«Хутір Надія»: садиба, що постала з кохання і стала колискою української сцени

Дорога до садиби пролягає між полями, і лише наблизившись розумієш, що потрапив у зовсім інший світ. Тут ростуть меморіальні дуби, лежить рукотворний ставок, тягнеться Калинова алея, стоїть Чумацька криниця й музей Івана Тобілевича. Поруч — «Батькова хата», зведена ще 1871 року.

«Хутір Надія — фантастичне місце, де поєднуються красива природа та історія», — каже директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею Борис Шевченко. За його словами, хатину, збудовану 1871 року, мало де на Кіровоградщині ще можна знайти.

Доріжка виводить повз старі дерева до будинку драматурга. Оригінальну споруду зруйнували 1944 року, а 1982-го, до сторіччя українського професійного театру, її відбудували. Нині тут діє меморіальна експозиція, чимало предметів для якої передали Тобілевичі-Тарковські. Відвідувачі бачать фотографії братів Тобілевичів — Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського — та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті, а також особисті речі родини: меблі XIX — початку XX століття й автентичний посуд.

Завідувачка філії Тетяна Кравченко нагадує: Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У чотирнадцять років, після Бобринецького училища, він став канцеляристом. «Спочатку служив у Малій Висці й Бобринці: у канцелярії станового пристава та повітовому суді. Потім працював у Єлисаветграді секретарем поліцейського управління, певний час — у Херсоні столоначальником повітової поліції, а з 1869 року знову в Єлисаветграді — секретарем міської поліції. Загалом його канцелярська служба тривала майже два десятиліття», — розповідає пані Тетяна.

Першою дружиною Тобілевича стала Надія Карлівна Тарковська, що народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївці, нині це Миколаївка Кропивницького району. Вона походила зі старовинного дворянського роду. Майбутні познайомилися в єлисаветградському театральному гуртку, де готували «Назара Стодолю» Тараса Шевченка: він мав грати Назара, вона — Галю. У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба, а згодом Іван Тобілевич назвав її на честь дружини.

«У перші роки це місце не нагадувало театральну мекку. Родина вела звичайне господарство. Саме відтоді збереглися „Батькова хата“, чумацька криниця та рукотворний ставок», — говорить Тетяна Кравченко. У подружжя було семеро дітей, та до дорослого віку дожили троє.

Згодом Тобілевич потрапив на заслання: він був учасником нелегального народницького та українофільського гуртка, де поширювали заборонену літературу, тож влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року його звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. За його відсутності господарство занепало, а землю виставили на продаж за борги.

У книжці «Хутір Надія» Миколи Смоленчука збережено опис тих років: «Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю — не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець — ото і все».

Змінюватися місце почало лише після повернення Тобілевича із заслання 1887 року. Він оселився тут постійно, садив дерева, облаштовував територію і водночас працював творчо. Надія цього вже не побачила: вона померла молодою 1882 року після тяжкої хвороби, яку пов'язують із туберкульозом легенів. Для Тобілевича це була не лише втрата дружини — він залишився сам із родиною, яку треба було піднімати.

Через кілька років у його житті з'явилася Софія Дітківська, хористка театральної трупи Михайла Старицького. Вони одружилися 1885 року, коли Тобілевич перебував у Новочеркаську. Вона виховувала його дітей від першого шлюбу, народила двох своїх і прожила з ним до кінця. Софія працювала актрисою, письменницею, перекладачкою, залишила спогади про чоловіка та їхнє театральне середовище. Вона описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі, і згадувала, що він дуже кохав Надію. Тож сьогодні назва садиби звучить трохи інакше — за нею жінка та історія кохання.

Театр у родині Тобілевичів був майже родинною справою. Тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький та інші діячі української сцени. А сам господар написав тут 11 із 18 творів, що увійшли до золотого фонду української класичної драматургії, — серед них «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Серед експонатів музею є оригінальні тексти п'єс, старі театральні афіші та листи.

Хутір став для Івана Карповича джерелом натхнення у буквальному сенсі: життя мешканців сусідніх сіл поставало на папері. Дружина драматурга згадувала, як народжувався образ Герасима Калитки з комедії «Сто тисяч»: «Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка». А син Назар розповідав: «Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути». Навіть одіозний Бонавентура з його пошуками скарбів був реальним чоловіком, якого запам'ятали діти Карпенка-Карого.

Були й важкі удари. Під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула пожежа — в амбарі згоріли всі чернетки п'єс та численні замітки. Проте драматург не впав у розпач, мовивши дружині: «Вважай, що ми знову нічого не маємо... Добре, що хоч хата уціліла, — є де дітям жити...» Він глибоко переймався і бідами сусідів-селян: під час посухи 1904 року з розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу.

У вересні 1907 року Івана Карпенка-Карого не стало. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли мешканці навколишніх сіл. До Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками, і поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем. На хресті висікли слова: «Люди вмирають — ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють — тебе в сім'ї своїй вільній, новій спом'януть».

На хуторі все є спомином. Під охороною держави тут перебуває 95 іменних дубів — їх садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський. Іван Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив, посадити дерево, і традицію продовжують нині, висаджуючи нові дерева на честь театральних діячів.

Театральна історія тут не закінчилася після життя корифеїв: щороку на хуторі проходить фестиваль «Вересневі самоцвіти», започаткований 1970 року, а з 1988-го він має статус всеукраїнського. У ці дні музейна територія знову стає театральним майданчиком, куди приїздять колективи, письменники, митці й глядачі. Борис Шевченко зауважує, що тут доступний і сучасний музейно-театральний простір: конференц-зала з інтернетом і технікою, змінні виставки та сувенірна продукція.

Сонце повільно схиляється за верхівки столітніх дубів, падає довга вереснева тінь, а в очеретах над ставом оживає вечірнє степове птаство. І попри те, що час невпинно біжить уперед, звідси, із чарівного хутора, не хочеться їхати. У садибі залишилися слова Юрія Яновського та Петра Панча: «Скиньте шапку, вшануйте ім'я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, — докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур'янами».