35 років незалежності: кого з українських письменників ми ще не встигли прочитати

Здавалося б, українське книговидання нарешті переживає свої найкращі часи: класику перевидають, сучасників читають, а полиці книгарень ломляться від різноманіття. Однак за цим бумом ховається незручне запитання: а що лишається в тіні?

Літературний канон — це не застиглий список «найкращих», а живий процес, у якому переплітаються ідеологія, школа, ринок і випадок. Радянська цензура насильно перервала природний розвиток української літератури: авторів репресували, книжки вилучали, а еміграційні тексти десятиліттями були недоступні. Показовий приклад — «Тигролови» Івана Багряного: роман має всі складові потенційного бестселера — харизматичного героя, екшн, любовну лінію, — але через репресії він утратив шанс стати популярним свого часу.

За словами поетки Галини Крук, те, що колись здавалося другорядним, може раптом стати важливим. «Війна, наприклад, змушує нас по-новому поглянути на тексти, що стосуються імперії, насильства, окупації, травми, виселень, тілесності та пам'яті», — зауважує вона. Тож канон постійно змінюється, реагуючи на виклики часу.

Літературна критикиня Оксана Щур наголошує: повернути автора в історію літератури — недостатньо. «Живий канон саме так і має працювати: не як раз і назавжди затверджений список великих імен, а як постійна розмова між старими текстами і новими поколіннями читачів», — каже вона. Важлива й «інфраструктура читання»: перевидання, критика, премії, екранізації, доступність книжки. Бо текст, якого немає у продажу, залишається невидимим.

Експерти називають чимало творів, які варто перевідкрити. Оксана Щур радить роман «Доктор Серафікус» В. Домонтовича — надзвичайно сучасну книжку про самотність і тілесність, а також «Книгу про батька» Софії Яблонської, «Двері в день» Ґео Шкурупія та «Зелену Маргариту» Світлани Пиркало. Остап Сливинський згадує «Володарку Понтиди» Юрія Косача, «Метеликів на шпильках» Ірини Вільде та новели Григора Тютюнника. Галина Крук додає до цього ряду Осипа Турянського, Тодося Осьмачку, Ігоря Костецького, а з сучасників — Василя Кожелянка.

Чому ж ці тексти не стали мейнстримом? Причини різні: політична неоднозначність автора, як у випадку Косача, чи форма письма — коротка проза Тютюнника важче пробивається до широкої аудиторії, ніж романи. Впливає й жанр: поезія апріорі менш популярна за детектив. «Тексти високої літератури на зразок Василя Стефаника, Григора Тютюнника, Ігоря Римарука вимагають від читача іншого виду уваги», — пояснює Крук.

Ірина Ніколайчук закликає не боятися часової дистанції: «Є якісні, чудово написані й добре пропрацьовані історії, яким люди просто бояться довіритися — а дарма». Вона радить «Сестер Річинських» Вільде, твори Ольги Кобилянської, а з сучасного — «Кассандру, що курить папіроси» Анни Безпалої. Ярина Чорногуз додає до списку «Нерухомість» Анни Грувер, філософську прозу Володимира Єрмоленка та збірку «Чорне. Біле. Рожеве. Хакі».

35 років незалежності — гарна нагода не лише підбити підсумки, а й запитати: кого ми досі не прочитали? Попереду — багато відкриттів.