35 книжок, які формували українську незалежність

Незалежність не почалася 24 серпня 1991 року і не вичерпалася фактом появи держави. До неї вели мова, яку намагалися витіснити, історія, яку переписували, пам'ять, яку забороняли, і культура, яку привчали вважати меншовартісною. Частина цієї дороги пролягла через книжки: ті, що дали нам слова для означення себе, повернули втрачені імена й навчили розпізнавати спроби імперії стерти нашу культуру.

До 35-річчя незалежності України редакція опитала істориків, письменників, літературознавців, журналістів, митців, військових і волонтерів, аби зібрати тексти, які допомагають осмислити цей досвід. Серед експертів — Андрій Портнов, Віталій Портников, Оля Гнатюк, Володимир В'ятрович, Дмитро Крапивенко, Антон Дробович, Віталій Ляска, Ярина Груша, Андрій Курков, Олена Апчел, Ірина Гук, Сергій Майдуков, Тамара Гундорова, Роман Забуга, Мар'ян Пиріг і Микола Рябчук. Ці 35 книжок не є рейтингом чи остаточним каноном: деякі з'явилися задовго до відновлення державності, інші написані буквально посеред війни. Разом вони показують, що незалежність — цінність, яка потребує щоденної роботи пам'яті, гідності й спротиву.

Перш ніж постала незалежна держава, мала з'явитися відповідь на запитання, хто ми. Ці книжки повертали українцям власну мову, історичну тяглість і право бачити себе поза імперськими визначеннями. «Кобзар» Тараса Шевченка, що почався з невеликого видання 1840 року, твердо зафіксував існування окремої української ідентичності в імперську добу. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського повернула українській історії власний сюжет, відмовившись описувати її як передмову до російської. «Мойсей» Івана Франка прочитав біблійну історію як українську драму: виснаження, зневіру, страх перед свободою і спокусу відмовитися від довгої дороги. «Жовтий князь» Василя Барки описав Голодомор як сплановане нищення людського життя, а «Notre Dame d'Ukraine» Оксани Забужко повернула Лесі Українці складність, інтелектуальну радикальність і місце в європейській культурі.

Незалежність неможлива без пам'яті про тих, кого намагалися знищити, змусити мовчати або позбавити імені. «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, вперше видана в Парижі 1959 року, повернула читачам ціле модерне культурне середовище, знищене арештами й розстрілами. «Українки в ГУЛАГу» Оксани Кісь досліджує щоденні способи виживання й опору в радянських таборах, повертаючи жіночому досвіду місце в історії репресій. «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського розповідає про повстанців, які продовжували воювати за Україну після поразки державних формацій 1917–1921 років. «Солодка Даруся» Марії Матіос через особисту трагедію героїні відкриває травму буковинського села, розірваного радянським насильством. «Антольоґія стрілецької творчости» Лева-Осипа Ґеца і Богдана-Володимира Крижанівського — рукописний альбом, створений українськими січовими стрільцями у 1915–1917 роках, що показав: українська військова культура творила власну естетику, пам'ять і мову спільного спротиву.

Імперія тримається не лише на примусі, а й на переконанні, що все українське нібито провінційне, неповноцінне або похідне. Ці тексти розбирають таку оптику — сміхом, уявою і поверненням власних інтелектуальних традицій. «Мина Мазайло» Миколи Куліша — гостра комедія про русифікацію, мовний сором і колоніальне прагнення бути схожим на метрополію. «Московіада» Юрія Андруховича перетворює один день із життя українського поета в Москві на гротескну мандрівку імперією, що розкладається. «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка — провокативна альтернативна історія про переможний марш українського війська Москвою, що руйнує уявлення, ніби українцям назавжди відведено роль переможених. «Філософія театру» Леся Курбаса показує його як мислителя європейського масштабу, а «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко змінила сам словник розмови про українську культуру, довівши її модерність.

Війна не зводиться до лінії фронту і вже зараз змінює мову, дитинство, тіло, уявлення про себе й межі солідарності. «Хто ти такий?» Артема Чеха — напівбіографічний роман про дитинство у 1990-х, де чужа війна живе в мирному побуті. «Дівчата зрізають коси» Євгенії Подобної — збірка усних свідчень 25 українок, які воювали у складі Збройних сил і добровольчих підрозділів у 2014–2018 роках. «В ізоляції. Есеї про Донбас» Станіслава Асєєва — прискіпливе придивляння до життя в окупованому Донецьку, де насильство поступово стає нормою. «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня — коротка проза про фронт без героїчних декорацій, де поруч існують страх, віра, поранення, сни, побратимство, смерть і любов. «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» Володимира Рафєєнка — роман про вростання в мову, яка стає простором пам'яті, гри та самоусвідомлення.

Україна не складається з одного правильного пейзажу чи однієї зручної біографії. «Ворошиловград» Сергія Жадана повертає українському сходу складність та історію без екзотизації. «Сталінка» Олеся Ульяненка — похмурий роман про міське дно, де зло не зникає після зміни прапорів, якщо його не названо й не осмислено. «Амадока» Софії Андрухович — масштабний роман про пам'ять, що зникає, і любов, яка намагається відновити втрачену історію. «Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної простежує долі людей, чиї історії перетнулися в донецькому пологовому будинку 1986 року, крізь розпад СРСР і війну. «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової — кримський роман про дорослішання, дружбу і повільне відкриття історії півострова, який довго існував у материковій уяві як декорація для відпочинку.

Щоб говорити зі світом, Україні не потрібно просити дозволу на власну історію. «Брама Європи» Сергія Плохія пояснює, чому без українського досвіду неможливо зрозуміти ані історію континенту, ані нинішнє протистояння з росією. «Подолати минуле: глобальна історія України» Ярослава Грицака дивиться на українську історію крізь процеси, що змінювали весь світ, і відмовляється від ролі вічної жертви. «Історичні есе» Івана Лисяка-Рудницького — приклад того, як говорити про Україну водночас із симпатією, критичністю й повагою до ширшого контексту. «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталі Яковенко показує минуле як складніше й цікавіше, ніж спрощена схема між «старшим братом» і безперервною боротьбою. «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» Вікторії Амеліної — остання книжка авторки, яка загинула внаслідок російського удару по Краматорську, — трагічний, розірваний і правдивий мемуар про українок, які документують воєнні злочини.

Державна незалежність починається з людей, які відмовляються приймати насильство як норму. «Сад Гетсиманський» Івана Багряного — автобіографічний роман про людину, яка проходить крізь арешти, допити, тортури, але відмовляється зректися власної гідності. «Вибране» Євгена Сверстюка — есеїстика дисидента, видана в еміграції 1979 року, про моральну відповідальність, культурну пам'ять і здатність залишатися собою під тиском брехні. «Жінки свободи» Марини Мірзаєвої поєднує біографії жінок українського підпілля з нотатками про нинішню війну. Мистецька монографія про Аллу Горську представляє художницю як діячку шістдесятницького руху, яка не погодилася розділяти мистецтво й моральний вибір. «Спогади» Олександра Кошиця простежують шлях диригента від дитинства до музичної праці й подій 1919 року, нагадуючи, що справжнє культурне лідерство починається з уважності до власного голосу.

Окремо експерти відзначили збірку есеїв Миколи Рябчука «Дві України» — Андрій Портнов назвав її взірцем інтелектуального пошуку, але до основного переліку вона не увійшла, оскільки сам Рябчук долучився як експерт. Ці 35 книжок — не вирок і не канон, а радше запрошення до діалогу: що ми читаємо, коли хочемо зрозуміти, хто ми є і куди йдемо.