Літера, якої не визнавав Нечуй-Левицький: правописна війна класика

Уявіть текст без літери «ї»: замість «їх» — «йих», замість «приїжджі» — «приізжі». Саме так бачив українську мову на письмі Іван Нечуй-Левицький, класик, чиї «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» стали хрестоматійними. Для нього це була не дивацтво, а принципова позиція, заснована на простому правилі: писати треба так, як говорять люди.

Свої правописні ідеї письменник викладав у працях «Сьогочасна правописна мова на Україні» та «Криве дзеркало української мови», а згодом створив і власну «Граматику української мови». Він послідовно відстоював фонетичний принцип — максимальне наближення писемного слова до живого звучання. Саме тому «ї» він вважав зайвою, пропонуючи натомість використовувати «і» всередині та наприкінці слів, а на початку — «йи». Апостроф, на його думку, теж був зайвим.

Нечуй-Левицький настільки серйозно ставився до власного правопису, що ретельно контролював редагування своїх творів і протестував, коли тексти друкували за іншими нормами. Він відстоював право автора самому визначати слововживання. Його боротьба не обмежувалася однією літерою: письменник гостро реагував на правописні нововведення свого часу, зокрема негативно ставився до галицьких практик, називаючи їх «галицькою змовою».

Його позиція була суперечливою: з одного боку, він виступав за розвиток української мови та її незалежність від російської традиції, з іншого — пропонував норми, які не прижилися. Більшість його пропозицій зрештою не закріпилися в літературній мові. А літера «ї», яку класик вважав непотрібною, залишилася однією з характерних графем української абетки.

Історія Нечуя-Левицького — нагадування про те, що мова — жива тканина, і кожне покоління письменників намагається відшукати в ній свій ритм і свою правду. Хай там як, а його тексти залишаються з нами, а мовні суперечки довкола них — лише свідчення того, як багато важить для українців слово.