Слово віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича на честь 10-ліття патріаршого служіння Глави УГКЦ Кардинала Любомира Гузара.
Ваше Блаженство! Високопреосвященні і Преосвященні Владики! Всесвітліші і всечесніші отці! Преподобні брати і сестри! Вельмишановні представники Української держави та високоповажні гості! Дорогі брати і сестри у Христі!
Минуло 10 років з того дня, коли учасники Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви урочисто ствердили: «Сподобалося Святому Духові й нам, щоб на патріаршому Києво-Галицькому престолі нашої Церкви з Божою поміччю правив Кир Любомир Гузар».
І простерлася над патріархом-електом правиця Господня, і благословив Бог плоди праці його.
У час, коли Україна нестримно поринала у карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену вийшла людина коръсті, Господь послав нам за провідника людину молитви - homo orans. Щоб гріх не став незаперечним законом нашого життя. Щоб множилось число тих, хто молитиметься за цей добрий, але безталанний народ. Щоб назбирались у ньому оті біблійні п'ятдесят чи бодай десять праведників (пор. Бут. 18:23-33) і щоб змилостивився Господь над цілим краєм.
І справді молиться Патріарх за свою землю і за всіх, хто живе на ній. Вдячно склав Богові шану за «справжнє чудо - відродження нашої Церкви». І покаянно вибачився, що «...деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів». І піднімає свій голос на захист скривджених і соціально упосліджених, пам'ятаючи заповіт Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину».
З тих пір, коли до зали заходить оцей скромний чернець, шанобливо встають зі своїх місць владоможні й сановиті; коли слово бере цей чоловік молитви, замовкають імениті інтелектуали. Від постаті нашого Патріарха лине спокій мудрості, і ніщо так не підкреслює дріб'язковість сучасних магнатських забаганок, як цей високий маєстат духу.
Проте за все це часом доводиться платити дорогою ціною. Бо хто свідчить про Милосердного Бога, той стає небезпечним для речників темряви. Тому і сподобився Патріарх «прийняти зневагу за Ймення Ісуса» (пор. Ді. 5:41) від розкольників і ворогів Церкви. Чи не проявляється в цьому оте дивне для нас Боже зізнання: «Кого я люблю, тому докоряю й картаю його» (Об. 3:19)?
Упродовж десятиліття патріаршества Кир Любомира Церква далі відновлювала свої традиційні структури та розвивала нові структурні ланки. Консолідував свою роботу Синод Єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало Патріархові підставу сказати 2001 року Папі Іванові-Павлу ІІ: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов'язку перед усією вселенською Церквою».
Воістину вікопомним для цього патріаршого десятиліття було оте паломництво в Україну бл. п. Папи Івана-Павла ІІ 2001 року. В історії пастирських поїздок цього Папи візит в Україну виявився одним із найбільш успішних та організованих, у чому немала заслуга керованої Патріархом Любомиром Української Греко-Католицької Церкви та її злагоджених дій з нунціатурою, загалом із Римо-Католицькою Церквою в Україні та з державними структурами. Божественна Літургія, відслужена Кир Любомиром у Львові в присутності понтифіка, виявилася чи не найбільшим мирним зібранням за всю історію України. Вона ж була і кульмінацією піднесення нашого духу, що воістину сповнився віри, надії й любові.
Саме в той час було сформульовано головну місію Української Греко-Католицької Церкви у нинішній час: «Святість об'єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Тут слово «святість» не є пафосною пересадою. У ньому закладено переконаність християнина, що навіть найбільші грішники можуть в одну спасенну мить навернутися до Бога. І наше завдання як християн і вірних нашої Церкви є повсякчас готувати надходження цієї миті, працювати на те преображення людини та очищення її від скверни - навіть усвідомлюючи, що саме очищення під силу лише Святому Духові.
За час патріаршества Кир Любомира Церква, що в попередні комуністичні десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос. І коли Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету випустив збірник соціально зорієнтованих документів УГКЦ, стало зрозуміло, що таким потужним душпастирським та учительським доробком уся наша Церква може справді гордитися.
