Світло і колір: у Києві покажуть невідомі роботи Анатолія Криволапа

Є художники, чиї картини не розповідають історій — вони тримать увагу самим лише співвідношенням барв. Анатолій Криволап саме з таких. Його краєвиди не відтворюють природу буквально: знайомі місця перетворюються на широкі площини насиченого кольору, позбавлені класичної перспективи, зате сповнені емоції.

Проєкт «Світло і колір» у Національному музеї «Київська картинна галерея» на Терещенківській, 9 завершує серію виставок, які різні культурні інституції присвятили 80-річчю художника. Головна тема — взаємодія світла й барви в просторі українського пейзажу. У цих роботах світло і темрява перестають бути лише засобами живопису: вони стають способом говорити про життя, час і зв'язок людини із землею.

«Для себе я вирішив: жити й писати безпосередньо те, що мене оточує в конкретному місці проживання. Мені цікаво зберегти цей екзотичний український дух, його уривки, рештки, однак способи я для цього шукаю сучасні», — говорить Анатолій Криволап.

Драматургію експозиції автор будує як один світловий день: від денних, сонячно-раціональних варіацій кольору — до згущених, містично-утаємничених інтуїтивних відбитків ночі. Емоції, народжені зі спостереження за динамікою світла, тут втілюються в опоетизованому циклі доби. Композиційним центром виставки стане масштабне полотно «Хмара над горами», написане 2018 року, де світло, колір, земля і небо сходяться в напруженому діалозі двох стихій.

Криволап — класик сучасного українського мистецтва, дійсний член Національної академії мистецтв України та лауреат Шевченківської премії. У 1992–1995 роках він був активним учасником «Живописного заповідника» — впливової групи художників у новітній історії українського мистецтва. У 2000-х переїхав із Києва в село Засупоївка під Яготином, де живе і працює. 13 травня 2011 року на аукціоні Phillips de Pury & Co у Нью-Йорку його «Степ» продали за $98,5 тис.

Нинішня експозиція збирає результати творчих і світоглядних пошуків митця за останні 25 років. І те, що чимало цих робіт глядач побачить уперше, — не просто музейна деталь. Це нагода простежити, як упродовж десятиліть художник послідовно шукав власну мову для того, аби сказати найпростіше: тут, у цьому місці, є світло, є колір, є земля. І цього досить.