Євген ПЕТРЕНКО
Путін нині слабкий, як ніколи раніше, але одночасно він залишається сильнішим, ніж всі його суперники разом узяті. Росія обрала дорогу без майбутнього: країна відчужених, заляканих, зневірених людей. Російська Федерація потребує нових правил політичної гри і нових акторів політичної сцени. Якщо опозиція прийде до цього розуміння і сформулює зрозумілу для суспільства відповідь на цей виклик, то у нашого північно-східного сусіда можливі дуже позитивні зрушення. Як на користь самих росіян, так і їхніх сусідів.
Володимир Путін переміг у І турі виборів президента Російської Федерації за підтримки 63,6 % виборців при 65,3 %-ій активності. Легітимність Путіна не заперечується міжнародними спостерігачами. З перемогою його поздоровили закордонні партнери: керівники держав СНД, Китаю, Японії та деякі західні політики (у тому числі Німеччини і Франції). Ангела Меркель підкреслила, що Німеччина продовжуватиме з Росією стратегічне партнерство. Більш стриманою була реакція Євросоюзу: Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон разом з готовністю співпрацювати з новообраним президентом виразила негативне ставлення до виборчих порушень і закликала до проведення політичних реформ. Державний департамент США привітав російське суспільство з активною позицією під час виборів і закликав владу до розслідування виборчих порушень, а одночасно визнав перемогу Путіна і виразив бажання продовжити прагматичну співпрацю з обраним президентом РФ. Президент Обама особисто переговорив з Путіним і поздоровив його.
Голосування — ще не вибори
Виборча кампанія Путіна була непростою і показала зміну настроїв у російському суспільстві. Зовсім не такою вона уявлялась ще півроку тому.
Путін і його команда розгубились, коли у Москві та інших великих містах відбулись несподівані багатотисячні демонстрації протесту проти фальшування виборів у Держдуму, кажуть, виграних путінською «Єдиною Росією». Прем’єр роздратував суспільство недоречним жартом, що білі стрічки, з якими вийшли на протест тисячі росіян, нагадали йому презервативи.
Зрозумівши, що протести серйозні, влада пішла на поступки, яких раніше ніхто від неї не сподівався — обіцяла анулювати антидемократичні рішення прийняті під час президентства Путіна. Правила реєстрації політичних партій будуть лібералізовані — досить 500 підписів замість 50 тисяч, а мешканці регіонів мають отримати право, відібране у 2004 році, обирати губернаторів.
На жаль, вибори супроводжувала значна кількість повідомлень про порушення і фальшування. Незалежний моніторинг виборів вело кілька неурядових організацій (об’єднання «Голос», Ліга виборців, РосВибори та інші), які підключили до спостереження за виборами приблизно 300 тисяч осіб. Кількість зафіксованих порушень становила кілька тисяч. Влада і ЦВК визнали лише окремі випадки підкреслюючи безпрецедентну прозорість процесу голосування, наявність відеокамер, встановлених на виборчих дільницях.
Як пише політолог Марія Ліпман, порушення під час президентських виборів були більш вишуканими ніж під час парламентської кампанії. Мова йшла швидше про додаткової списки, а не вкидання бюлетенів, спостерігачів не виштовхували з дільниць — судячи по всьому уроки були засвоєні, але вони привели не до чесних виборів, а просто до більш вишуканих трюків.
На виборах у Москві масштаби приписок не такі, як поза столицею, і Путін набрав менше половини голосів (47,2 %), а вже у Санкт-Петербурзі, за різними оцінками, приписки становили 10–15 % і оголошено 58 % за Путіна.
Середньостатистичного політика на Заході така підтримка могла задовольнити, але не Путіна, адже вісім років тому на президентських виборах він отримав 71,3 % голосів, чотири роки тому коли тимчасово передавав владу Медвєдєву, його підтримували 86 % росіян.
Лілія Шевцова вважає, що стабільний електорат Путіна не перевищує 45–47 %, а це означає, що без фальшування він не міг перемогти у першому турі. За даними незалежного аналітичного Центру Левади нині Путіна підтримують не більше 48 % всіх росіян, що мають право обирати.
Путін мусив перетворитися у Бориса Єльцина з 1996 року, коли той, після інфаркту, танцював і співав, аби сподобатись виборцям. На відміну від Єльцина, Путін у прекрасній фізичній формі і без особливого напруження кинувся з кінця вкінець імперії до шкіл, фабрик і казарм даючи телекамерам привід щоденно показувати його на екранах.
