біля них заборонено розпивати спиртні напої. В українських селах часто зустрічались навіть хлопці напідпитку. У селі Сівка Волинської області вони навіть чіплялися до Михайла та Мирослава з претензіями, чому на їхньому похідному штандарті намальовано польський прапор. Лише після пояснень мети акції, вони відчепилися.
У Житомирській області мандрівники чи не в кожному населеному пункті бачили пам’ятники Леніну. Зате в жодному селі не помітили пам’ятників Тарасові Шевченку. Коли запитували людей, що вам доброго зробив вам Ленін? — Нічого, — відповідали. — А чому ж не приберете? — Та хай стоїть, — відмахувалися.
Засмаглі, обвітрені, втомлені довгою дорогою, але з живою іскоркою в очах завершили маршрут підприємці-футбольні уболівальники біля центрального республіканського стадіону столиці України у дружніх обіймах побратимів-рухівців і з почуттям виконаної невеличкої місії народних дипломатів відбули до рідних домівок.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