Цікаво, а чи мали сумніви українські дипломати та європейські чиновники щодо наявності великої кількості проблем довкола парафування Угоди про асоціацію між Україною та ЄС? Судячи з бадьорих заяв керівників вітчизняного МЗС та більш обережних висловлювань їхніх колег з Брюсселя, усі все розуміли, на обмеження у процесі ратифікації сподівано очікували.
А отже, Угоду парафовано у тих частинах, які торкаються політичної асоціації та основних положень економічної інтеграції (створення зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом), відтермінувавши на пізніше юридичні нюанси, що їх ще треба вивірити. Але ні у Києві, ні у Брюсселі немає сумнівів щодо того, що повний текст Угоди з усіма додатками буде парафовано.
А от щодо його підписання та ратифікації — питання досі залишається відкритим. Адже, доки у Брюсселі 30 березня віце-Міністр закордонних справ України Павло Клімкін та співголова Робочої групи від ЄС Мирослав Лайчек ставили підписи під сторінками Угоди (себто, якраз її парафували), — у Берліні було оприлюднене повідомлення з Бундестагу: мовляв, Німеччина нічого з Україною не підпише, бо ж там спостерігається відкат від демократії, опозиціонери ув’язнені і взагалі незрозуміло як відбудуться парламентські вибори… Щоправда, політологи у Києві почали бурчати, що не так проблеми з демократією, як питання дружби з Росією, з новим старим володарем Кремля турбує чільних державних діячів у ФРН. Не варто забувати, що у фарватері Берліна можуть висунутись Данія (яка нині головує в Євросоюзі), Нідерланди, Бельгія і навіть західна сусідка України — Словаччина, що її дехто цинічно (але не без правдивого підтексту) називає «сателітом «Газпрому».
Та й в Україні дехто з політиків та аналітиків визнає: європейцям потрібні українські ресурси, український ринок, український капітал. За умов кризи питання демократії і взаємин між владою та опозицією відступає на другий план, бо ж ЄС потрібні і нові ринки збуту з відповідним збільшенням свого виробництва і збільшенням робочих місць. А з другого боку — Євросоюзові не завадять інвестиції з України, що їх охоче вкладають вітчизняні олігархи та чільні політики: хто у нерухомість, а хто і у значно більш важливі для європейської економіки об’єкти (промисловість, сервіс тощо).
Тож і для Києва і для Брюсселя, судячи з усього, найголовніше на нинішньому етапі взаємин — запустити механізми утворення зони вільної торгівлі. Тим більше, що, за логікою команди Президента України, це може допомогти Києву на переговорах з Москвою, точніше з Кремлем, і стосовно газових розцінок, і щодо модернізації української ГТС та повернення українських сироварів на ринок Росії. Тобто, ідеться про певну подвійну гру, що цілком очікувано за впровадження політики подвійних стандартів.
Богдана Костюк
|
|
Не так сталось, як гадалось?
