Запоріжжя як мистецький код: від Гуліча до резиденцій просто неба

Запоріжжя звикли уявляти містом домен і мостів, але його мистецьке обличчя формувалося не менш наполегливо. Про це йшлося під час зустрічі в межах серії заходів «Що таке бути молоддю», де кураторка й артлекторка Льона Радченко окреслила коло імен і просторів, без яких сучасної сцени міста годі уявити.

Одне з перших імен — Антон Гуліч, який працював у жанрах індустріального та сільського пейзажу, а також портрета й натюрморту. Його роботи зберігаються в Запорізькому художньому музеї та приватних збірках в Україні й за кордоном. Син митця, Володимир Гуліч, продовжив батьківську справу і став не лише художником, а й куратором та артдиректором, доклавшись до розвитку сучасного мистецтва в місті та країні.

Одна з його відомих робіт — мурал «Жовтий "Шевроле" Марлен Дітріх» — з'явилася біля кафе «Залізний Фелікс». Той простір із перформансами, імпровізованою сценою та інсталяціями давав молоді відчуття іншого Запоріжжя: не тільки промислового, а й експериментального. Згодом приміщення викупили, а мурал замалювали. «Вони знищили найкращий концептуальний, сюрреалістичний і стильний мурал. Відновити його зараз було б чудовою ініціативою», — каже Радченко. Інша відома робота Володимира Гуліча — скульптура «Космічні собаки» в парку на Алеї закоханих поблизу районного РАЦСу; у 2019 році комунальники її перефарбували, і оригінальний задум було втрачено. Нині митець живе у Швеції, а його майстерня в одній із веж міста перетворилася на простір для артрезиденцій і творчих проєктів.

Ще одне ім'я, яке варто запам'ятати, — Геннадій Козуб, артменеджер, видавець, колекціонер, галерист і митець. Разом із Володимиром Гулічем він 2006 року заснував міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий» на однойменному острові в Азовському морі. За атмосферою ця резиденція нагадувала відомий американський фестиваль незалежного мистецтва. «Що там відбувалося: пісок, море, інсталяції. То вони туди унітази притягнуть – розмалюють, роблять якісь там скульптури. То, значить, іще щось. Це неймовірно. Бо там були інсталяції прямо у воді, зроблені з панцирних ліжок. Це реальне сучасне, концептуальне мистецтво. Майже всі сучасні художники обожнюють та пам'ятають це місце», — згадує кураторка. Згодом там постала повноцінна галерея, справжній виставковий простір, куди мріяли потрапити. Коли цю територію окупували, все збудоване відібрали, та спільнота не зупинилася: симпозіум тепер існує поза межами України, продовжуючи виставки за кордоном. У самому ж Запоріжжі діє галерея Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre — майданчик міського Центру сучасного мистецтва.

Окремо Радченко наголошує на постаті Юрія Баранніка: «Цю людину треба знати як "Отче наш". Стільки, скільки він зробив для Запоріжжя, не зробив ніхто». Він заснував у місті власну галерею, яка свого часу мала назву «Леніна», бо розташовувалася в порту й виходила на тодішній пам'ятник. Ще до повномасштабного вторгнення місто планувало відновити приміщення й створити там галерею пам'яті митця, який раптово помер, але задум не вдалося реалізувати: частина під'їзду, де була галерея, нині є спільним простором мешканців. У тій галереї Бараннік показував сучасне концептуальне мистецтво, якого на той час у місті більше ніде не було. «Відкривалися двері під'їзду, а там стояв великий рояль. І вже звідси починалася історія цієї галереї. Юрій привозив сучасне концептуальне мистецтво, якого не було ніде в місті. Запоріжжя завдяки саме цій галереї було дуже сучасним на мапі України. Він робив це за власний кошт». Ще один його проєкт — фестивалі лендарту, започатковані в Запоріжжі 2008 року. Вони збирали художників з різних міст України та з-за кордону, щороку змінювали локацію — Хортиця, Вирва, урочище Старого Дніпра, Великий Луг — а фінансування Бараннік шукав сам, залучаючи меценатів. «Юри не стало і немає кому просувати цю тему, бо нею треба горіти. Він був дуже харизматичною людиною, яка притягувала і генерувала ідеї».

Серед інших митців, яких згадала Радченко, — Наталія Коробова та Олександр Шкаліков. Останній — альпініст, мураліст, археолог, власник керамічної майстерні Pottery Island і військовослужбовець. Він створив відомий запоріжцям мурал «Дівчина з пташкою» на вулиці Вернадського, а також відкрив простір кераміки та скульптури на вулиці Скельній в урочищі Сагайдачного. «Там чудовий сад із різними артінсталяціями, у нього двоповерховий будинок-музей. Він дуже класно пояснює, можете записатися на майстер-клас із кераміки, а отримаєте купу оповідань, екскурсій – і цілий новий світ».

Попри близькість фронту, мистецьке життя міста, на думку Радченко, не завмирає. Лише торік у Запоріжжі відкрилися два нові центри сучасного мистецтва, а на виставки приїжджають люди з інших міст і питають, що варто подивитися. «А тут лише паралельно шість виставок буде проходити. Треба відкрити портал Запоріжжя-сіті і все побачити». Окремою особливістю вона називає залученість міської влади до розвитку цієї сфери. «У нас мріють митці з усієї країни виставлятися в запорізьких артцентрах. Вони знають наскільки це круто вже поставлено, наскільки це репрезентує їх на широкий загал. І сюди якраз ще є можливість подаватися». Водночас провідною темою для запорізького мистецтва залишається локальна та українська ідентичність: що робить людину українцем і запоріжцем, чому важливий місцевий контекст і як він формує людину — і навпаки.

Але найбільша відмінність Запоріжжя від інших міст, за словами кураторки, — його публіка. Навіть складні й незвичні концепції тут сприймають відкрито: люди спілкуються з митцями, підходять після виставок, діляться враженнями. «Незважаючи на різні складні концепції мистецтва – жодного разу не було неадекватної реакції. Люди дуже класно сприймають, вони завжди вдячні, відкриті, підходять до кожного митця. Обов'язково кажуть йому компліменти чи вступають у діалог». Митці, які приїздять зі Львова чи Києва, часто дивуються такій реакції: «Вони кажуть: "Ми забули, що такі бувають відкриття"…Вони виїжджають з Запоріжжя в абсолютному космосі». Друга особливість — місцева команда, здатна забезпечити складну підготовку експозицій. «У нас професійний штат і багато людей можуть виділити на підготовку експозицій. У нас була дуже складна виставка, ми вбивали тисячу цвяхів у стіну і на них вішали фотографії і це все робили силами артцентру. Це злагоджена і дуже складна робота».

Тож культурний код Запоріжжя тримається не на одному імені чи просторі, а на тяглості: від родини Гулічів і резиденції «Бірючий» до галереї в під'їзді й лендартів Баранніка. Ця історія показує, що місто вміє бути сучасним навіть тоді, коли обставини цьому не сприяють, — і саме тому варте уваги тих, хто шукає в українському мистецтві не лише події, а й характер.