Проте, ясна річ, не все в нашому церковному житті йде по-святому. А тому не один із нас хотів би, щоб Патріарх Любомир часом покерував «твердою рукою», караючи нерадивих. Саме до цього кличе нас наша гнівлива людська природа. Натомість монаша душа Патріарха добре знає, що справді відповідальною і смиренною може бути лише вільна людина. А до свободи, до тієї світлої миті остаточного визволення, потрібно зростати - поволі й поступово. Бо, як любив повторювати Митрополит Шептицький, «Божі млини мелють поволі». І в цій довірі до невпинності Божих млинів - велика духовна сила нашого Патріарха.
Поволі - ох, як нестерпно поволі! - мелють Божі млини і у сфері державно-церковних відносин. Патріархові доводиться здійснювати своє служіння в суспільстві, в якому панує велика світоглядна мішанина: державні посадовці плутають Церкву смиренну з Церквою слухняною й «кишеньковою», духовенство плутає невтручання у політику з покорою гріховним владоможцям, а народ і держава, замість бути партнерами у служінні спільному благові, розходяться по різні боки антагоністичних барикад.
У цьому мрячному світі постать Патріарха Любомира - це символ ще не оціненої гармонії і «золотої середини». Бо такі властиві йому правда, любов і благочестя не є нічиїми політичними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасників політичного конфлікту, зате наближені до кожного, хто відчуває якусь потребу чи сповнений муки страждання.
Починаючи з 2003 року, за час патріаршества Любомира Гузара розпочався процес перенесення осідку митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви до Києва та будівництва патріаршого собору, що відкрило нову сторінку в історії нашої Церкви. Про той час можна сказати урочистими словами Еклезіаста: "Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час берегти духовний скарб і час його віддавати" (пор. Проп. 3:1-8). І справді, був час Галичині одній зберігати скарб єдності з Петром, коли Київ увіходив у смугу свого історичного затемнення. Сьогодні, коли Київ крок за кроком, хоч і з великими труднощами, повертає собі давню первопрестольність, настав час Галичині повернути у його скарбницю те, що було виношено тут, у Києві; чим надихалися його великі предки, а саме: дух церковної єдності.
Проте, втішаючись здобутками цього патріаршого десятиліття, нам потрібне смирення при оцінюванні тих зусиль Патріарха, що їх Господь поки що не увінчав щасливим завершенням. Ідеться тут передусім про визнання патріаршого статусу нашої Церкви. Сам Блаженніший нам і роз'яснює: «Патріарший статус Церкви - це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого Народу, який усвідомлює свої нові обов'язки та відповідальності». Тобто, іншими словами, доля патріархату насправді - в наших власних руках. І навіть якщо на заваді стоять аргументи політичні чи конфесійні, відповідь наша має бути передусім духовною. Адже саме з духовного джерела беруть початок стрімкі потоки нашого життя.
Нарешті, не лише греко-католики, а й чимало інших християн України вдячні Патріархові Любомиру за вірність пророцтву св. Андрія і за віру в те, що «нове сяйво слави Божої... може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви». Ми вдячні Блаженнішому за те, що він запропонував українським християнам київської традиції такий шлях до єдності, який не руйнує особливостей їхнього благочестя і перетворює історично зумовлені відмінності у скарбницю спільного духовного досвіду.
Отож благослови, Господи, наші подальші дороги, щоб ми зуміли сповнити Твою волю!
Благослови, Господи, «один Божий народ у краї на Київських горах»!
Благослови, Господи, нашого Києво-Галицького Патріарха Любомира, воздай йому добром за його служіння і дозволь йому ще довго «ходити всіма Твоїми дорогами, і любити Тебе, і служити Тобі, Богу нашому, усім серцем своїм і всією душею своєю» (пор. Втор. 10:12)!
Джерело: "Тиждень"
"Господь послав нам за провідника людину молитви – homo orans"
