PORT в Одесі: каміння, що тримає берег пам'яті

Уяви собі берег: хвиля за хвилею накочується, розмиває пісок, забирає з собою дрібне й легке — а каміння лишається. Саме цю метафору обрали за фокус-тему другого літературного фестивалю PORT, що 5–6 вересня вдруге відбувся в Одесі. Понад сорок подій на майданчиках Одеської національної наукової бібліотеки та Одеського академічного театру ляльок, книжковий ярмарок, читання, дискусії, подкасти й музика — усе це було спробою подивитися, що в українському Півдні тримається найдовше.

Фестиваль заснувала команда ГО «Вишиванковий фестиваль» торік, і якщо перший його випуск мав тему «Узбережжя свободи», то цьогоріч організатори запропонували говорити про стійке — те, що переживає історію, втрати й зміни. Відкривали PORT на сцені театру ляльок програмний директор Андрій Хаєцький, операційна директорка Наталя Мажарова та директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження» Григорій Баран. Останній наголосив, що фестиваль творить не кілька організацій, а спільнота, яка зростає, і що автори, видавці, активісти, волонтери, військові та ветерани — важлива складова цієї спільноти.

Центральна панельна дискусія «Камені на узбережжі» задала інтонацію всьому фестивалю. Перед нею Андрій Хаєцький прочитав свій ненаписаний есей, що вміщався в одне речення: «Я відчуваю, що перетворююся на камінь». Модерувала розмову Ганна Улюра, а Володимир Єрмоленко, Катерина Калитко, Євгенія Генова та Алім Алієв говорили про те, як усний, живий досвід переходить у довговічніші форми — тексти, свідчення, пам'ятні місця. Упродовж двох днів метафора каменю міняла значення: камінням ставали люди, що тримають цей берег; кам'янінням — захисна реакція на війну, коли відчувати менше означає зберегти себе; а ще камінь повертав до монументів і надгробних плит, до того, як місця поховання рідних утримують людину біля певної землі. Буквальним втіленням теми стала інсталяція «Недописані» в центральному колі бібліотеки — імена на мольбертах і червоні нитки на пам'ять про українських поетів і письменників, чиї життя обірвала російська агресія.

Поки на сцені йшлося про пам'ять, у залах і дворі бібліотеки розгорталася ширша тема Півдня. На подвір'ї з'явилися дороговкази з назвами південних міст і мапа регіону, де кожен міг лишити свій слід. Програма була побудована за тим самим принципом: окремими напрямами виділили Крим, Херсонщину та Бессарабію. Говорили про Крим Лесі Українки, презентували мальописи про історію та культурну спадщину Херсонщини, обговорювали бессарабський роман Лори Кочо. Поруч — дискусії про Південь у фантастиці та класиці, пітчинг молодих авторів, поетичні читання, ярмарок, музика. У такому сусідстві регіон переставав бути одним суцільним «Півднем» і розпадався на конкретні міста, мови й локальні досвіди.

У розмові «Хто такий одеський літературний герой?» Богдана Лаюк і Богдан Логвиненко говорили про те, що Одесі бракує нових текстів і героїв, а тому слеми, письменницькі програми й пітчинги стають не просто подіями, а інфраструктурою для наступних історій. Водночас місто дедалі частіше з'являється у творах авторів, які не є одеситами, — приміром, у книжці мовознавиці Орисі Демської «Одеса. Степом і Морем розказана історія», присвяченій мовній і культурній історії міста та переосмисленню імперського міфу про його «традиційну російськомовність». Але не лише Одеси бракує на сторінках: значно рідше, ніж хотілося б, у сучасній літературі з'являються Миколаїв і Херсон, а розмова про Південь часто впирається в доступність текстів різних спільнот. Окремий приклад — кримськотатарська література, значний пласт якої досі не перекладено українською, тому імена Шаміля Алядіна, Юсуфа Болата, Ісмаїла Ґаспринського український читач чує рідше. Ганна Улюра зазначила, що кримськотатарська спільнота робить колосальну роботу зі збереження своєї пам'яті, зокрема через літературу. А Алім Алієв розповів про фестиваль кримськотатарської літератури, який паралельно з PORT проходить в окупованому Криму: «Це дуже важливо, що кримські татари говорять про свою літературу на своїй землі. Фестиваль, очевидно, дуже обмежений і тематично, і жанрово через окупацію та політичний тиск. Вони фокусуються на дитячій літературі, бо кримськотатарська національна ідентичність у Криму — це форма оборони, це те, що не дозволяє російській ерозії з'їсти і перетворити її на російську громадянську ідентичність».

Війна була на фестивалі не лише темою. PORT разом із платформою «Моє місто» збирав 500 тисяч гривень на реабілітацію військових і цивільних, які постраждали внаслідок війни й відновлюються у Superhumans Centre Odesa. Вхід був вільний, долучитися до збору можна було через благодійні активності у дворі бібліотеки. Кілька разів фестиваль призупиняв роботу через повітряну небезпеку, а російські удари по інфраструктурі напередодні вплинули на логістику: частина книжок і товарів для ярмарку, а також мерч і декорації не встигли доїхати. Учасники ярмарку мали інструкції на випадок тривоги, в команді були визначені відповідальні за координацію; частину тривог пережили без повної евакуації, але одного разу відвідувачам довелося спуститися в укриття. Оголошення про небезпеку, після якого люди повертаються до книжок і черг за автографами, стало ще одним — незапланованим — ритмом цих двох днів.

Найчастіший відгук відвідувачів звучав просто: «Двох днів мало». Андрій Хаєцький сказав, що найцінніше для нього — бачити зворотний зв'язок уже після фестивалю: які цитати люди винесли з подій і які нові дискусії вони запускають. «Цей фестиваль став для людей певним святом. На кожній події були повні або майже повні зали. Тобто йдеться про підвищений інтерес до події, про правильний вибір спікерів та спікерок», — сказав він. Торік найбільше людей зібрали подія та автограф-сесія Макса Кідрука, цього року серед найпомітніших авторських зустрічей були події Павла Дерев'янка та Євгена Ліра — їхні книжки активно купували і на ярмарку, і в книгарнях Одеси. Євген Лір пояснив, чому PORT для нього важливий: «Для мене PORT — одна з найважливіших культурних подій року, бо у центрі уваги — моя рідна земля. Подобається, як обговорення на фестивалі фіксують розвиток суспільних уявлень про Південь: якщо починалося усе зі спроб відшукати ідентичність і традиції, притаманні всьому регіону, то зараз ми вже говоримо про сутність його складових: Бессарабії, Приазов'я, Одеси, Миколаєва, Херсона та окупованих міст на лівому березі Дніпра. Мені пощастило виконувати бойові завдання на Херсонщині, відтак комбатантський досвід резонує із літературним, культурологічним. І вкрай цінно мати можливість ділитися цим із читачами». Він додає, що за нинішніх умов складно говорити про майбутнє, проте PORT має всі шанси стати чимось більшим за фестиваль — платформою для дослідження Півдня.

Можливо, у цьому й сенс каменя на узбережжі: він не зупиняє хвилю, але лишається на місці — і за нього можна зачепитися.