Халабуди, доми-примари та архітектура порожнечі: есей Марії Титаренко

Є образи, які вкарбовуються в пам'ять і змінюють оптику. Одне з таких фото — святковий стіл посеред засніженого поля біля фронту, за яким військовий у камуфляжі запалює свічку. Поруч — дідух, традиційний посуд, а на землі — шолом і гвинтівка. Цей знімок облетів світ, а для письменниці Марії Титаренко став точкою відліку для роздумів про дім, який існує без стін.

У своєму есеї вона згадує, як цей образ надихнув її на різдвяне оповідання для дітей: родина переселенців ліпить зі снігу свій колишній дім, відтворює меблі, лишає отвори для дверей і вікон, прикрашає ялинку у «вітальні». До них долучаються інші мешканці, і разом вони святкують Святвечір у сніговій оселі. Це історія про те, як уява здатна перетворити порожнечу на простір, сповнений сенсу.

Титаренко проводить паралель із дитячою грою «я в домику», коли складені над головою долоні стають залізобетонним сховком. Але війна руйнує цю дитячу довіру: тепер навіть справжні стіни не гарантують безпеки. Вона згадує проєкт Харківської школи архітектури, де студенти створювали будинки для письменників за мотивами їхньої творчості. Найбільше її вразив дім-привид для авторки з Луганщини, яка через травму втрати попросила спроєктувати їй оселю без силуету. Так виникла метафора архітектури відсутності — будинків-невидимок, які ми носимо в собі.

Ця порожнеча має свої меморіальні втілення: як-от два чорні басейни на місці зруйнованих веж-близнюків у Нью-Йорку, що символізують «видиму відсутність». Або ж контури тіл на асфальті, тіні Хіросіми, фундаменти крематоріїв в Аушвіці. Письменниця наголошує: біль теж потребує форми й місця, щоб його можна було розділити з іншими. Таким місцем стає Марсове поле у Львові, де родини загиблих створюють спільний дім без стін, прикрашаючи могили ялинками та дитячими малюнками.

Власний досвід Титаренко — вісім переїздів у двох країнах, бо вона зростала в родині військових. Вона розповідає, як повернулася до Лубен і не впізнала дому свого дитинства: стіни лишилися, але дім зник. Натомість пам'ять зберегла халабуди — дитячі домики, які вони з сестрою будували щоразу на новому місці. Це було перевпорядкування простору під себе, наповнення його своїми сенсами. Бо дім — це передусім люди, а не лише стіни.

Фінальний акорд есею — про те, що серце дому завжди живе в людях. Воїн за тим святковим столом посеред поля стає символом цього пульсу, що тримає надію. І поки б'ється це серце — дім живий, навіть якщо він лишився лише в уяві.