Українське Слово

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

"На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу - ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати..."

Знову по радіо і на телебаченні звучать славні на честь радянської армії,  яка у листопаді 1943 року героїчно звільнила від німецьких окупантів столицю України, а наприкінці жовтня 1944 року - усю територію держави. Знову гучні фанфари глушать правдиве слово про страшні злочини "нєпобєдімой і лєгєндарной" та її керманичів проти українського народу під час того визволення.

Ще у 1941-1942 роках, коли Червона армія зазнавала поразки за поразкою, здавала гітлерівським військам цілі республіки, серед бездарного радянського військового керівництва почали ширитися думки про народи-зрадники, які опинилися під німецькою окупацією, за що вони мають суворо відповісти. Про один з таких випадків згадує у своїй книзі "Час. Люди. Влада" Микита Хрущов: "Ми зі штабом розташовувались у північній частині Харкова, у Помірках. Тут колись було дачне містечко,  яке любили харків'яни. Там трапився неприємний епізод с генералом Москаленком. Він був дуже злісно настроєний проти своїх же українців, матюкав їх, що усі вони зрадники, що усіх їх треба вислати до Сибіру". Такі ж міркування висловлював і маршал Жуков на засіданні військової ради 1-го Українського фронту у жовтні 1943 року перед форсуванням Дніпра, коли постало питання, що робити з трьомастами тисяч необмундированих призовників, яких мобілізували військові частини. Тоді Жуков відрізав: "Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!" Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всі межі: "Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов - из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам (!!?). Трехлинейку им образца 1891 года!". Але заступник командувача 1-м Українським фронтом по тилу генерал Кулешов доповів, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Тоді командувач Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував послати до Москви у Ставку кур'єра, який би доповів обставини і попросив допомоги із озброєнням та обмундируванням. І тут прозвучала коронна фраза Жукова: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". Про це розповів мені офіцер з особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Ватутіна - Юрій Коваленко, який був присутній на цьому засіданні.

Це були не просто слова людиноненависників, це були своєрідні директиви військових керманичів, невиконання яких у фронтових умовах відомо чого вартувало. Ось так і перемелювала кровожерлива червоноармійська машина життя сотень тисяч неозброєних, не навчених військовій справі і навіть не обмундированих українських хлопців та дядьків. Радянські військові частини вигрібали з сіл та міст України усіх підряд чоловіків і вже через кілька днів кидали їх на ворожі амбразури навіть без складання військової присяги, щоб "кров'ю іскупалі віну прєдатєлєй". Якщо хтось думає, що то моя вигадка про поголовну мобілізацію, тих я відсилаю до наказу Ставки Верховного Головнокомандування № 0430 15 жовтня 1943 року "Про порядок призову військовозобов'язаних на звільнених від німецької окупації територіях", де, зокрема, сказано: "Приказом Ставки Верховного Главного Командования от 9 февраля 1942 года за № 089 военным советам действующих армий было предоставлено право призывать на военную службу в порядке мобилизации советских граждан на территории, освобождаемой от немецкой оккупации. При выполнении этого приказа допускаются серьезные нарушения установленного законом порядка проведения мобилизации. Мобилизацию производят не только военные советы армий, но и командиры дивизий(!?) и частей(!!!?), не считаясь с фактической потребностью в пополнении". Цей наказ підтверджує, що з людьми ніхто не рахувався, їх просто хапали під дулами гвинтівок та автоматів і що хотіли, те з ними й робили, і ні перед ким не відповідали за них. Потім згорьованим матерям, дружинам, сестрам присилали повідомлення: пропав безвісті. Насправді ж сини, чоловіки, брати лежали у братських могилах всього за кілька кілометрів від рідних домівок. Як зазначає кандидат історичних наук Владислав Гриневич, активні мобілізаційні заходи РСЧА розгорнула з перших днів вступу на українську землю, і вони не припинялися до кінця 1944 року. Так, улітку 1943 року в Сталінській (нині Донецька - І.О.) області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській - 24 031 особи. У вересні 1943 року тільки з районів Донбасу до з'єднань Південного фронту влилося 120 тисяч осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні-квітні 1944 року отримали поповнення - 330 тисяч осіб із колишніх окупованих територій. Для передачі характеру цих мобілізацій дослідник посилається на спогади колишнього командира полку 5-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 4-ї гвардійської армії генерал-майора І.Попова "Батальйони ідуть на захід", у яких той зазначає, що його полк восени 1943 року мобілізував на Черкащині у селі Власівка 800 осіб (мабуть, усіх чоловіків, які були в селі). Вже під час боїв з'ясувалося, що колишніх артилеристів "загнали" в піхоту, а тих, хто гармати в очі не бачив, відправили в артилерію.

А ось як змальовує армійсько-призовну м'ясорубку відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: "Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу - ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п'ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали "квакушки"? Падає, б'ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух - і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках".

Чи не найбільше чорносвитників - неозброєних чоловіків у домашній одежі сталінська військова машина знищила під час форсування Дніпра. Запланувавши здобути Київ до 26-ї річниці жовтневої революції (7 листопада 1943 року), головний удар по ворогу було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німецькими військами. Як свідчать очевидці - через кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на цю неприступну цитадель злочинно, без підготовки, без переправних засобів з маршу під кулі, бомби і снаряди кидали червоні командири сільських хлопців і дядьків. Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадує: "Двадцять п'ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?".

У своїй повісті "Батальйон не обмундированих" Дмитро Міщенко зазначає: "Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 року, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного". Вояки у цивільному йшли, як на ешафот. Попереду - ріка, німецькі кулемети, а позаду - "заградотряди" автоматників-енкаведистів.

