Запоріжжя як мистецький код: Гуліч, Бараннік і «Бірючий»

Запоріжжя звикли уявляти містом заводів і проспектів, але за цим фасадом уже багато років жевріє інший, значно цікавіший шар — мистецький. Він не починався з нуля й не зводиться до нинішніх артпросторів. Його вибудовували художники, галереї, фестивалі та неформальні осередки, чия робота змінила культурну мапу міста.

Про це йшлося під час зустрічі в межах серії заходів «Що таке бути молоддю», де кураторка й артлекторка Льона Радченко окреслила коло імен, які варто знати.

Перше з них — родина Гулічів. Антон Гуліч працював в індустріальному та сільському пейзажі, звертався до портрета й натюрморту; його полотна зберігаються в Запорізькому художньому музеї та приватних збірках в Україні й за кордоном. Син Володимир пішов далі — як художник, куратор і артдиректор він чимало зробив для сучасного мистецтва Запоріжжя та України загалом.

Одна з найвідоміших його робіт — мурал «Жовтий "Шевроле" Марлен Дітріх» біля кафе «Залізний Фелікс». Той простір із перформансами, імпровізованою сценою та інсталяціями показував молоді зовсім інше Запоріжжя — не промислове, а експериментальне. Згодом приміщення викупили, а стінопис замалювали. «Вони знищили найкращий концептуальний, сюрреалістичний і стильний мурал. Відновити його зараз було б чудовою ініціативою», — каже Радченко. Інша відома робота Гуліча — скульптура «Космічні собаки» в парку на Алеї закоханих; у 2019 році комунальники її перефарбували, і первісний задум було втрачено. Нині митець живе у Швеції, а його майстерня в одній із міських веж перетворилася на простір для артрезиденцій.

Ще одне ім'я в цьому переліку — Геннадій Козуб, артменеджер, видавець, колекціонер, галерист і митець. Разом із Володимиром Гулічем він заснував 2006 року міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий» на однойменному острові в Азовському морі. За духом це нагадувало американський фестиваль незалежного мистецтва. «Що там відбувалося: пісок, море, інсталяції. То вони туди унітази притягнуть — розмалюють, роблять якісь там скульптури. <...> Бо там були інсталяції прямо у воді, зроблені з панцирних ліжок. Це реальне сучасне, концептуальне мистецтво», — згадує Радченко. Згодом Козуб створив там повноцінну галерею, куди мріяли потрапити. Після окупації території все збудоване в митців фактично відібрали, але вони не зупинилися: симпозіум продовжує існувати за межами України. У самому ж Запоріжжі діє галерея Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre — майданчик міського Центру сучасного мистецтва.

Окремо Радченко називає Юрія Баранніка — «Стільки, скільки він зробив для Запоріжжя, не зробив ніхто». Він заснував у місті галерею, що розташовувалася в порту й мала назву «Леніна», бо виходила на тодішній пам'ятник. Там показували сучасне концептуальне мистецтво, якого більше ніде в місті не було: «Відкривалися двері під'їзду, а там стояв великий рояль. <...> Юрій привозив сучасне концептуальне мистецтво, якого не було ніде в місті. Запоріжжя завдяки саме цій галереї було дуже сучасним на мапі України. Він робив це за власний кошт». Від 2008 року Бараннік започаткував у місті фестивалі лендарту — напряму, де матеріалом стають природні об'єкти. Вони збирали художників з України та з-за кордону й щороку змінювали локацію: Хортиця, Вирва, урочище Старого Дніпра, Великий Луг. Фінансування митець шукав сам, залучаючи меценатів.

Серед інших імен — Наталія Коробова та Олександр Шкаліков, альпініст, мураліст, археолог, власник керамічної майстерні Pottery Island і військовослужбовець. Його мурал «Дівчина з пташкою» на вулиці Вернадського знають багато запоріжців, а простір кераміки та скульптури на вулиці Скельній в урочищі Сагайдачного Радченко описує як сад із артінсталяціями та двоповерховий будинок-музей.

Попри близькість фронту, мистецьке життя міста не завмирає. Лише торік у Запоріжжі відкрилися два нові центри сучасного мистецтва, а на виставки приїжджають з інших міст. «А тут лише паралельно шість виставок буде проходити», — каже Радченко. Особливістю вона називає залученість міської влади, а провідною темою творів залишається локальна та українська ідентичність.

Та найбільше Запоріжжя вирізняє публіка. Навіть складні концепції тут сприймають відкрито: глядачі підходять до митців, дякують, вступають у діалог. «Незважаючи на різні складні концепції мистецтва — жодного разу не було неадекватної реакції», — зазначає кураторка. Художники зі Львова чи Києва часто дивуються цьому: «Вони кажуть: "Ми забули, що такі бувають відкриття"… Вони виїжджають з Запоріжжя в абсолютному космосі». Додається й професійна команда, здатна підготувати найскладніші експозиції. Саме це поєднання — відкрита аудиторія, злагоджений штат і пам'ять про тих, хто починав, — і формує той культурний код, який робить запорізьке мистецтво впізнаваним.