Народні повстання в арабських світі невигідні як Заходу, так і Китаю. Захід занепокоєний тим, що новий уряд Єгипту може бути більш ворожим, аніж режим Госні Мубарака. А китайцям останні події можуть нагадати про протест на площі Тяньаньмень. Примітно, що боротьба за демократію у Тунісі та Єгипті розгорнулася у час, коли в світі перемагають ідеї автократії, пише Ґідеон Рахман в британській The Financial Times.
Заворушення у Єгипті та Тунісі стривожили як американських, так європейських і китайських лідерів, пише автор статті. Стара Європа давно усвідомила, що за вузькою смужкою моря існує «набагато бідніший, молодший північноафриканський та арабський світ». Вона хапалася за голову від погляду на «економічну та політичну стагнацію Тунісу та Єгипту», та їй це не заважало спільно з їхніми очільниками боротися проти тероризму та нелегальної міграції.
Як вплинуть зміни в арабських країнах на решту світу? Автор припускає, що «у довготривалій перспективі поява динамічних та вільних суспільств по той бік Середземного моря може завдати сильного удару по Європі». Поки ж вона просто налякана суспільними та політичними бунтами.
Китайські лідери також відчувають тривогу, гадає Рахман. Адже демонстрації на каїрському Мідані Тахрір мають нагадати їм події, які відбувалися 1989-го року на площі Тяньаньмень. Хоча китайська економіка динамічніша, ніж єгипетська, однак країні загрожують ті самі небезпеки: народне невдоволення через корупцію, дестабілізуючий ефект підвищення цін на продовольчі товари, безробіття молоді, можливості Інтернету мобілізувати народний протест, провалля між правлячою елітою та людьми, якими вони намагаються керувати, - перелічує автор.
Ґідеон Рахман сумнівається, що «політична інфекція», яка рознеслася від Тунісу до Єгипту, сягне країн Азії, однак переконаний, що битва ідей демократії та авторитаризму не стоятиме на місці.
Демократичні рухи розпочалися в арабському світі у той час, коли увійшла в моду автократія, зауважує автор. Останнім часом централізована модель правління Китаю завойовує дедалі більше прихильників. Відтак її здатність, на відміну від західних демократій, «швидко приймати великі комплексні рішення і запроваджувати на доброму рівні» оцінив у своїй нещодавній статті Френсіс Фукуяма, а Дамбіса Мойо у книзі «Як загинув Захід» («How The West Was Lost») віддала належне її динамічності.
«Вигляд демонстрантів на вулицях Каїру», які борються за демократію, мав би, однак не тішить Захід. Автор статті пояснює чому.
Якщо демократія й прийде в Єгипет, то не на «американському танку», як це було в Іраку. Навіть більше, американська зброя тут спрямована проти повстанців, оскільки уряд Мубарака отримує щороку більше мільярда доларів військової допомоги від США, ідеться у статті. Згідно з опитуванням Pew Global Attitudes, 82% єгиптян негативно ставляться до Сполучених Штатів. «Такі цифри свідчать про те, що демократичний Єгипет може ставитися більш вороже до США», висновує автор.
Барак Обама не зацікавлений у заворушеннях на Близькому Сході. За минуле десятиліття Сполучені Штати «змарнували життя, гроші та увагу» на цей регіон, доки Китай стрімко піднімав економіку. Крім цього, Америка дивиться на події в Єгипті через призму Іранської революції, внаслідок якої на місце шаха у 1979 році прийшло ще гірше керівництво. Падінню уряду Мубарака, на думку автора, зрадіють тільки в Ірані.
Окрім Ірану, прикладом успішної народної боротьби з автократією є Індонезія, вважає Рахман. Після того, як у 1998 році був скинутий режим Сухарто, що тривав 32 роки, Індонезія стала «дієздатною та успішною демократією».
Повстання в Єгипті - це одна з найбільш небезпечних та багатонадійних миттєвостей, що коли-небудь ставалися в арабському світі за останні десятиліття, підсумовує автор.
Оригінал статті The Financial Times
Переклад: Інозмі
Незручне повернення демократії