Як стверджують історики Володимир Кучер та Петро Чернега у книзі "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)", втрати лише 1-го Українського фронту на Букринському плацдармі склали 240 тисяч бійців і командирів. Похоронні команди не встигали виловлювати трупи по затонах. Тіла загиблих навіть перекривали русло ріки. Задоволення примхи генсека - здобути столицю України до 26-ї річниці жовтневої революції вартувало 417 тисяч людських життів. Німецькі ж втрати у Київській операції склали всього 124 тисячі солдатів і офіцерів.

Десятки тисяч нашвидкоруч мобілізованих українських селян використовувалися як гарматне м'ясо і під час знаменитої Корсунь-Шевченківської операції. Червоні командири і політруки цинічно гнали неозброєну "чорну піхоту" на ворожі позиції, щоб вона змусила німців витратити боєприпаси і цим самим дозволить виявити їхні вогневі точки, які накриють свіжі частини Червоної армії і змусять ворога відступити із зайнятих рубежів. Офіційна радянська історіографія Другої світової війни стверджує, що німці, данці, голландці, норвежці, шведи, естонці і бельгійці, які опинилися в корсунському котлі, втратили 55 000 убитими і 18 000 полоненими. Близько 3 000 солдатів і офіцерів встигли вивезти транспортними літаками. Хоча відомий дослідник П.Карель вказує, що втрати убитими і полоненими у німців не перевищували 18 800 осіб.  Правда, радянська історична наука,   полководці у своїх мемуарах, як правило, обходили мовчанкою втрати Червоної армії у "героїчній" Корсунь-Шевченківській битві. А вони, за найскромнішими підрахунками дослідників сягають149 640 осіб убитих, поранених та таких, що пропали безвісті. Тобто і тут переможці втратили майже втричі більше, ніж переможені.

Восени 1943 року Олександр Довженко після чергової зустрічі та розмов із земляками записує: "Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль. Як страшно думати, що внаслідок такого Україна може залишитися без людей. Тому що 19-річних дівчат уже теж призивають в армію..." Ще він передає розповідь російського письменника і літературознавця Віктора Шкловського про генерала, який під час бою дивився на дії непідготовлених чорносвиток  і плакав. А в одному з німецьких документів стверджувалося: коли радянського лейтенанта призначили командувати ротою неозброєних підлітків, щоб вести їх у бій, він наказав їм розбігтися по лісу, заявивши, що відмовляється кидати дітей на смерть, а сам застрелився. Але це були винятки з правил.

З особливою жорстокістю червоне командування ставилося до населення західних областей України, де діяла Українська Повстанська армія. Як зазначає Владислав Гриневич, у березні 1944 року Хрущов запропонував кремлівським керівникам з метою боротьби з УПА "мобілізувати все(!!!) чоловіче населення призовного віку до Червоної армії". У підготовленому ним проекті постанови ДКО «Про спеціальні заходи щодо західних областей України» наголошувалось: "З метою ліквідації діючих банд і наведення належного державного порядку в західних областях України", - Державний Комітет Оборони ухвалює: 1. Зобов'язати НКО (тов. Смородинова) відмобілізувати до 20.03.1944 р. все чоловіче населення призовного віку визволених районів Рівненської і Волинської областей, причому в першу чергу - до 30-річного віку, і надалі в міру визволення районів західних областей відразу ж відмобілізовувати призовні контингенти".

Як і в Східній Україні, основний тягар при проведенні мобілізації покладався на армію. На 27 березня 1944 року війська 1-го Українського і 2-го Білоруського фронтів мобілізували в західних областях, відповідно, 64269 і 8614, а військкомати - тільки 2826 осіб. При цьому основними методами мобілізації були насильницькі. Наприклад, на 20.04.1944 року із 69 110 призовників у Рівненській області добровільно з'явилися у військкомати тільки 2620 осіб (не враховуючи міст Рівне, Здолбунів, Сарни), решту взяли шляхом проведення облав у селах і лісах.

До призовників західних областей червоне командування ставилося упереджено, як до злочинців. Так, начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал С.Шатілов писав М.Хрущову, що по шосейних дорогах на Ряшів рухаються групи поповнення, набраного у прикордонних із Польщею районах. Поповнення складається переважно з українців і лише частково з поляків. Колони рухаються під конвоєм 8-10 автоматників, які йдуть у голові, у хвості і з боків колони. Ця картина справляє негативне враження на місцеве населення, котре вважає, що українців і поляків насильно примушують служити у Червоній армії: "Москалі женуть наших у своє військо". Шатілов просив Хрущова, "з огляду на політичний момент", дати вказівку про пересування цих колон переважно в нічний час. До речі, озброєне конвоювання призовників широко практикувалося і в східній Україні.

Таким чином, упродовж 1943-1944 років Червона армія залучила у свої ряди, за підрахунками фахівців, понад три мільйони осіб або 10 відсотків усього населення України (у Волинській області цей показник склав 16 відсотків). У військах 1-4 українських фронтів (у переважно піхотних частинах і з'єднаннях) українці складали 60-80 відсотків. Ними сталінські командири завалювали ворога і здобували перемоги. Мільйоном трупів лише українських синів і дочок встелила радянська армія нашу землю. Під маркою визволення від німецьких окупантів, сотням тисяч наших співвітчизників Червона армія просто влаштувала страту. Про це слід також пам'ятати.

Р.S. Переглядаючи "Історію Великої Вітчизняної війни" у шести томах, що видана у часи правління Хрущова, я надибав один знімок, датований жовтнем 1943 року. Очевидно, ним комуністичний вождь хотів увіковічнити свою пропагандистську роботу серед щойно призваних бійців 1-го Українського фронту. Але за цим бажанням особистої слави в історію потрапила гірка правда. У такому вигляді (без обмундирування і без зброї) люди воювали у регулярній радянській армії.