Українське Слово

Якщо 2010-й був роком ламання старих порядків медійно-політичної взаємодії та швидкого творення нових, то 2011-й, що минає, – це рік звикання. Кажуть, людина до всього може призвичаїтись. Ось і ми поступово звикаємо.

Звикли до Януковича й Азарова. До металевих парканів і символічної стіни нерозуміння між владою і суспільством. До прес-конференцій у стилі Путіна і по-брежнєвськи недорікуватих відповідей на прості запитання. До безпардонності Ганни Герман, від якої раніше аж перехоплювало подих. Звикли, що Дарка Чепак, яка донедавна вважалася «нашою», стоїть по той бік барикад і на повному серйозі пояснює нам, як слід розуміти слова Януковича. До вірнопідданих облич у пулі та їхніх сервільних сюжетів. До того, що це не наша справа, на що йдуть бюджетні кошти. Нас уже не смішить бездарна показуха на зразок інтерв’ю Леррі Кінґа з Азаровим. Уже навіть «фотожаби» малювати ліньки.

Ми знаємо, що достовірні та обґрунтовані повідомлення про корупцію та інші злочини чиновників не ведуть ні до чого. Ні влада, ні так звані правоохоронці, ні навіть суспільство на сенсаційні викриття не реагують. Найбільше, на що можна сподіватися – це так звана перевірка, за підсумками якої, звісно, «порушень виявлено не було». Ми давно втомилися повторювати фразу «в цивілізованій країні після такого йдуть у відставку». В нашій країні можна або просто ігнорувати викривальні публікації, – як це, наприклад, робить міністр Дмитро Табачник із розслідуваннями газети «Експрес», – або відмахнутися від «чорного піару продажних журналістів». І не йти у відставку, навіть якщо доведено, що ти харчуєшся немовлятами. Один лише сайт «Наші гроші», аналізуючи офіційний «Вісник державних закупівель», за неповний рік витягнув на світло інформацію, достатню для багатократної відставки всього Кабміну, від Азарова до прибиральниць. І що? Та ж нічого.

Боляче дивитися на те, як наслідком чергового професійного розслідування когось із талановитих колег стає лише пара сотень перепостів у соцмережах, і знати, що за межі інтернет-акваріуму цій хвилі не вихлюпнутися.

Перші особи держави з легкістю пояснюють нам, що в цензурі винні власники ЗМІ, в неправедних рішеннях суду – демократія, в ухваленні варварських законів – депутати, а в корупції винна корупція. Занадто завзятим і наполегливим розтлумачують, що вони – продажні найманці на службі в опозиції та Вашингтонського обкому, які відлякують інвесторів, не досить професійні, або навіть просто – повії, холуї.

Вони демонстративно ставляться до нас як до обслуги. Нас це ображає. Але – влаштовує. Нещодавні спроби організувати бойкот парі геть знахабнілих політиків були, напевно, найменш вдалими з журналістських ініціатив.

Цензура й політичний тиск перестають бути головною проблемою, поступаючись непробивній цинічній глухосліпоті влади на тлі байдужості суспільства. Свобода слова не має значення, якщо саме висловлювання втрачає сенс із огляду на відсутність будь-яких наслідків. Імітація демократичних суспільних інститутів – серед яких і вільна преса – залишається імітацією без жодного сподівання вплинути на владу. Не дарма в народній творчості дедалі частіше фігурує архетип «вила», а в публіцистиці – прозорі натяки на загрозу кривавого бунту.

Ми поступово припинили сподіватися на Захід і вірити в те, що нашу владу може зупиняти або гальмувати страх перед несхваленням цивілізованого світу. Протягом цього року ми спостерігали, як Захід ковтав набагато серйозніші речі, ніж наші медійні проблеми – чого варте лишень ув’язнення Юлії Тимошенко. Звісно, емісари Європи й Америки не припиняють до нас їздити, одначе все частіше задовольняються красивими словами, що не тягнуть за собою реальних жорстких справ. Без віри в допомогу Заходу трохи самотньо, але вже не страшно.

