Марія КЛИМЧАК, Чікаго
"У 90-их роках ХІХ століття на вулицях Чикаго перехожі зупинялися, щоби послухати гри на скрипці, яку виконував красивий з сивиною джентльмен, заробляючи собі на хліб. Кидаючи скромні пожертви виконавцеві, ніхто і не здогадувався, що перед ними жива легенда громадянської війни, сподвижник Абрагама Лінкольна. Це його у 1865 році це місто зустрічало як національного героя. Влаштувавши парад на його честь, городяни подарували іменну шаблю козакові Джону Базилю Турчину. Газета "Chicago Tribune" мала за честь писати про відважного вояка-журналіста, який друкувався в чикагській пресі ще з 1859 року".
Іван Турчин (24.12.1822-19.06.1901) увійшов в американську історію як герой Громадянської війни США (1861 - 1865 р.р) Джон Базиль Турчин. Перед його іменем впродовж усього життя незмінним залишався титул "козак".
Життя цього козака засвідчує вірність волелюбній нації та прадідівським традиціям захищати свободу. Він вистояв перед вітрами та бурями воєн, донісши світові вістку про край козацький.
Етимологія слова "козак" сягає своїм коренем у глиб віків. Наукове видання з історії козацтва "Україна - козацька держава" подає: "Козак" - термін тюркського походження, запозичений українцями від південних сусідів. У широкому розумінні "козак" - це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вартового вершника, найманого воїна, степового розбійника, добувача". Наш герой насамперед був людиною вільною.
Козацький син та онук Іван Турчин (справжнє прізвище Турчанинов) народився в 1822 році на донській землі. З дитинства жадібно слухав розповіді старожилів про Січ Запорізьку, куди сходились донці з запорожцями і разом йшли в походи проти татар і турків, захищаючи українські землі від нищівних руйнувань, разом боролися проти шляхетської Польщі. Пригадував, як дід оповідав про Булавінське повстання 1705-1707 рр. Це була війна донських і запорізьких козаків проти московської експансії на козацькі землі Дону, за збереження козацьких вольностей. Бойові дії велися в основному на території земель Війська Донського - від річки Айдару до Азовського моря. У повстанні брали участь більшість станиць Війська Донського та близько 5 тисяч запорізьких козаків (з загальної кількості січовиків на Запоріжжі 10-12 тисяч). Після поразки у війні донське козацтво втратило всі свої вольності і перетворилося на "служилое сословие" - допоміжні війська при царській армії, що виконували розвідувальні та поліцейські функції. Іваном керувало бажання якнайшвидше опанувати військову науку та прислужитися рідній землі. Він стає кадетом І-го кадетського корпусу військового училища в Петербурзі, згодом студентом військової класичної гімназії у Новочеркаську. В 1842 р. закінчує Михайлівське артилерійське училище і як козацький офіцер відбуває на службу в Донську козачу гвардію. В 1853 році після закінчення військової академії перед тридцятирічним офіцером генерального штабу відкривалася військова кар'єра. Загартований у бойових походах, зокрема в придушенні Угорської революції (1848-1849) та Кримській війні (1853-1856), Іван Турчин вирішує подати прохання про відставку. Небажання служити в царській армії було рівносильним зраді. Іван не міг змиритися з узаконеним в Росії рабством, яким було кріпацтво, зі становищем козацьких полків та репресіями імператора, скерованими на захоплення чужих земель. Разом зі своєю дружиною Надією, донською козачкою, що була сестрою однополчанина Євгенія Григор'єва, Іван Турчин покидає Росію в 1856 році. Після кількох місяців перебування у Німеччині, Франції та Англії, козацький полковник стає політичним емігрантом і в серпні 1856 року прибуває до Америки. Першим містом, де знайшовся притулок молодому подружжю, була Філадельфія. Через листування Турчина з приятелем Герценом, який перебував в Лондоні, відомо, що з 1847 року за ним велося таємне слідство царських псів на чолі з графом Бекендорфом. Їм вдалося вийти на слід приналежності Івана Турчина до Донського козачого політичного руху, ціль якого була повна самостійність Дону. Раптове зникнення одного з найкращих офіцерів викликало потік різних здогадок, проте тільки сам Турчин знав ціну розплати - це довічна еміграція. Через три роки в листі до Герцена він напише про те, що розчарований відсутністю справжньої свободи в Республіці Америці, яка є "раєм для багатих і де за гроші відмиваються найважчі гріхи...Одночасно дякує Америці за те, що допомогла подолати в ньому амбіції вельможі та стати в один ряд зі звичайними смертними людьми."
