П'ять незалежних театрів про ізоляцію, безгрошів'я і потребу бути почутими

Уявіть ангар у депресивній промзоні Луцька — коробку без підлоги, яку ніхто не хотів брати. Саме з неї почався простір, куди нині ходять усі, хто себе поважає. Історія цих жовтих дверей, на тлі яких фотографувалося пів міста, — чи не найкраща ілюстрація того, про що йшлося на зустрічі незалежних театрів у Києві.

Ініціатором розмови став київський театр «Бентеги» на чолі з Павлом Ковалем, який її й модерував. До нього долучилися Руслана Порицька з луцького «Гармидеру» (театр працює 22 роки), Валерій Левчук-Нетецький із харківських «Химер» (засновані 2023 року), Анастасія Іванес із львівської «Лави» (заснована 2024 року) та Романа Ізабела Соутус з експериментального клубу «НАШі». У залі було близько 250 глядачів.

Коваль розповів, що перед обговоренням театр провів майже анонімне опитування «Карта незалежного театру України 2026». В Одесі скаржилися, що через війну всі чоловіки, задіяні в театрі, пішли на фронт. У Львові один колектив закрив громадську організацію через бюрократію — ресурсу не вистачало, а сама організація не давала потрібного зиску. Запросити всіх охочих на зустріч не було бюджету.

Коли учасників попросили назвати по два-три болючі пункти, відповіді прозвучали швидко. Анастасія Іванес сформулювала так: «Голод, безгрошів'я і тотальна виснаженість. Отакі три стовпи». Руслана Порицька говорила про відірваність від контексту — уявлення, ніби театр поза Києвом не існує, хоч він є попри все. Про потребу здорової взаємодії між незалежною і державною сценами. І про сімох учасників «Гармидеру», які нині захищають країну: з ними театр був би потужнішим.

Валерій Левчук-Нетецький додав ізоляцію та брак системності. Романа Ізабела Соутус наголосила, що навіть у Києві колективи відрізані від інших країн і контекстів. На її думку, гроші — не найглибша проблема: якби було достатньо майданчиків, питання оплати стояло б інакше. Прем'єра — це родина й друзі, а думати треба про те, що буде після неї. І ще одне: театри просто не знають одне одного.

Про власний шлях розповіла Порицька. «Гармидер» виграв проєкт на десять тисяч доларів, але швидко зрозумів, що цього замало. Зробили жовті двері, оголосили спільнокошт — і місто прийшло збирати гроші, бо театр мав репутацію тих, хто не покладе їх собі в кишеню. Так постав «Ангар». Після початку війни знадобився другий простір — для занять із дітьми із синдромом Дауна; його орендують за двісті метрів від першого. Кошти — особисті, громади й меценатів. Висновок простий: довіра накопичується роками, і тоді все спрацьовує.

Багато говорили про конкуренцію. Соутус переконана, що культуру суперництва треба перетрансформувати, адже інституції десятиліттями переконували митців: глядачів обмаль, і якщо вони пішли до іншого — до вас не прийдуть. Звідси й невміння сприймати критику, і звичка принижувати колег. «На жаль, є багато людей, які працюють у театрі, але не люблять театр — вони любять себе», — сказала вона. Іванес додала про львівську практику, коли майстер закріплює курс при театрі й вони капсулюються в бульбашках, та про спробу створити спільну сцену, куди могли б заходити різні курси й гастролери.

Про адвокацію інтересів згадала Порицька: гільдія незалежних театрів і асоціація існували, але спроби виявилися невдалими. Левчук-Нетецький підтвердив — асоціація була здебільшого фіктивною, бо навіть дотичні до неї нічого з неї не мали. На його думку, йдеться передусім про обмін і про те, як ми бачимо одне одного.

Іванес розповіла, чому не вдалося відновити тригодинну виставу: зібрати тринадцятьох людей, у кожного з яких щонайменше дві роботи, в один час неможливо. «Вони всі хочуть їсти, вони всі хочуть мати місце, де ночувати», — сказала вона, додавши, що для незалежних театрів це щоразу стрибок через себе. Соутус нагадала глядачам: підтримати незалежний театр — це продовження тих цінностей, про які тут говорять.

Серед конкретних ідей — пілотний проєкт «Гармидеру» разом із Яною Салаховою з «Театру змін»: форум-театр із двома майстернями, одна з яких досліджуватиме внутрішні процеси колективу, а друга — взаємодію. Запуск планують із січня. Іванес радила театрам активніше залучати людей, які вміють писати гранти. Левчук-Нетецький запропонував створити спільноту — не асоціацію, — де можна просто запитати поради.

Зі залу поцікавилися світовими кейсами. Соутус розповіла про нью-йоркський La MaMa, де починала кар'єру: у 1960-х афроамериканка купила будинок в Іст-Вілледжі за один долар, бо той був наповнений лайном і ніхто не хотів там працювати. Змінилося те, що митці усвідомили: підтримувати одне одного важливіше, ніж змагатися. Інше питання стосувалося театру як бізнесу. Порицька визнала: сектор звик до філософії бідності, ніби театр має бути убогим. Вона закликала мислити театр як бізнес-модель, реєструвати ФОП, платити податки, чесно звітувати й повертати довіру до меценатства. Нині в її театральній майстерні навчається щонайменше сто п'ятнадцять дітей — і саме це дає кільком людям змогу займатися лише театром.

Після дискусії Коваль нагадав: 2018 року Гільдія незалежних театрів України замовила дослідження «Український театр: шлях до себе», яке провела ГО «Культурна Асамблея» за підтримки Українського культурного фонду. Уже тоді було зафіксовано, що жоден приватний театр в Україні не має власного приміщення, і вже тоді звучали рекомендації — вільні майданчики й театральні кластери, законодавче врегулювання передання сцен державних театрів незалежним у вільні дні, службове житло для гастролей. Минуло вісім років, пандемія й повномасштабне вторгнення. Коваль каже: не зроблено нічого, а список проблем той самий. Створювати третю асоціацію він не бачить сенсу — за такою структурою має стояти штат і бюджет, інакше буде ще один перелік членів без наслідків.

Найцікавіше в цій розмові — не те, що прозвучало, а те, що вона повторила. За столом кожен назвав свій дефіцит, і майже ніхто не спитав сусіда, як той із цим радить собі. Ізоляція, безгрошів'я, брак майданчиків, відсутність системи, виснаження — цей перелік можна було написати, не виходячи з дому. Можливо, справжня проблема не в тому, чого бракує, а в тому, що вже є одне в одного — і досі не використовується.