Українське Слово

Майже півтора місяці тому 9 журналістських організацій України за підтримки міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» оприлюднили спільну заяву, в якій поставили низку запитань стосовно розслідування справи Гонгадзе до Генпрокуратури, СБУ та Печерського суду м. Києва.

 

Заяву було оприлюднено на засіданні Міжвідомчої робочої групи при Президенті України 30 січня. Відповідну інформацію було зазначено в протоколі засідання, саму заяву було розміщено в ЗМІ, а одним із пунктів порядку денного наступного засідання МРГ було передбачено відповідь на цю заяву.

 

Ми попросили дати відповідь на нормальні для будь-якої демократичної країни запитання: наприклад, вказати прізвище слідчого, який прийняв до провадження справу Юрія Кравченка (колишнього міністра внутрішніх справ, який учинив самогубство двома пострілами в голову), та коли планується закінчити слідство в цій справі.

 

Попросили порушити кримінальну справу за фактом тиску на слідчі органи під час розслідування вбивства Гонгадзе. Цей факт уже було встановлено Європейським судом з прав людини.

 

Попросили визначити процесуальний статус Володимира Литвина, Едуарда Фере, Леоніда Деркача та інших, про можливу причетність до справи яких ідеться в показах Олексія Пукача. Проти цих осіб є така сама сукупність доказів, як і проти Леоніда Кучми. Проте не зрозуміло: в якому статусі вони нині перебувають? Якщо проти них збираються порушувати справи, то коли? Якщо ні – то чому?

 

Ми звернулися також до СБУ з проханням повідомити, чи оголошено в міжнародний розшук Миколу Мельниченка, ключового свідка у справі Гонгадзе.

 

Журналістські організації очікували отримати відповідь на ці запитання 15 березня, на черговому засіданні Міжвідомчої робочої групи.

 

Але, мабуть, наші питання були настільки незручними для влади, що нам не просто не надали якихось формальних чи компромісних відповідей – нашу заяву просто проігнорували. Зокрема, представник Генпрокуратури послався на те, що заяви він не бачив і не отримував.

 

Таким чином, питання, поставлені в заяві журналістських організацій, залишилися риторичними. Ми перешлемо цю заяву знову, цього разу як інформаційний запит відповідно до закону про Доступ до інформації.

 

В цій ситуації стає все більш-менш зрозуміло, якщо пригадати, що справа Гонгадзе – маркер процесів прозорості й демократії в Україні.

 

Натомість позитивним моментом було те, що Генпрокуратура погодилась окремо зустрітися з представниками журналістської спільноти з Інституту масової інформації та обговорити випадки порушень прав журналістів і їх розслідування.

 

Що стосується спроб побудувати діалог і, таким чином, захистити права журналістів і громадян України, ми також ініціювали зустріч на засіданні робочої групи з представниками Вищої ради юстиції, Вищого адміністративного суду та Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. На жаль, на засідання МРГ вони не прийшли, але, принаймні, погодилися зустрітись у закритому режимі.

 

Мета зустрічі – по-перше, узагальнити судову практику: які суди в нас в Україні можна робити відкритими, які – закритими. На сьогодні це проблема загальноукраїнського рівня. Якщо ж узяти справу Пукача за приклад, то цей процес лишається повністю закритим, незважаючи на те, що серед 116 томів справи таємними є лише близько десятка томів, а також на значний суспільний інтерес і неодноразові звернення практично всіх українських і європейських журналістських та правозахисних організацій і високоповажних міжнародних структур. 19 березня Печерський суд м. Києва планує винести рішення щодо відкриття процесу над Пукачем. Цей вердикт, винесення якого переносилося вже кілька разів, покаже, наскільки суд готовий узяти до уваги інтереси не лише влади, а й значний суспільний інтерес, і норми європейського та міжнародного права.

 

Ще однією метою зустрічі з судовою владою було спробувати вийти на тлумачення: коли слід кваліфікувати дії осіб як перешкоджання журналістській діяльності? Адже перешкоджання – це не завжди побиття. Це і не впускання в приміщення, яке має бути загальнодоступним (згадаймо лише випадок у донецькому супермаркеті «Сокіл», де було побито журналістів, але справу за 171-ю статтею так і не було порушено). Перешкоджання – це надання відписок замість відповіді по суті. Немає різниці, чи це стосується питань у справі Гонгадзе, на які журналісти не отримують відповіді, чи це стосується прострочених продуктів у супермаркеті, за зйомку яких журналістів б’ють.

 

На жаль, влада нечасто йде на діалог, обираючи радше форму монологу, коли захищаються лише її інтереси. Але якщо у влади «не складається» з журналістами, це означає, що в неї тим більше «не складається» з громадянами. Позаяк журналісти – це інструмент, який реалізує конституційне право громадян на інформацію. Свобода слова є гарантією демократії, вона надзвичайно тісно пов’язана з економічним розвитком країни, і, відповідно, захист прав журналістів має бути стратегічним завданням країни, яка планує розвиватись, а не консервуватися.

 

Оксана Романюк, Телекритика