У 90-их роках ХІХ століття на вулицях Чикаго перехожі зупинялися, щоби послухати гри на скрипці, яку виконував красивий з сивиною джентльмен, заробляючи собі на хліб. Кидаючи скромні пожертви виконавцеві, ніхто і не здогадувався, що перед ними жива легенда громадянської війни, сподвижник Абрагама Лінкольна. Це його у 1865 році це місто зустрічало як національного героя. Влаштувавши парад на його честь, городяни подарували іменну шаблю козакові Джону Базилю Турчину. Газета "Chicago Tribune" мала за честь писати про відважного вояка-журналіста, який друкувався в чикагській пресі ще з 1859 року.
Допомагав освоїтись на новій землі емігрантам Джордж Б.Мак-Кіллен, американський капітан Генерального штабу, уродженець Ілліною. Ще в 1856 році в Білорусі Іван Турчин служив начальником штабу окремого гвардійського корпусу, дислокованому на західних, окупованих Росією, землях. Американський військовий міністр Джеферсон Девіс відрядив у Росію військово-технічну місію, у складі якої був ветеран війни між США і Мексикою (1846-1848), згодом віце-президент та головний інженер Іллінойської центральної залізної дороги Мак-Кіллен. Досконале володіння Іваном англійською мовою допомогло знайти приятеля в далекій Америці. З ним торував шлях американським мріям. Іван закінчив у Філадельфії трьохрічне вище інженерне училище, Надія - двохрічне медичне училище.
Переїхавши до Чикаго, Іван став працювати завідувачем технічним відділом Іллінойської центральної залізної дороги, Надія - лікарем у міській лікарні. У країні було неспокійно, в повітрі пахло війною між Північчю і Півднем. Вже тоді Турчин писав про права і свободи чорношкірому населенню, зацікавивши своїми поглядами конгресмена штату Ілліной Абрагама Лінкольна. Особисте знайомство відбулося між ними у Спрінфілді, столиці Ілліною, в 1860 році. Під час виступу майбутнього президента представники Півдня вчинили бійку, під час якої Турчин, ризикуючи життям, допомагає Лінкольну втекти через вікно.
Лінкольн побажав козакові-емігрантові в разі війни застосувати свої військові навики на користь свободолюбивої Америки.
Війна почалася у 1861 році. Іван Турчин добровільно вступає до армії Півночі. Його призначають командиром 19 полку добровольців-іллінойців, який нараховував 1000 офіцерів та солдат. Переважно це були вчорашні робітники залізниці, фермери, шахтарі. Найперше завданням поставити належний стройовий вишкіл у війську було здійснено козацьким бригадиром за кілька місяців. Військова муштра, польові марші, бойова тактика Івана Турчина стають основою практичного керівництва Північної армії. Він складає посібник настанов для бойових занять командирам, редагує газету, де у своїх дописах вказує на помилки командування та бійців, не забуваючи при цьому про успіхи та подяки героям. Не маючи власного досвіду ведення війни, американське командування впроваджувало турчиновський на всьому фронті: дії піхоти в розгорненому ланцюгу, штиковий бій, дії мобільних кавалерійських частин, концентрація піхоти та артилерії на головних станціях та стратегічних позиціях, будівництво укріплень в місцях складів з боєприпасами та продуктами харчування і нарешті телефонний зв'язок.
В кінці 1861 року Турчин стає командиром бригади в армії генерала Карлоса Бюела. Зимою 1862 року полк у складі дивізії здійснює марш на південь країни - в Північну Алабаму. Добре підготовлена кавалерія Південної армії зустріла противника несподіваними атаками. Для протидії конфедератам Турчин виставляє засідки в місцях ймовірної появи ворога, а сам із захопленого паротяга та залізничних платформ робить бронепоїзд, який здійснює рейди в тил "південних". Бригада Турчина одною з перших набирає чорношкірих новобранців, а військовий польовий шпиталь очолює лікар Надін Турчин.
