Наталія РЕВА, історик
Одним з найбільш суперечливих питань, пов'язаних з історією українського визвольного руху періоду Другої світової війни, є питання трагічних подій на Волині влітку 1943 року.На початку липня 1943 р. Українська повстанська армія повідомила кожне польське село на Волині, щоб його мешканці за 48 годин "вибралися за Буг або Сян - інакше смерть". Керівництво Армії Крайової (збройних сил польського підпілля періоду Другої світової війни) натомість видало сувору директиву, в якій зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання, щоб Польща не втратила Волинь.
11 липня загони УПА одночасно напали на 167 польських поселень у трьох повітах Волині. В результаті збройного протистояння, яке тривало упродовж липня-серпня 1943 р. загинуло, за різними оцінками, від 12 до 100 тисяч поляків та від 5 до 30 тисяч українців.
ПОГЛЯДИ
Ні в середовищі науковців, ні в українському й польському суспільстві досі немає однозначної відповіді, чим були події на Волині влітку 1943 р. У 2003 році, під час відзначення 60-річчя трагедії, українські й польські офіційні кола дійшли згоди щодо трактування волинських подій 1943 р. як міжнаціонального конфлікту і трагедії обох народів. Однак наші "друзі"-поляки, точніше окремі радикальні їх представники, називають ці події геноцидом УПА проти поляків, порівнюючи дії УПА зі злочинами нацистів проти євреїв. У цій царині величезну підтримку їм надають окремі українські, точніше проросійські політичні діячі й псевдо-історики, що при найменшій нагоді згадують серед "злочинів" УПА й "волинську різню".
Однак апологети цієї точки зору не враховують того факту, що саме українці були в Другій Речі Посполитій підпорядкованою, а точніше, пригнобленою нацією. Так само, як не були вони панівною, а поляки - підпорядкованою нацією в період Другої світової війни. Тому порівняння з Голокостом не витримує жодної критики. Воліють польські націоналісти "забути" й про політику щодо українців протягом 1919-1939 рр. Але про це - далі.
В українському суспільстві немає однозначного ставлення до подій на Волині з огляду на неоднозначність сприйняття УПА загалом. Більшість українських істориків, оцінюючи причини волинської трагедії, звертаються до дискримінаційної польської політики щодо українців у міжвоєнний період. Звісно, така точка зору більш обґрунтована, однак залишає безліч запитань. Наприклад, чому саме Волинь, а не Галичина, де протистояння між українцями й поляками було значно гострішим, стала ареною кривавих подій 1943 року. Отож, звернімося до історії Волині міжвоєнного періоду.
ВИТОКИ
Волинь увійшла до складу Польщі в 1919 році в результаті українсько-польської війни, а в 1921 статус Волині як польської провінції був закріплений міжнародно-правовими актами. На відміну від Галичини, Волині автономний статус навіть не був обіцяний. При цьому там проживало 80% українців. Серед польських панівних кіл існували дві точки зору на політику щодо Волині. Польські націоналісти прагнули створити однонаціональну польську державу шляхом примусової асиміляції осіб непольської національності. Для чого не гребували нічим, в тому числі й насильницькими методами. У рамках політики національної асиміляції українців було запроваджене військове осадництво на "східних кресах": на Волинь переселяли ветеранів польської армії, яких наділяли відносно великими земельними ділянками - і це в умовах малоземелля більшості місцевого населення. Загалом у сільську місцевість Волині упродовж 20 років було переселено 200 тисяч етнічних поляків. Ще 100 тисяч поляків оселилися в містах і працювали державними чиновниками та службовцями правоохоронних органів. Більше того, в 1924 р. був створений Корпус охорони прикордоння: формально, з метою забезпечення безпеки і громадського спокою на радянсько-польському кордоні, а на практиці - для унеможливлення діяльності антиурядових організацій. Здійснював Корпус охорони прикордоння й каральні акції проти українців Волині. Не кращим було ставлення до українців і самих військових осадників.
У 1926 р. до влади в Польщі прийшли соціалісти на чолі з Юзефом Пілсудським - саме тим, під керівництвом якого у 1920 р. польська армія під гаслом "За нашу і вашу свободу" в союзі з армією УНР воювала з більшовиками. Соціалісти вважали безперспективною політику націоналістів щодо українців і запропонували натомість ідею державної асиміляції українців Волині, яка передбачала збереження їхньої національної та релігійної ідентичності в обмін на лояльність до влади. При цьому думку самих українців взагалі ніхто не запитував. Так був розпочатий "волинський експеримент", у процесі реалізації якого Волинь була ізольована від Галичини, ліквідовувалися всі українські громадські й культурні організації, які замінювалися новими - лояльними до влади.
Однак при всьому цьому активного опору населення Волині (знову ж таки, на відміну від Галичини) діям польської влади не було - волинянам, які до 1917 р. жили у Російській імперії, значною мірою був властивий конформізм. Так і впродовж двох міжвоєнних десятиліть українці жили поруч з поляками - нехай без приязні й порозуміння, але й без відвертої конфронтації. Аж до 1938 року, коли до влади в Польщі знову прийшли націоналісти й, прагнучи в короткі строки асимілювати українців Волині, розпочали акцію руйнування православних церков на Волині й масового примусового покатоличення населення. Саме заходи польських націоналістів, які перебували при владі впродовж останніх років існування Другої Речі Посполитої, поклали початок українсько-польській конфронтації. Однак навряд чи вона вилилась би в "різанину" 1943 р., якби для цього не були створені сприятливі обставини.
