Князі, гетьмани і модерні герої: кого обирають видатні українці

Що спільного між Андреєм Шептицьким, Іваном Мазепою та Валерієм Лобановським? Усі вони опинилися в полі зору сучасних українських інтелектуалів, військових і культурних діячів, які брали участь у спецпроєкті з визначення найвидатніших українців в історії. Кожен із них обстоював свого кандидата, і в цих виборах прочитується не лише академічний інтерес, а й жива потреба в героях, які промовляють до нашого сьогодення.

Історик Ярослав Грицак нагадує про Андрея Шептицького як про найбільший моральний авторитет України, що вмів іти проти течії, коли цього вимагали совість і переконання. Поет Юрій Андрухович бачить у Михайлові Грушевському творця двох базових цінностей — історичної ідентичності та демократичної традиції. А директорка Інституту демографії Елла Лібанова звертає увагу на Івана Мазепу, який, на її думку, зробив Україну повноправним членом європейської спільноти — те, чого ми прагнемо й сьогодні.

Не бракує й голосів на захист давніх правителів. Голова Нацбанку Андрій Пишний нагадує, що з Володимира Великого починається історія України як держави, вкоріненої в європейську цивілізацію. Волонтер Сергій Притула згадує Ярослава Мудрого, який уперше заявив про Україну як про Європу ще тисячоліття тому. Представник України в МВФ Владислав Рашкован називає Данила Галицького тим, хто зберіг державу після руйнації київської системи, а правозахисник Мирослав Маринович — Богдана Хмельницького творцем Козацької республіки, що окреслила обриси української державності.

Сучасні герої також знайшли своїх адвокатів. Письменник Артем Чех називає Мазепу «суперзіркою європейського романтизму», який провів ментальний кордон між Україною та Московією. Продюсер Олег Кохан віддає належне Тарасові Шевченку, що зробив для нації більше, ніж цілі армії. Директорка «Мистецького арсеналу» Олеся Островська-Люта згадує Олену Пчілку як консолідаторку інтелігенції. Керівник Офісу президента Кирило Буданов наголошує на інтелектуальному фундаменті, який залишив Іван Франко, цитуючи його формулу: «Більше поту, менше крові».

У цих виборах є місце і для менш очевидних, але не менш важливих постатей. Релігієзнавець Юрій Чорноморець вибудовує лінію від Лесі Українки до сучасної культури, а історик Сергій Громенко нагадує про інституційний підмурок Павла Скоропадського. Редактор Віталій Ляска акцентує на державницькій тяглості Симона Петлюри, а митець Павло Гудімов — на національному стилі Георгія Нарбута. Володимир Фесенко бачить у В’ячеславі Чорноволі родоначальника національно-демократичного руху, соціолог Євген Головаха — у Василеві Стусу втілення незламності. Навіть футбол потрапив до пантеону: політтехнолог Сергій Гайдай нагадує, як після перемоги київського «Динамо» над «Баварією» 1975 року світ дізнався про Київ.

Цей зріз думок — не просто перелік імен. Це спроба зрозуміти, які чесноти ми цінуємо в історії: моральну стійкість, інтелектуальну працю, дипломатію чи здатність творити культуру. І, можливо, саме в цих виборах ми впізнаємо себе — такими, якими хочемо бути.