Коли одного дня приступ малярії прикував командира до ліжка, мужня козачка повела бійців в бій. З книги про історію Чикаго від найдавніших часів до теперішніх (A.T.Andreas: "History of Chicago from earliest period to the present time" Vol.2, p.181,1885) довідуємося про громадянські подвиги бойового подружжя. Так у першій половині вересня 1861 року поїзд, у якому їхали солдати і офіцери 19-го Іллінойського добровільного піхотного полку, переїжджаючи міст на ріці Потомак поблизу містечка Гюрон, штат Індіана, потерпів аварію. Кілька вагонів впали з моста в ріку. Полковник Турчин разом з дружиною та іншими військовими, чиї вагони уціліли, кинулися рятувати солдат. Великий героїзм та жертовність, проявлені жінкою, її присутність на фронті викликали захоплення в американському суспільстві. Мер містечка Гален - Роберт Брант помістив у пресі подяку рятівникам, де, зокрема, згадував про Надін: "Ця відважна жінка проявила чудо героїзму. Вона стояла в ріці, витягувала убитих та ранених з водяного гробу, розірвала на куски свій одяг, щоби перев'язати рани воїнам. Своєю поведінкою пані Турчин засвідчила, що вона є вірною бойовою подругою свого чоловіка-командира, який веде за собою в бій хоробрих синів штату Ілліной."
У жорнах війни перемелювались жорстокість, помста, кров, смерть. За поведінку та вчинки солдатів відповідальність ніс командир. Військово-польовий трибунал звинуватив Турчина у жорстокості та протизаконних діях щодо мирного населення в містечку Афіни в штаті Алабама. Судді, серед яких було немало прихильників політики Півдня, не могли пробачити Турчину того, що, незважаючи на заборону приймати в армію кольорове населення, він вводив їх до складу бригади. Спровокований інцидент був справою рук заздрісних успіхам козака офіцерів. Рішенням суду за непослушність та невиконання офіцерських обов'язків Івана Турчина звільняють з армії. Після публікації цієї справи у пресі американська газета "Chicago Tribune" 7 липня 1862 року писала:" Більш здравомислячого, досвідченого офіцера, доблесного і хороброго, як полковник Турчин, немає в Північній Армії сьогодні". Знаючи про те, що полковник Турчин персонально відзначився в одному з боїв в районі Чикаго, городяни організували зустріч героєві в будинку міського театру Чикагської опери. Тим часом Надін Турчин шукає правди в президента США Абрагама Лінкольна. Вислухавши її, президент не лише скасував рішення суду, але призначив Івана бригадним генералом, наказавши негайно повернутися на фронт і прийняти командування армійською бригадою.
Американська військова мемуаристика зберігає цікаві матеріали про перемоги дивізії під командуванням Турчина під Гантсвілем, Чикамога, Чатануга, на гірському хребті Місіонери-Рідж та знаменитий "марш до океану". Мистецтво перемагати ворога, здобувати волю Вітчизні даровано Іванові Турчинові самим Богом. Президент Лінкольн запропонував ген. Джону Базилю Турчину пост військового міністра. Здоров'я не дозволяло прийняти цю пропозицію, як і наступну, вже від президента США Гранта, обійняти пост інспектора армії США. Єдине прохання мав генерал - це дозвіл на доступ і користування усіма американськими архівами. Йому вдалося зібрати та написати тритомну історію Громадянської війни в США (1861-1865). З під його пера також вийшли книги " Military ramblers" ("Військові поневіряння") та "The campaign and battle of Chattonooga" (" Війна та битва під Чатануга").
Генерал Турчин з дружиною кілька років прожили в Чикаго, в околиці Кенвуд. Він працював у головному управлінні Центральної Іллінойської залізниці. На цей час припадає перша хвиля еміграції з країн східної Європи. Турчинови спричинилися до заснування містечка Радом на півдні Ілліною. Першими поселенцями були польські родини. Їм генерал допоміг побудувати костел і школу. Особисто брав участь у благодійних концертах, які мали великий успіх. Жив дуже скромно, у маленькому будинку в містечку Енн, підробляючи на життя віртуозною грою на скрипці на вулицях Чикаго. Невеликі гонорари від продажі книжок надходили дуже рідко.
Коли до Вашингтона дійшли чутки, що національний герой живе в бідності, Конгрес призначив йому щомісячну пенсію у розмірі $50 (п'ятдесяти доларів). Туга за Батьківщиною з роками кроїла серце. Після двох місяців важкої хвороби він помер у лікарні на руках своєї дружини. В офіційному повідомленні американського військового міністерства зазначалося: "18 липня 1901 року у віці 79 років помер генерал Турчин, хоробрий козак великої армії республіки США. "Згідно волі покійного та за розпорядженням президента США, ген. Джона Базиля Турчина поховано на американському національному цвинтарі у місті Моан Ситі на півдні штату Ілліной. Поруч з ним поховано дружину Надію Турчин, яка пережила свого чоловіка на три роки.
З почуттям виконаного обов'язку перед Америкою і перед власною совістю вони залишили цей світ. Історичні дослідження минулого Америки набувають особливого значення в наш час, оскільки висвітлюють досвід попередніх поколінь еміграції.
