Музеї як зброя: як окупанти переписують пам'ять на Донбасі

Спочатку були договори. Після так званих референдумів 2022 року в угодах про «приєднання» Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей до Росії з'явилася норма, яка проголошувала всі культурні цінності й об'єкти культурної інфраструктури власністю Російської Федерації. Так, за словами правової експертки та аналітикині Товариства Рафаеля Лемкіна Дарини Підгорної, окупанти юридично закріпили контроль над культурою, а далі ухвалювали додаткові акти, щоб цей контроль поглибити.

Далі — самі музеї. У Херсонській та Запорізькій областях, каже дослідниця, фіксують масові пограбування, тиск на працівників, примус до співпраці. На Донеччині та Луганщині, які перебували під контролем Росії від 2014 року, процес має інший вигляд: там передусім змінюють маркування — закреслюють «ДНР» і пишуть «Російська Федерація». А от у Маріуполі, який до 2022-го не контролювався, картина інша: тотальне знищення через активні бойові дії та пограбування. Підгорна згадує випадок, коли директорка музею, перейшовши на бік окупантів, показала, де сховані картини Куїнджі та інші експонати Маріупольського краєзнавчого музею, — їх вивезли, за її словами, до Донецького краєзнавчого музею.

Від 2023 року музеї почали переформатовувати. Незалежно від профілю установи, на порядок денний виносять підтримку російських військових, які беруть участь у «СВО». Кожен захід — лекція, майстерклас, виставка, науковий семінар — має презентувати ідею, що російські військові нібито ведуть «праву справу». До музеїв запрошують представників армії, військової адміністрації, ФСБ, міліції, місцевих керівників, зокрема Дениса Пушиліна.

Основна аудиторія цих заходів — діти. Кадети, учасники «Юнармії», але й звичайні школярі, яких привели на екскурсію. Їм розповідають про «Кримську весну», 2022 рік, «Київ за три дні», про Путіна, який нібито захищає Росію від «українських нацистів».

Серед найпоказовіших проєктів Підгорна називає мультимедійний цикл «Історія Новоросії» — анімаційні ролики тривалістю 10–15 хвилин, які транслюють у музеях і будинках культури. Поряд із Катериною Другою та Петром Великим там постають Володимир Жога й Олександр Захарченко — їх подають як людей, які «звільняють» території. Після перегляду дітям читають лекції про те, як Росія нібито почала «звільняти» ці землі 2022 року. Схожі експозиції про «СВО» діють у Донецькому, Луганському, Маріупольському краєзнавчих музеях і в Токмацькому музеї на Запоріжжі. Серед експонатів — бойові дрони, боєприпаси, уламки оптоволоконних систем, форма українських військовополонених. Усе це музеєфікують як «славну сторінку боротьби Росії проти нацизму».

Дослідниця виокремлює три наративи, навколо яких будується культурна діяльність на окупованих територіях. Перший — «ці території споконвічно належали Росії»: через експонати, лекції, фільми доводять, що Україна тут нібито з'явилася випадково. Другий — «Росія — єдина спадкоємиця перемоги над нацизмом»: звідси теза, що нинішня війна є продовженням війни 1945-го, а українців зображують як «нацистів». Третій — «Росія захищає традиційні цінності», де помітну роль відіграє РПЦ: у музеях проводять уроки релігії та моралі, показують хрести, якими нібито благословляли військових. Майже в кожному музеї тепер є «вівтарі» — стенди з портретами загиблих під час «СВО» та гаслами на кшталт «Гєрой — ето тот, кто умєр за родіну».

Окрім дітей, працюють із літніми людьми та людьми з фізичними чи інтелектуальними особливостями — до них приїжджають безпосередньо в заклади. Наприкінці 2025-го — на початку 2026 року Підгорна помітила активну співпрацю музеїв із військовими комендатурами в Донецькій, Луганській та Херсонській областях: ідеться про створення музеїв при комендатурах і залучення силовиків до культурних заходів. Окрема аудиторія — ув'язнені, зокрема в колоніях для неповнолітніх.

Попри очевидність злочину для експертної спільноти, каже Підгорна, ані національне, ані міжнародне право не мають достатніх інструментів. Норми забороняють фізичне руйнування культурних об'єктів, апропріацію, мародерство, але інформаційна війна, наративізація та переформатування пам'яті фактично не охоплені. Спроби були — у трибуналі щодо колишньої Югославії та у справі про руйнування мавзолеїв у Тімбукту, але суди обмежилися визнанням фізичного руйнування спадщини.

Товариство Рафаеля Лемкіна працює над тим, щоб змінити цей порядок: співпрацює з СБУ, збирає кейси, подає скарги, комунікує з міжнародними партнерами. «Україна сьогодні є величезним прикладом того, як це відбувається в реальному житті», — каже Підгорна. І додає: мета — не лише для України, а й для інших ситуацій, які вже виникли або можуть виникнути у світі.