Лавра, авангард і бандура Лисенка: як виживає музей, що його заснував Лесь Курбас

Києво-Печерська лавра — це не лише собори й печери. На її території, за адресою Лаврська, 9, працює Музей театрального, музичного та кіномистецтва України — установа, чия історія сягає 1923 року. Тоді в Києві почав роботу Театральний музей, і його перші надбання були прямо пов'язані з роботою Леся Курбаса та Мистецького об'єднання «Березіль».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, найціннішу частину зібрання — твори художників-авангардистів 1910–20-х років, колекцію театру корифеїв і театральні вертепи — вивезли в безпечне місце, як зробила більшість столичних музеїв. Рішення виявилося не зайвим: у червні російський удар по Лаврі пошкодив Успенський собор.

Попри це, частину зібрання можна побачити — онлайн і в межах виставкових проєктів.

Найстарша частина фондів — колекція «Березоля», об'єднання, що діяло у 1922–1926 роках. Головна зберігачка фондів Тетяна Руденко розповідає: «Березіль складався з театральних майстерень — там проводились навчання та відбувалися програмні вистави. Також у структурі МОБу діяли режисерська лабораторія, макетна майстерня, здійснювалися соціологічні дослідження в театральній сфері, видавався журнал Барикади театру». Мистецьке об'єднання, за її словами, будували і як лабораторію сенсів. 1926 року «Березіль» переїхав до Харкова, а музей залишився в Києві й далі розвивався як всеукраїнський.

Нині у фондах — костюми, ескізи, світлини березільців з вистав у Києві, Харкові та на гастролях, серед яких «Газ», «Джіммі Гіггінз», «Макбет», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», «Алло, на хвилі, 477», а також афіші й документи театру Курбаса. Понад дванадцять тисяч експонатів — цифрові копії світлин, негативів, афіш, документів, лекції та статті — доступні на двомовному освітньому сайті Open Kurbas, який музей створив 2021 року. У жовтні 2026-го частину колекції покажуть у проєкті «Спільна сцена» — разом із Львівською галереєю сценографії та за партнерства UNESCO Ukraine.

Окремий скарб — авангард 1910–1920-х. Ескізи Олександри Екстер, Вадима Меллера й Анатоля Петрицького з цієї збірки подорожували світом: їх показували в Мистецькому Арсеналі в межах проєкту «Футуромарення», згодом — в Естонії та Бельгії. У 2022–2024 роках роботи українських авангардистів експонувалися в мадридському Національному музеї Тіссен-Борнеміса («В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900–1930-х») та в Музеї Людвіга в Кельні, а далі — в Брюсселі, Відні й Лондоні. Макети й ескізи Меллера, Екстер і Петрицького також є в Open Kurbas і на сайті музею. З середини вересня 2026-го в музеї відкриється проєкт «Анатоль Петрицький: Перезавантаження».

Костюмів у фондах — 195, від кінця XIX до початку XXI століття. Найцінніший пласт — 1920-ті, коли сценічне вбрання перетворилося на мистецький об'єкт. «З періодом авангарду надважливим елементом костюму стає форма та колір», — пояснює Тетяна Руденко й додає: «Враховуючи, що інших театральних костюмів авангардистів просто в природі не існує, колекція важлива. Особливо враховуючи, що авторами є найвідоміші художники ХХ століття Анатоль Петрицький та Вадим Меллер». Петрицький заявив про себе саме в Молодому театрі (Київ, 1917–1919), який очолював Курбас; у зібранні зберігаються дві оригінальні сукні з вистави «Камінний господар» — для ролей Донни Анни та Донни Соль.

Інший пласт — костюми часів театру корифеїв, і вони разюче відрізняються від сучасних уявлень про сцену. «Костюми того періоду майже не відрізняються від тогочасного повсякденного одягу, це зумовлено і тематикою драматургії, і її втіленням, реалістичним підходом до оформлення вистави», — кажуть у музеї. У фондах — вісім костюмів Марії Заньковецької, найвідоміші з яких для Наталки Полтавки та циганки Ази; поруч — вбрання Миколи Садовського й Марка Кропивницького. Дизайн і оздобу Заньковецька частково добирала сама. Виставка «Анатоль Петрицький: Перевідкриття» триватиме з 19 вересня до 25 жовтня 2026 року й представить два авторські костюми митця 1920 року.

Філія музею — Будинок-музей Марії Заньковецької на Великій Васильківській, 121 — зберігає найбільшу у світі колекцію, присвячену акторці: понад п'ять тисяч експонатів. Перші з них передала сама Заньковецька — фотокартки, листування, особисті речі, сценічні костюми й афіші. В квартирі, де вона жила, збережено інтер'єр кімнат, їдальні, кухні та робочого кабінету. «Всі експонати презентують саме живу людину, допомагають осягнути цілісний образ особистості», — коментує завідувачка Будинку-музею Людмила Касян. За її словами, «світлини відтворюють зовнішність актриси (риси обличчя, міміку й пластику руху, настрій під час зйомки, особливості фігури та постави, варіанти зачісок, стиль і вишукану манеру одягатися, уподобання щодо літнього та зимового одягу, прихильність до прикрас та різних жіночих аксесуарів)», а роботи фотомайстрів Федецького, Висоцького, Маркова, Альтера, Іваницького самі по собі є цінними експонатами. Знімки зроблено в Харкові, Одесі, Києві, Євпаторії — за ними можна простежити шлях акторки від дівчинки з дворянської родини Адасовських до народної артистки. Збереглися світлини з дев'ятнадцяти вистав за п'єсами українських драматургів.

Ще один вимір збірки — народні інструменти, понад 600 одиниць. Колекцію започаткував 1969 року інструментознавець Леонід Черкаський. «Музичні інструменти супроводжували життя українців від народження, звучали на святах і обрядових дійствах, допомагали в мирний час і на війні. У народі творення музичного інструмента — струнного, духового, струнно-смичкового чи ударного — здавна вважалось справою благородною, вимагала неабияких здібностей і талантів», — каже музикознавиця Олена Кореняк. Серед цікавинок вона називає столовидні гусла XVIII і XIX століть, бандури Миколи Лисенка й майстра Федора Убийвовка, на якій грав кобзар з Полтавщини Федір Кушнерик, та інструмент кобзаря, художника й архітектора Георгія Ткаченка. «Кобза і бандура — гордість нашої музичної культури. Із цими інструментами пов'язаний героїчний епос народу, наша життєдайна сила і волелюбність», — додає вона. Кобза, бандура, торбан, труба, сурма, литаври й волинка входили до складу козацької музики Війська Запорізького, а після знищення Січі на кобзі, бандурі та колісній лірі грали незрячі музиканти, які створили «таємну» музичну мову. Інструменти й досі виконують дипломатичні місії: нещодавно з експозиції виставки «Україна-Швеція — тисяча років історії» у Музеї Військової історії в Стокгольмі повернулася кобза XVIII століття, перероблена на бандуру. У зібранні є й цимбали, дримби, флояри, фрілки, трембіти — на дримбі, зокрема, грають актори в постановці Павла Шпегуна «Тигролови» в театрі «Золоті ворота». Для відвідувачів діє виставка «Живі струни України».

За всієї музейної тяглості до минулого ця колекція говорить передусім про теперішнє: про те, що культуру можна вивезти в безпечне місце, але не можна скасувати. Сховище під Лаврою — це не лише про порятунок речей, а про спосіб триматися, коли поруч руйнують собор.