Дитяча книжка на лінії вогню: розмова про читання під час війни

У серпні Львів знову став осередком книжкового життя: на BestsellerFest дитячі письменники Іван Андрусяк та Оля Русіна, менеджерка авторського права й видання дитячої літератури «Видавництва Старого Лева» Віта Євстіфеєва та дослідниця ринку Емілія Огар зібралися, аби обговорити, як не втратити дитячу книжку в часи війни й тотальної цифровізації.

Розмова починалася з тривожної констатації: втрачений у дитинстві читач рідко повертається до книжки в дорослому віці. Тож питання дитячого читання — не нішева тема для бібліотекарів, а наріжний камінь усієї видавничої культури. Емілія Огар наголосила: це питання державної ваги, особливо коли російські удари знищують не лише книжкові склади, а й саму тканину культурного життя.

Ситуацію учасники розмови описували по-різному, але сходилися в головному: вона драматична, хоча й не безнадійна. Іван Андрусяк звернув увагу на якість текстів: за останні роки рівень художнього письма для дітей критично впав, і це треба визнати, аби рухатися далі. Оля Русіна нагадала про фізичні втрати: великі наклади дитячих книжок згоріли, і це ускладнює і без того непростий контекст. Віта Євстіфеєва додала, що продажі дитячої літератури помітно впали, а діти дедалі частіше сприймають читання лише як розвагу, до якої закликають батьки.

Однак розмова не зводилася лише до проблем. Учасники ділилися досвідом, як повернути дітей до книжок. Оля Русіна згадала проєкт «Валізка з книжками» від Goethe-Institut, у межах якого українські автори їздили до Німеччини й зустрічалися з евакуйованими родинами. Вона переконана: емоційний зв’язок із книжкою формується не на полиці, а в живому спілкуванні, коли дитина запам’ятовує не лише історію, а й людину, яка її розповіла.

Віта Євстіфеєва розповіла про польський фестиваль Mały Koneser, де видавці діляться успішними кейсами промоції читання. Серед ідей — позиціонування книжки не як продукту, а як спільного досвіду, коли книгарні створюють книжкові клуби для дітей і паралельні зустрічі для батьків. Польські видавці у співпраці з психологами видають каталоги, де пояснюють, як книжка може допомогти дитині впоратися з викликами певного віку. Є й несподівані рішення: книжкові клуби всередині футбольних команд — спосіб залучити аудиторію, яка, здавалося б, далека від читання.

Окремою темою стала війна в текстах для дітей. Іван Андрусяк зауважив, що доросла література вже перейшла від евристичного осмислення війни до екзистенційного, тоді як дитяча поки що лишається на початковому рівні. Він назвав два твори, які, на його думку, роблять сміливі кроки: «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» Сергія Пантюка та «Привидуся» Оксани Давидової. Письменник закликав не боятися говорити з дітьми серйозно: вони розуміють більше, ніж ми звикли думати.

Оля Русіна додала, що скоро до школи підуть діти, які народилися під час повномасштабної війни. Для них ця реальність — єдина, і книжки, написані з позиції «було так, а стало інакше», уже не працюють. Із ними треба говорити зовсім по-іншому — без порівнянь із довоєнним життям.

Попри всі виклики, розмова завершилася на оптимістичній ноті. Емілія Огар нагадала, що українська дитяча література вже переживала часи, коли все доводилося будувати з нуля, — і вистояла. Оля Русіна зізналася, що пам’ятає часи, коли українську книжку треба було вишукувати на столичному ринку серед засилля російської макулатури. Сьогодні, попри війну, можливостей значно більше. Тож лишається одне: писати, видавати, продавати й промоціювати — попри все.