Середньостатистичний луганець Різдво не відзначає. 7 січня для нього — це лише зайвий привід не піти на роботу, вдосталь поїсти олів’є та салату з крабовими паличками, випити пива та горілки. А ще — подивитися по телеку різдвяне шоу з Аллою Пугачовою. Буває, що по під’їзду пройдуться підлітки з «кутею» — півлітровою банкою рисової каші з варенням і мовчки пригостять вас — одною ложкою на всіх, за що ви мусите за це їм дати гроші. Коли питаєш тих хлопців, чому вони не колядують, — кажуть, що не вміють. А от років10–15тому в помешкання городян приходили справжні колядники, які навперебій розповідали різдвяні віншівки. Бо тоді у школах викладали українське народознавство. Не стало цього предмету — не стало й колядування.
Що це за обряди — Різдво і колядування?
Традиційне українське Різдво своїм корінням сягає трипільських часів. Коли закінчувалося зимове сонцестояння і день починав приростати, наші предки ставали в коло (ця фігура символізувала Сонце; від слова «коло» походять назви «коляда», «колядка») і закликали сили природи сприяти гарному врожаєві та роїнню бджіл. На це свято народження молодого Сонця — Коляди наші пращури готували Святвечір — кутю (пшеницю з маком) та 12 страв. Уважали, що в цю святу ніч душі предків, вселені в дідухові, злітаються до своїх родів. У найдавнішій українській колядці співали: «Радуйся, ой радуйся, земле, Ясен Світ народився».
Разом із перенесенням весняної новорічної обрядовості на зиму колядки під впливом християнства стали приурочувати до Різдва Христового; поступово з’являються колядки й на біблійні сюжети.
Український дохристиянський календарний мелос складає понад 200 тис. пісень. Показово, що російська народна творчість подібних пісень не знає. Адже угро-фінські племена (меря, мурома, мещеря, перм, голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й автентичний фольклор. А народні «російські» пісні виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології.
Колись і на сході було Різдво
Українці (як на заході, так і на сході) — надзвичайно побожна нація. Допоки не руйнувалися церкви, не було державного терору голодом і репресіями на східних теренах, зокрема в селах Луганщини, тут відзначали всі традиційні свята. Більшовицька влада пильнувала, щоб ніхто не виконував релігійні обряди. На шкільних лінійках публічно висміювали дітей, у чиїх родинах готували святу вечерю або пекли паски. Саме слово «паска» було заборонене, і якщо вона з’являлася в хаті, то батьки казали дітям, що це «такі булочки».
Старші люди розповідають, що раніше 6 січня в нас носили «вечерьку» до хрещених батьків, несли й самотнім людям — як милостиню; за вечірнім столом, прикрашеним дідухом — снопом із пшеничних і житніх колосків, збиралася вся родина і споживала пісні страви, найперше — кутю з пшениці та меду. Під скатерть клали сіно, а на кутки столу — по часничині (для оберегу). Напередодні ж кололи кабанчика. А з 7 січня й аж до Водохреща по селу ходили гурти колядників — дітей і дорослих. Діти співали жартівливі, «дитячі» колядки (ось, наприклад, колядки, записані в Біловодському районі Луганської області краєзнавцем Вірою Аннусовою):
Коляда, коляда у віконце загляда.
Що ти, тітко, наварила, що ти, тітко, напекла?
Неси нам до вікна!
А ти, дядьку, — гривню, а то у вікно гримну.
Несіть, діду, ковбасу, а то хату рознесу.
З Різдвом Христовим!
Дорослі ж співали свої колядки:
Дай то Боже господарям два лани жита
Та й лан пшениці на білій паляниці.
Дай то Боже й трохи гречки на млинці й варенички.
Будьте здорові, з святим Різдвом!
Ой у Воздвиженській церківці
Біля престолу святий Микола
У дзвони дзвонить — на Бога молить.
А у дверях сам Господь стоїть, три служби держить.
Першу службочку — за господаря (Йвана),
Другу службочку — за господиню (Марію),
Третю — за челядочку: дідуся й бабусю, сина й дочку (називають імена).
З Ісусом Христом та святим Різдвом!
Сьогодні традиційне Різдво в селах Луганщини відроджують поодинокі ентузіасти. Поштовх їхній подвижницькій праці на цій ниві надали відповідні публікації в демократичній пресі кінця80-хроків, а також розпочаті в 90-хроках поїздки наших школярів з учителями в західну Україну на святкування Різдва.
