Українське Слово

Соціологічні опитування свідчать: переважна більшість українців не вірять в свою спроможність впливати на стан справ в країні. Тобто в країні, в якій, якщо вірити Конституції, влада належить народу, а глава держави й парламент обираються в ході загальних виборів, сам народ всьому цьому не вірить.

Влада ж розглядається з позицій замшілого феодалізму - як можливість правити наділом взамін на васальну вірність сюзерену, політична боротьба сприймається як міжусобна війна кількох кланів за захоплення якомога більшої кількості ворожих феодів разом з кріпаками. Єдина відмінність з реальним Середньовіччям - це те, що замість битв у відкритому полі розборки між кланами тепер відбуваються під час виборів, коли підневільним селянам дозволяють вибирати собі ярмо на найближчі кілька років.

Парадокс в тому, що подібне сприйняття політики властиве не тільки феодалам, а й самим кріпакам, які погоджуються на цю роль чи не добровільно.

Про те, що в демократичній країні влада - це, перш за все, відповідальність менеджера перед своїми наймачами, сьогодні в Україні говорять багато. Але стараннями політтехнологів і самих політиків ці слова давно сприймаються як передвиборча риторика, покликана прикрити справжню сутність взаємин між можновладцями. І у людей, що приймають таку точку зору, неминуче виникає бажання "сильної руки". Якщо вже демократія - це обрання феодала, то єдине її завдання полягає у виборі найбільш справедливого і доброго із сюзеренів.

У можливість того, що в світі є країни, де казки про демократію чомусь є дійсністю, багато рядових співвітчизники якщо й вірять, то виражається це зазвичай вигуками в стилі "Нам би собі президента, як американський Барак Обама!". Феодальний світогляд проектується навіть на держави, які пройшли цю фазу розвитку суспільства багато століть тому або не проходили її зовсім. Результатом такого ставлення до політики неминуче стає розчарування у місцевих сюзеренах всіх рівнів, крайнім ступенем якого є популярна нині ідея "противсіха" - людини, що голосує проти всіх політиків і тим самим демонструє зневагу до подій в її власній країні. Той факт, що подібним чином виборець відмовляється навіть від мінімальної відповідальності, яку в нього досі ще не забрали, показує всю ступінь інфантильності і дрімучості українського суспільства в своєму ставленні до політичного життя.

Запит суспільства на зміни очевидний, проте він виражається в запитуванні самих себе про те, чому досі на просторах України не з'явилися свої Гавели та Валенси. Проблема ж полягає в тому, що потенційних лідерів за їх подобою відшукати не проблема. Важливо зрозуміти, що Чехія і Польща змінилися не тому, що там з нізвідки спливли Вацлав Гавел і Лех Валенса, а навпаки - вони з'явилися внаслідок того, що самі суспільства доросли до появи запиту на таких людей. Вони були лише верхівкою айсберга, на який напоролися кораблі авторитарних режимів країн народної демократії. Підводну, тобто основну частину айсберга складали люди, які вірять, що вони можуть впливати на життя в своїй державі.

У переважній більшості це були освічені ініціативні громадяни, які не тільки розуміють, що потрібні зміни, а й уявляють, як цих змін добитися. Справжня політика - це не тільки боротьба за владу, але і відповідальність за досягнення обіцяного. І для того щоб цю відповідальність на себе взяти, потрібно чітко розуміти, як буде втілюватися задумане.

Саме в потенціалі людей, які мали б скласти основу нашого "айсберга", і полягає одна з найбільших українських проблем, що ставить під питання саму можливість будь-яких принципових змін в країні в найближчому майбутньому. Адже люди, здатні такі зміни втілювати в життя, повинні не тільки володіти необхідними знаннями, а й уміти вільно мислити. А таких людей в країні явно не вистачає.

Одна з причин такого "дефіциту кадрів" в тому, що наша система освіти, яка є рудиментом радянського міносвіти від самого низу і до вищої школи, вибудувана таким чином, що навіть у найкращому випадку вона змушує людину не думати, а максимально точно відтворювати вивчену інформацію. Тому людей, які вміють мислити вільно, вона виростити не здатна.

І, що сумно, це в першу чергу стосується саме гуманітарних спеціальностей, студенти та випускники факультетів яких якраз є каталізаторами більшості соціальних трансформацій в більш розвинених суспільствах. Причому відсутність свободи думки - це ще квіточки: у гіршому випадку система випльовує з себе тих, хто на самому початку свого життєвого шляху засвоїв просту корупційну істину, що все і всіх в цьому житті можна купити, а диплом - так вже точно.

Тільки людина, яка навантажена непосильним багажем знань, але не розуміє, яке відношення вони мають до реальності, а вже тим більше людина, що звикла замінювати ці знання хрускотом купюр, все одно залишається невігласом. А це невігластво породжує політичну і економічну відсталість України, в основі якої лежить свідомість кріпака, не здатного уявити, що десь в іншій країні люди вже давно живуть без царя. І живуть чомусь краще.

Таке враження, що українці живуть за законом, описаним ще радянськими фантастами братами Аркадієм і Борисом Стругацькими: "Рабство їх ґрунтувалося на пасивності і невігластві, а пасивність і невігластво знову і знову породжували рабство".

Олександр Голубов, Кореспондент