Українське Слово

Гомоніла Україна.
Довго гомоніла.
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
І день, і ніч – ґвалт, гармати —
Земля стогне, гнеться...
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.

Поставлені в епіграф слова Тараса Шевченка можна віднести до героїчної битви Української дивізії «Галичина» під Бродами 13–22 липня 1944 року. Тут, справді, земля стогнала і кров текла. 14 липня наступ совєтських військ розпочався з могутнього, годинного обстрілу окопів, розташованих на полі бою, пущено тисячі снарядів та бомб. Горіло все, що могло горіти, і люди теж — живцем. Сталінські кати не дотримувалися міжнародних конвенцій про заборону вживати запальні бомби по окопах. Кат завжди — кат.

У середині липня більшовицька авіація нараз пожвавила свою летунську активність. 17 липня на відтинку ХІІІ корпусу почався ворожий наступ.
Дивізія опинилася в боях із чисельно переважаючими силами більшовицьких частин. Перші бої зустріли наші стрільці та старшини безстрашно, завзято та по-геройському. Почасти вояки штурмували окуповані більшовиками позиції, проганяли їх та забирали полонених, яких розселили «по людях». Після приходу більшовиків тих полонених — 150 чоловіків — більшовики розстріляли як зрадників. Селяни біля Підгірців поховали їх. Є могила.

Відступ німецьких частин та Дивізії «Галичина» відбувався на цілому фронті під смертельним вогнем більшовицького летунства та барабанного артилерійського вогню. Хвилевий дощ 19 липня зупинив тимчасово більшовицькі нальоти, однак 20 липня почалося нове пекло. Більшовицькі летуни безперервно громили колони возів, авт та вояків, що відступали. З літаків по частинах, що відступали, з низької висоти розстрілювали людей. Жах, банда, орда.

Для стратегічного удару по «Галичині» було створено спеціальну групу, головні сили якої складалися із 3-ї гвардійської і 13-ї армій, якими командували генерали В. М. Гордов та М. П. Глухов. Після триденних боїв ці армії не зуміли прорвати оборону угруповання, до якого входила дивізія «Галичина». Тоді до наступу залучили також кінно-механізовану групу генерала Баранова і першу гвардійську танкову армію, якою командував В. В. Катуков. Однак і цього разу всі атаки більшовиків виявилися безуспішними.

Більшовицьке командування розуміло: ще один бій — і «Галичина» почне відходити в передгір’я Карпат. Виконуючи сталінський наказ, командування зобов’язалося перед ставкою не дати «Галичині» відійти разом із німецькими військами, що відступали, і взяти в полон усю дивізію.

На південному напрямку Бродівської групи, де наступала 6-та та 38-ма армії під командуванням генералів П. О. Курочкіна і К. С. Москаленка, ці армії наштовхнулися на впертий опір противника. Лише в районі їм вдалося пробити коридор завширшки 6 км, через який у тил ворога пройшли 30-та гвардійська й 14-та танкова армії генералів П. С. Рибалка і Д. Д. Летюшенка.

На 18 липня оборону німецьких військ було прорвано на фронті у 200 км і оточено вісім дивізій, зокрема й дивізію «Галичина». Для повного розгрому цієї групи в район Бродів з Ковеля та Любліна перекинули війська Першого Білоруського фронту. 22 липня Бродівську групу оточили і загалом ліквідували.

У полон, за радянськими військовими джерелами, потрапили 17 тисяч солдатів і офіцерів, 38 тисяч — знищено. Бродівське угруповання залишило на полі бою 100 гармат і мінометів, 1500 автомашин і багато іншої техніки. За свідченням джерел, під Бродами полягло близько 3 тисячі бійців дивізії, майже 1500 — полонено, близько 3000 — зникли безвісти або перейшли на бік УПА, решта — невідомо.

Історичні документи підтверджують мету Сталіна: будь-якою ціною знищити зародок української армії — Дивізію «Галичина».

Так само і частина німців негативно ставилася до створення української військової формації. Німецьке командування мало намір використати дивізію у власних, німецьких, інтересах, і тому спрямувало її на Броди, в пекло битви, фактично — на знищення. І все-таки дивізія «Галичина» вціліла і далі боролася проти більшовицької навали і її сателітів.

Історики дадуть оцінку ролі Української дивізії «Галичина» в подальшому творенні Української Національної Армії. Зараз маємо молодих істориків, які почали правдиво висвітлювати суть діяльности цієї формації.

Отже, можна констатувати: жодна — ні німецька, ні більшовицька — політична система не хотіла, щоб військове формування українців Галичини стало суто українською збройною силою.

Нині маємо 20-й рік Незалежности України. Політики твердять, що постала вона безкровно, без людських жертв, і це так лише частково. Адже незалежна Україна постала завдяки дуже великим жертвам протягом XX століття. До цих жертв слід зарахувати Січових стрільців, УГА, УНА, крутянців, бойовиків ОУН, жертв показових судів у 1930-х роках, терору 1937–1938 років у совітській Україні, на теренах західних областей України в 1939–1941 роках, воїнів Закарпатської Січі-УПА і дивізії «Галичина», які присягались боротися із більшовизмом, захищаючи рідну Україну. Можна додати до цього переліку ще й голодомори.

Хто ж нині управляє Україною? А це — не українці, які сьогодні арештовують патріотів і тримають у тюрмах.

Український народе, патріотичний духом і душею! Захищай свою Україну, за яку загинули сотні тисяч бійців на полях битв. Віддавали своє життя для блага майбутнього покоління, йшли в бій не за капітал — вони були патріотами. І потрібно не забувати таких людей-борців, а віддавати їм шану молебнем-поклоном. На одному зі святкувань Святійший — Кардинал Йосип Сліпий — сказав: «Нікчемний той народ, який не шанує захисників своєї неньки України».

Михайло МУЛИК, учасник боїв під Бродами — радист при штабі Дивізії. Нині — голова Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх бійців УД УНА «Галичина»