Журналісти більшості засобів масової інформації звикли, що їм знову багато чого не можна. Деякі з них уже навіть забули, що був час, коли можна було все або майже все. Схоже, вони не вбачали в цьому великої переваги. Аргумент про інтереси власника, якому треба дружити з владою задля безпеки його бізнесу, звучить твердо й переконливо, і ми вже звикли з ним не сперечатися. Там, де виникають сумніви, власники сильною рукою доводять своє право робити з медіавласністю все, що заманеться (KyivPost, «Газета по-киевски», «Сегодня»…). Відмова від журналістської етики та місії на догоду інтересам власника стає невід’ємним елементом корпоративної культури.

Різниця між лояльними до влади й умовно вільними ЗМІ стає ще наочнішою, коли якесь із них переходить з однієї категорії в іншу. Переформатований ТОНІС (обізнані люди пояснюють: купила «сім’я», хоча, звісно, довести це неможливо) замість екологічно-зелених окулярів намагається начепити глядачам «соціальні», оспівуючи невсипущу турботу влади про народ. Натомість канал «Україна» і газета «Сегодня», дрейфуючи разом зі своїм власником Ахметовим, починають дозволяти собі таке, що раніше й не снилося. Чи має хтось сумнів, що вони миттєво повернуться до провладної медіагвардії за одним помахом руки власника?

Суцільне лизання, замовчування та вихолощена соціалка в новинах уже не пояснюється близькістю до влади, а виправдовується нею. Ми звикли втішатися думкою, що є країни, де ще гірше – Росія, а особливо Білорусь. Не дарма такий грандіозний резонанс мала в соцмережах білоруська програма «Права человека. Взгляд в мир» – потужне джерело оптимістичної переоцінки наших медійних реалій. Що, втім, ані на міліметр не змінило наших реалій на краще.

По інший бік уже звично – 5 канал (чи надовго? Чутки про ймовірне призначення Петра Порошенка в уряд не вщухають…), невгамовний, але загнаний у рейтингову резервацію ТВі, кілька не найпопулярніших журналів і газет, кільканадцять інтернет-видань і неконтрольоване, але каламутне море соціальних мереж. Про останні вже давно зрозуміло, що вони радше гасять і зводять нанівець хвилі народного спротиву, змушуючи інакодумство варитись у власному соку. Зате Азаров завів собі фейсбук, а своїм підлеглим – мертві блоги на сайті агентства «Укрінформ»: справжній dead journal.

Тільки наша влада могла убгати стихію відкритості та вільного поширення інформації, якою є інтернет, у маразматичні совково-завгоспівські рамки: всі ці протокольні зустрічі з блогерами на камеру, багатомільйонні контракти на SEO з Макіївки, а на довершення картини – законопроект про «захист моралі», що дає збіговиську ханжей на службі в Кабміну право перекривати доступ до сайтів без суду й слідства.

Звикли до того, що влада домінує в новинах, але там, де цю стіну вдається пробити опозиції, вона виявляється не менш убогою за владу. Тож намагання збалансувати думку влади та опозиції веде до подвоєння кількості дурниць і тупого піару. До того ж, межа між владою та опозицією є геть непевною: ті, кого ми сьогодні протиставляємо владі, завтра несподівано стають новонаверненими членами фракції Партії регіонів.

Борці з цензурою звикли реагувати заявою на кожен кричущий, як їм видається, вчинок влади чи медіавласників, і звикли, що на ці заяви ніхто не реагує. Коли Януковича запитали, чому він не виконав обіцянки запросити «Стоп цензурі!» до Межигір’я, він відповів, що журналісти «шукають із ним конфлікту», тому на запрошення не заслужили.

Натомість до бутафорської хатинки та скромної відгородженої ділянки величезного маєтку, який належить «невідомим», поїхали ті, хто конфлікту не шукає. Усі вони знали правду, давно віднайдену й документально доведену їхніми «конфліктними» колегами, одначе в ефірі й на шпальтах з’явилася потьомкінська брехня. Адже всі вже звикли, що слова Глави Держави повинні сприйматися журналістами як одна з версій істини навіть тоді, коли вони вочевидь не відповідають дійсності.

Телерадіобізнес давно звик до того, що державна регуляція – це державний рекет. Тому без особливих застережень, – якщо не брати до уваги криків вічно чимось незадоволеного каналу ТВі, – прийняв спершу «Зеонбуд», а потім результати цифрового конкурсу. Регіональне телебачення, для якого ці результати стали практично смертним вироком, мовчки готується до кінця. Недовго агонізувало й радіо «Мелодія». Тепер на відібраних у нього частотах мовить «Суперрадіо», що належить загадковій компанії «Новий обрій». Чиїй? Тут версії різняться: одні кажуть – «сім’я», інші – «Хорошковський» чи «Ахметов». А члени Нацради вже навіть не обтяжують себе вигадуванням пристойних виправдань для своїх дій. Кому треба, тому й віддали.

