«Хутір Надія»: садиба, названа на честь коханої, і колиска української сцени

За кілька десятків кілометрів від Кропивницького степ раптом поступається густій зелені — за воротами починається парк, у якому доріжка губиться в тіні. Це «Хутір Надія», філія Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею і заповідник-музей Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Місце, чия історія почалася не з театру, а з родини й кохання.

Директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею Борис Шевченко називає «Хутір Надія» фантастичним місцем, де поєднуються красива природа та історія. Серед тутешніх принад він перелічує меморіальні дуби, рукотворний ставок, Калинову алею, Чумацьку криницю, музей Івана Тобілевича, а поруч — унікальну «Батькову хату»: «Мало де на Кіровоградщині можна знайти хатину, яка була збудована ще в 1871 році».

Доріжка веде повз старі дерева до будинку драматурга. Оригінальну споруду зруйнували 1944 року, а 1982-го, до сторіччя заснування українського професійного театру, її відбудували. Нині тут працює меморіальна експозиція, значну частину предметів для якої передали Тобілевичі-Тарковські. Серед експонатів — фотографії братів Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті, а також особисті речі родини: меблі XIX — початку XX століття, автентичний посуд.

Завідувачка філії Тетяна Кравченко розповідає, що Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У 14 років, після закінчення Бобринецького училища, він почав працювати канцеляристом. «Спочатку служив у Малій Висці й Бобринці: у канцелярії станового пристава та повітовому суді. Потім працював у Єлисаветграді секретарем поліцейського управління, певний час — у Херсоні столоначальником повітової поліції, а з 1869 року знову в Єлисаветграді — секретарем міської поліції. Загалом його канцелярська служба тривала майже два десятиліття», — говорить пані Тетяна.

Першою дружиною Тобілевича стала Надія Карлівна Тарковська, що народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївці (нині — Миколаївка Кропивницького району) і походила зі старовинного дворянського роду Тарковських. З майбутнім чоловіком вона познайомилася в єлисаветградському театральному гуртку, де готували «Назара Стодолю» Тараса Шевченка: йому випала роль Назара, їй — Галі. У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба, згодом названа на її честь. «У перші роки це місце не нагадувало театральну мекку. Родина вела звичайне господарство. Саме відтоді збереглися „Батькова хата“, чумацька криниця та рукотворний ставок», — каже Тетяна Кравченко. В Івана та Надії було семеро дітей, та до дорослого віку дожили троє.

Згодом Тобілевич потрапив на заслання: він був учасником нелегального народницького та українофільського гуртка, де поширювали заборонену літературу, і влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року його звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. За його відсутності господарство занепало, а землю виставили на продаж за борги. У книжці Миколи Смоленчука «Хутір Надія» про ті часи сказано: «Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю — не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець — ото і все».

Лише після повернення із заслання 1887 року Тобілевич оселився тут постійно й заходився облаштовувати територію, садити дерева, водночас працюючи творчо. Надія цього вже не побачила: вона померла молодою, 1882 року, після тяжкої хвороби, яку пов'язують із туберкульозом легенів. Через кілька років у житті Івана Карповича з'явилася Софія Дітківська, хористка театральної трупи Михайла Старицького; вони одружилися 1885 року, коли Тобілевич перебував у Новочеркаську. Вона виховувала його дітей від першого шлюбу, народила двох своїх і прожила з чоловіком до кінця його життя, працюючи актрисою, письменницею та перекладачкою. Дітківська описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі, і за її словами, він дуже кохав Надію. Тож сьогодні назва садиби звучить трохи інакше — за нею жінка та історія кохання.

У родині Тобілевичів театр був майже родинною справою: тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький та інші діячі української сцени. Сам господар створив тут 11 із 18 творів, які увійшли до золотого фонду української класичної драматургії, серед них — «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Серед музейних експонатів є оригінальні тексти п'єс, старі театральні афіші, листи.

Життя мешканців сусідніх сіл поставало на папері у вигляді п'єс. Дружина драматурга згадувала, як народжувався образ Герасима Калитки з комедії «Сто тисяч»: «Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка». А син Назар розповідав: «Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути». Навіть одіозний Бонавентура з його вічними пошуками скарбів був реальним чоловіком, якого запам'ятали діти Карпенка-Карого, коли той під час мандрів Херсонщиною натрапив на хутір.

Були тут і важкі удари. Під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула страшна пожежа — в амбарі згоріли всі чернетки п'єс та численні замітки. Проте драматург не впав у розпач, мовивши дружині: «Вважай, що ми знову нічого не маємо... Добре, що хоч хата уціліла, — є де дітям жити...». Під час посухи 1904 року він із розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу. Люди з навколишніх сіл працювали на хуторі; онука однієї з тодішніх працівниць згадувала, що «хазяїн добрий був: інколи за день можна було на спідницю заробити». Утім, не всі ставилися до Тобілевича приязно — люди шепотіли, що кохання до Надії в нього не було, мовляв, «Іван одружився з багатою жінкою, а потім зі світу її зжив».

У вересні 1907 року Івана Карпенка-Карого не стало. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли всі мешканці навколишніх сіл; до Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками. Його поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем, а на хресті висікли слова: «Люди вмирають — ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють — тебе в сім'ї своїй вільній, новій спом'януть».

На хуторі все є спомином. Дуби тут різні за віком і товщиною, та багато з них мають власні назви: під охороною держави перебуває 95 іменних дубів, які садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський. Іван Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив, посадити дерево, і традицію продовжують нині, висаджуючи нові дерева на честь театральних діячів та видатних людей, дотичних до театру.

Театральна історія тут не закінчилася після життя корифеїв. Щороку на хуторі проходить фестиваль «Вересневі самоцвіти» — свято театрального мистецтва, започатковане 1970-го, а з 1988 року воно має статус всеукраїнського. У ці дні музейна територія знову стає театральним майданчиком, куди приїздять колективи, письменники, митці, глядачі. Борис Шевченко зауважує, що тут доступний і сучасний музейно-театральний простір: у приміщенні є конференц-зала з інтернетом і технікою, представлені сучасні змінні виставки та сувенірна продукція.

Сонце повільно схиляється за верхівки столітніх дубів, падає довга вереснева тінь, а в очеретах над ставом оживає вечірнє степове птаство. І попри те, що час невпинно біжить уперед, звідси, із цього хутора, не хочеться їхати. У садибі залишилися слова Юрія Яновського та Петра Панча: «Скиньте шапку, вшануйте ім'я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, — докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур'янами».