«Ми не народжені для війни»: в Ужгороді показали обличчя тих, кого чекають вдома

Майже триста світлин. За кожною — людина, яка ще недавно будувала кар'єру, мандрувала, мріяла. Тепер ці обличчя дивляться зі стін філармонії в Ужгороді, а поряд із фотографіями лежать листи, написані руками тих, хто чекає.

Координаторка об'єднання родин безвісти зниклих, полонених та полеглих військовослужбовців 82-ї бригади Світлана Шуст каже, що виставка — це передусім розповідь про долі: «Це фотовиставка про долі людей. Якщо уважно роздивитися кожну світлину, вона відкриває за собою справжню історію. Історію людини, яка жила до війни. Яка мріяла, яка мандрувала, яка працювала, будувала кар'єру».

На знімках військові постають у двох часах — до повномасштабного вторгнення і вже на службі. Серед них ті, хто воював на Вовчанському, Запорізькому, Курському та Донецькому напрямках. «Це не кадрові військові, вони не планували іти до війська, вони не хотіли іти воювати. Серед цих військових є різні, є призвані, є мобілізовані, але вони не злякалися», — додає Шуст.

Одна з історій, представлених на виставці, — про Владислава Шитіхіна, який зник безвісти у Вовчанську на Харківщині у травні 2024 року. Побратими згадували його як відважного й позитивного. Мати Владислава Наталія розповідає, що пошуки сина родина не припиняла: «Він завжди був на позитиві, ніколи не падав духом. Якщо якась була ситуація, тому що це війна, він завжди казав: "Всьо в Божих руках, ми двічі не помремо". Він був таким відважним, відчайдушним».

Довгий час рідні не знали, чи живий Михайло. «Ми молилися, як за живого, і за всіх наших хлопців. Але прийшло в кінці 25-го року співпадіння ДНК. 31-го березня цього року вже було остаточно підтверджено, що це наш син». 23 квітня 2026 року захисника поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді. «А тепер ходимо до нього. Має другу домівку. Ми тут, а він там. Молиться за нас, а ми тут за нього».

На відкриття прийшли дружина Крістіна та сестра Оксана військовослужбовця Михайла Новака, який також зник безвісти у Вовчанську. Жінки переконані: такі виставки потрібні, щоб суспільство пам'ятало про військових та їхніх близьких. «Це пам'ять, це нагадування. Кожен військовий має бути повернутий додому. Неважливо, чи це полон, чи він загинув, вони обов'язково мають бути вдома, всі, до останнього».

Співорганізатор виставки, старший лейтенант Руслан Глеб розповідає, що з проведенням допомагає військова частина. Серед світлин є й зображення його побратимів: «Тут є багато військовослужбовців, з якими я перебував на позиціях у Бахмуті, коли вони там і зникли. Я тоді був старшим бойовим медиком. І так, тут є багато знайомих, навіть моїх сусідів, які є у статусі безвісти зниклих».

За його словами, захід має допомогти родинам об'єднуватися й підтримувати одна одну: «Кожна родина віддала найдорожче — рідну людину. І от оці такі акції — це як спогад, що їх не забули. Вони можуть почути один одного, поспілкуватися і поділитися, і вже людина не відчуває, що вона покинута сама зі своїми проблемами».

Виставку «Ми не народжені для війни» проводять уже втринадцяте — раніше її показували в містах України, а також в Італії та Польщі. Наступний тур розпочнеться 21 вересня: світлини повезуть до Чернігова, Києва, Полтави, Дніпра та Кропивницького. В Ужгороді експозиція триває у Закарпатській обласній філармонії, вхід вільний.

За кожною світлиною тут стоїть не абстрактна втрата, а конкретна людина зі своїм голосом, звичками, планами. Виставка не пропонує відповідей — вона просто повертає цим обличчям імена й дає рідним місце, де можна побути разом і переконатися: їхніх близьких не забули.