Ми звикли всерйоз перейматися законопроектами про доступ до інформації чи про громадське телерадіомовлення, при цьому будучи цілковито свідомими того, що ця влада не забезпечить ані першого, ані другого. Коли ж Януковича питають, де обіцяне рік тому громадське телебачення, виявляється, що він просто забув. І вдячний, що йому «напам’ятали».

Ми вже не обурюємося, коли нас б’є чи незаконно затримує міліція: спасибі, що не вбили, а якщо ще й повернуть камеру неушкодженою, то взагалі супер! Уже знаємо, що судові позови та вимоги порушити справу за статтею про перешкоджання професійній діяльності журналіста не мають жодної перспективи. Не реагуємо, коли на черговій прес-конференції міністр внутрішніх справ рекомендує журналістам не ходити на масові акції, щоб не бути битими. Сідаємо з міліцією за круглий стіл. У соціальних мережах найбільше «лайків» збирають дописи в дусі «так їм, журналюгам, і треба».

Ми спокійно сприйняли перетворення політичних ток-шоу на контрольований фарс в інтересах влади. Ніхто вже не посипає попелом голову з приводу того, як дешево розміняли свій авторитет колишні кумири – Савік Шустер і Євгеній Кисельов (принагідно назвімо й Віталія Коротича, який проводить регулярні сеанси любові до Януковича на державному телебаченні). Їхнє знецінення рикошетом зачепило й менш залежні проекти Андрія Куликова та Анни Безулик. Формат, який недорікуватий глава нашої держави називає «програмами свободи слова», можливо, й не втратив аудиторії, але довіру цієї аудиторії – точно.

Джинса… Там, де вона не суперечить інтересам власника, її беруть жадібно і вдячно. Завдяки джинсовим грошам у медіапросторі надулися величезні мильні бульбашки політичних іміджів – наприклад, «громадський діяч» Віктор Медведчук, а особливо «лідер чорнобильців» Олег Ляшко. Цей нікчемний персонаж щодня вигулькує в сотнях столичних і регіональних ЗМІ, використовуючи для цього наймізерніші вигадані інформаційні приводи. З часів місцевих виборів восени 2010-го медіа не виробили імунітету проти замовних публікацій, і шансів зробити за кілька місяців, що залишилися до старту парламентської кампанії, нуль.

Часом трапляється щось незвичне, і тоді ми кажемо «ого!». Наприклад, у березні, коли Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Леоніда Кучма, підозрюваного в причетності до вбивства Георгія Ґонґадзе. Але потім суд поставив усе на свої місця: Кучма не винний, плівки Мельниченка – не доказ. Розумні люди пояснюють: технологія відома, у кримінальному світі це зветься «лягти під кума». І ми не дивуємось. Іще менше дивує нас фільм «Змова» на ICTV.

Ми регулярно чуємо новини, після яких у нас виривається: «Ну, якщо вже ЦЕ стерпимо, якщо вже на ЦЕ вони не відреагують, якщо вже за ЦЕ не покарають…». Але щоразу цей рубіж залишається позаду. Руки опускаються.

Змиритися з несправедливістю – це вже майже легітимізувати її. Там, де ми звикаємо, ми поступово зникаємо. Наше слово втрачає вагу, нашим фактам ніхто не вірить, нашими коментарями ніхто не цікавиться. Наше середовище звужується до купки однодумців, зневірених не менше за нас самих. Там, де ми раніше були необхідні, нас успішно замінюють копірайтери, копіпейстери, піарники та прес-службісти.

Сенс боротьби, відстоювання своїх прав, збереження людської подоби полягає сьогодні насамперед у тому, щоб не зникнути остаточно. Навіть якщо поки що надій на швидку перемогу й виправлення ситуації немає. У світі є багато країн, у яких є медіа, але немає журналістів і журналістики, і все це не найкращі країни для життя. Від того, чи опустяться зараз остаточно наші руки, залежить, чи стане Україна однією з них.

Отар Довженко, Телекритика