ФАКТИ Й ПРИПУЩЕННЯ
Спочатку кілька припущень. Націоналісти в Польщі перебували при владі двічі - з 1921 по 1926 рр. та з 1935 по 1939 рр. Обидва ці періоди позначилися репресіями проти українців Волині, масовим ополяченням та покатоличенням. З іншого боку, на відміну від соціалістів, націоналісти намагалися підтримувати дружні стосунки з Радянським союзом. Більше того, існує твердження, що керівники польських націоналістів підтримували особисті зв'язки, в тому числі й фінансового характеру, з радянським політичним керівництвом. Ця думка не підтверджена жодними документами, однак політика націоналістів щодо українців, безумовно, була вигідна СРСР.
Припущення друге. Більшість українців Волині були православними. Православні священики, що до 1917 року належали до Російської православної церкви, незважаючи на створення Польської православної церкви й зовнішню українізацію церкви на Волині, залишалися найбільш консервативною й відданою великоросійській ідеї верствою. При цьому мали неабиякий вплив на населення. Залишається тільки здогадуватися, яким чином це відбилося на ставленні українців до поляків у період Другої світової війни.
А тепер факти. У вересні 1939 р. Польська держава зникла з політичної карти світу. Враховуючи політику Польщі щодо українців і українсько-польські суперечності, і більшовики, й нацисти вже з 1939 р. використовували тактику "загравання" з українцями як Волині, так і Галичини: проводили українізацію освіти, культури, адміністративного апарату, віддавали українцям вилучену у поляків землю. Нацисти із політично свідомих і націоналістично налаштованих українців комплектували низові органи адміністративного управління, допоміжну поліцію, відділи охорони підприємств.
У листопаді 1942 р. нацистською адміністрацією була здійснена акція виселення 200 тисяч поляків з території Люблінського дистрикту, в якій були задіяні українські поліційні та адміністративні сили. Відібрану у поляків землю за мовчазної згоди нацистів поступово почали займати українські поселенці з навколишніх територій. Ці факти дали підстави керівникам польського підпілля вдатися до відплатних акцій проти українців, жертвами яких стали 2 тисячі українців, ще тисячі перетворилися на біженців. Бійці польських формувань, знищуючи українські поселення, нерідко виявляли середньовічну жорстокість та неабиякий цинізм. Тож, перший міжетнічний українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни стався внаслідок очевидної німецької провокації, на яку піддалися політичні лідери обох народів.
Нацисти використовували й інші методи нацьковування українців і поляків один на одного. Так, українська охоронна поліція, сформована окупантами з місцевого населення на Галичині, час від часу влаштовувала облави у лісах, здійснювала репресії проти польського населення, погроми. Водночас школа в Дембіці випускала батальйони польської гранатової поліції, яка здійснювала аналогічну політику щодо українців.
Навесні 1943 р. масовими стали напади німецької поліції на польські села під виглядом "бандерівців". За здійснені гітлерівцями злочини польські боївки та поліція згодом мстилися невинним українцям. У відповідь УПА палила польські села. Протистояння все більш загострювалося.
Аналогічною була й політика Радянського Союзу. Ще на початку 1943 року керівництво УПА намагалося запобігти міжетнічному конфлікту й залучити поляків до спільної боротьби проти Радянського Союзу й Німеччини. Наприкінці весни 1943 р. українським підпіллям серед польського населення були розповсюджені листівки, які викривали злочини більшовиків щодо поляків, зокрема, розстріли польських офіцерів. Ставлення поляків до радянських партизанів, до цього прихильне, поступово змінювалося на негативне. Щоб повернути прихильність поляків і використати їх у подальшому проти УПА, радянські партизани здійснювали напади на мирне польське населення під виглядом УПА. Це, в свою чергу, викликало відплатні акції з боку польського підпілля. Аж поки на початку липня 1943 р. УПА не висунуло вимогу до поляків залишити територію Волині. При цьому досі залишається відкритим питання: чи дійсно існував наказ командування УПА про знищення польських сіл, чи він був підготовлений німецькою чи радянською агентурою в УПА.
І, нарешті, останнє. Більшість поляків Волині складали осадники - колишні військові. Тож, вони, навіть якщо й не були членами Армії Крайової, були з нею так чи інакше пов'язані. Відтак напрошується питання: чи маємо ми взагалі підстави говорити про нищення мирного польського населення?
Як бачимо, в 1943 році і українці, й поляки стали жертвами провокації. Етнічний конфлікт між ними був спровокований імперськими амбіціями двох непримиренних ворогів, які виявилися союзниками у питання протидії як українському, так і польському визвольному руху. Політичні лідери як українців, так і поляків за власними суперечностями й образами не змогли або не захотіли усвідомити, що були лише пішаками в протистоянні двох тоталітарних імперій, результатом чого стали жертви як з одного, так і з іншого боку.
І українці, й поляки досі перебувають під владою закладених у ті буремні роки стереотипів. Окремі кола Польщі звинувачують українців у "різанині" 1943 р., не помічаючи власної провини у ній, значна частина українців не може й не хоче пробачити західному сусідові утисків міжвоєнних десятиліть. Але ні перші, ані другі не замислюються над тим, кому це вигідно.
|
|