Західна Україна простягає руку до духовного об’єднання
Мені разом із моїми студентами-журналістами СНУ імені Даля пощастило у 2005 та 2006 роках стати учасниками акції «Різдво — разом» — спочатку у Львові (26 студентів), а потім на Косівщині Івано-Франківської області (40 студентів). Пам’ятаю, як мати одного мого студента мене благала: «Не беріть мого єдиного сина! Я боюся його відпускати, бо його там розірвуть бандерівці». І все ж син з нами поїхав, і йому в різдвяному Львові так сподобалося, що він здав зворотній квиток і залишився там ще на кілька днів.
Усі без винятку їхали додому, сповнені незабутніх уражень, розставалися з господарями зі сльозами на очах і довго з ними листувалися, а потім уже самостійно їздили до них у гості.Дорогою додому мої студенти співали колядки і (!) розмовляли українською — трьох днів було достатньо, щоб вони вільно стали нею говорити. А мама того хлопця, зателефонувавши мені знову, вибачалася, що була неправа.
Уже два десятиріччя поспіль у західній Україні тисячі родин охоче приймають дітей із «Великої України», не отримуючи ні від кого жодних компенсацій за свою гостинність. У переддень Різдва готують разом з гостями 12 пісних страв — передусім кутю (з пшениці, маку, меду, горіхів і родзинок), борщ, голубці з пшоном і грибами, тушковану капусту, смажену рибу, коржі з маком, «вушка» (дрібні варенички) зі смаженими грибами та цибулею, варені на буряковому «квасі», різні салати, узвар. Коли зійде вечірня зоря, сідають за святковий стіл і моляться Богові. А потім починають вечеряти — обов’язково з куті. Приймають діток — племінників, хрещеників або внуків, які завітали з колядкою в гості. На ранок ідуть на вранішню службу до церкви, а потім починають ходити з колядою по селу. Особисто для мене все це було вперше — і дух займався, коли в білосніжному гірському селі Город ми йшли від хати до хати, розташованої одна від одної на відстані100–200метрів (не було ніяких ані парканів, ані собак), ставали півколом і співали, а хазяї запрошували до себе, частували м’ясними стравами і наливали потрошку горілки, а потім приєднувалися до нас. Так, обійшовши з дюжину хат на своєму кутку, наш гурт назбирав 400 гривень, які потім віднесли до церкви.
А наступного дня господарі водили нас у музеї, знайомили з місцевими народними майстрами і співочими гуртами, показували виготовлені своїми руками вироби (там що не хата — то творча майстерня). А співають як гуцули! Мені тут спало на думку, що й слобожани — мешканці північної Луганщини — до 1933 року теж багато вишивали, ткали ліжники, співали на кілька голосів українські пісні...
Але влада Донбасу цього не хоче
11–12листопада цього року в Луганську пройшли дні Львова, в яких взяло участь кілька тисяч луганців. Львів’яни привезли виставу театру «Воскресіння» й музику джазового гурту «Lviv Jazz Quartet». Вони пригощали нас смачною кавою і вишуканим львівським шоколадом. І запросили луганців до себе в гості на Новий рік і Різдво. А кілька років тому львівська громада подарувала громаді луганській красиву скульптуру — Писанкового Лева. Луганська влада поставила того Лева в такому місці, що від жвавого автомобільного руху (за версією луганської влади) він розсипався.
Минуло всього два тижні після днів Львова в Луганську, як керівництво Донецької залізниці вирішило відмінити потяг «Луганськ — Львів». Це був єдиний вид транспорту, який безпосередньо поєднував дві крайні точки України — поєднував і в прямому, й переносному сенсі. І, всупереч заявам влади, був і зручним, і популярним, і ніколи в ньому не було порожніх місць.
Так нинішня київська влада насправді «об’єднує» схід і захід. Але рано чи пізно та влада мусить піти, і буде поновлено не тільки той львівський потяг, а й духовність нашого народу по всій Україні. Коли це станеться, то українці вже навряд чи вестимуться на всілякі байки закордонних політтехнологів про покращення життя вже сьогодні.
Ірина Магрицька, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля
Джерело: Радіо Свобода
|
|
Коментарі