Пропаганда Путіна була побудована, як у свій час Єльцина: або наш кандидат, або хаос і заворушення, кривава війна. Улюбленим прийомом федерального телебачення стало нагадування про 1917 рік, коли після падіння царя, який «також мав свої вади» дійшло до кольорової революції, а у створеному хаосі більшовики взяли владу, яка лежала на вулиці. Почалась громадянська війна, різня, голод і жебрацтво…
А сам Путін чи то дійсно зворушений, чи то імітуючи емоції на мітингу в Лужниках говорив так, ніби на країну йшов жорстокий ворог. Він цитував М.Лермонтова, відомого російського поета, закликаючи — «Умремо під Москвою, як наші брати вмирали!»
Проти кого виступав Путін? Хто збирається атакувати атомну Росію? Невже ті громадяни, що повиходили на площі і так перелякали полковника. За освітою і майновим станом вони належать до середнього класу і виходять на вулиці і площі лише за санкцією влади, без чітко визначених лідерів, з різними ідеологічними платформами, зі спільною вимогою: проведення чесних виборів. І об’єднувало їх переконання, що полковник голий, Росія при ньому зовсім не «встає з колін», а залишається слабкою і відстань між нею і розвинутим демократичним світом лише збільшується. Громадяни Росії розуміють, що косметичні реформи нічого не змінять, потрібні глибокі політичні, економічні і соціальні реформи.
Рівень незадоволення і фрустрації насправді не перебувають у прямій залежності від якості життя. Ті росіяни, які ледве в’яжуть кінець з кінцем — робітники, бюджетники, особливо з провінції — найбільше схильні підтримувати Путіна, «щоб не було гірше». Змін хочуть найбільш активні, чия активність паралізована корупцією і свавіллям чиновників.
Путін був змушений відмести підозри в нечесності — задля цього він встановив веб-камери на дільницях і нові прозорі урни. Але все це для неосвічених і недосить розумних. Чи можна вважати чистими вибори, зроблені брудними руками? Адже Путін не наважився засудити тих, хто батогом і пряником збирав так звані «путінги».
Спритність Кремля полягає в тому, що політична сцена останніми роками була сформована таким чином, що «Єдина Росія» стала найбільш ліберальним парламентським угрупованням, щоб виборець робив вибір між Путіними і крайніми Зюгановим і Жириновським. Така альтернатива робила Путіна найліберальнішим, наймодернізаційнішим, найбільш проєвропейським політиком, відкритим до світу і налаштованим на зміни.
Тому вибори були проведені у звичному стилі. ОБСЄ назвала їх «викривленими». Координатор місії спостерігачів цієї організації Тоніно Піцула вважає вибори «нечесними…, у передвиборчій кампанії була відсутня реальна конкуренція».
Голова делегації ПАРЄ Тін Кокс звернув увагу на порушення під час процесу підрахунку голосів: «Майже на третині дільниць цей процес через процедурні порушення був оцінений негативно».
Тому виникає питання реальної легітимності, бо можна наступити на граблі, а потім, і на вила. Путін любив під час виборчої кампанії говорити про закон, але не на шкоду собі, а коли це було вигідно. Насправді закон лише формалізація ідеї права і легітимність влади визначається не формальним підрахунком голосів, а публічним судом, де в ролі присяжних все суспільство і забезпечується реальною вірою людей, що ця влада має право встановлювати обов’язкові правила і застосовувати легітимне насильство.
Російське суспільство мовчало не тільки при обранні Путіна. Воно мовчало і при обранні Єльцина у 1996 році, але зараз вже не змовчало і в тому різниця у стані громадської думки і суспільної свідомості. Тоді не вийшли, а зараз вийшли і вже мовчати не будуть.
Після бурхливих 90-х років, періоду серйозних економічних, політичних і соціальних змін і невдач, у Росії, вважають спостерігачі і коментатори, існує жага стабільності і спокою. У своїй передвиборчій кампанії Путін зробив наголос на стабільності і більшість виборців це вповні задовольнило. Але по суті це була не стабільність, а стагнація. Багато виборців ностальгічно співвідносили це гасло з брежнєвськими часами. Це та значна частина росіян, яка боїться змін. Натомість існує і група виборців, які голосували за Путіна пояснюючи свій вибір відсутністю альтернативи, були люди, які керувались корисними мотивами. Але насправді у нього конкурентів не було — було голосування, виборів не було.
Своїх суперників Путін відбирав особисто, хоча і не прозоро. Сама думка, що ця п’ятірка краще, на що здатна Росія викликала у кожного думаючого росіянина відчуття образи за націю, її культурний та інтелектуальний потенціал. Путін виявився кращим у своєму цирку і від нього залежить захоче він залишитись завідуючим балаганом чи стати начальником концтабору. Питання залишається відкритим, якщо згадати, як нагло він провів вибори і фальсифікував їх.
Тому Кремль вів пропаганду персони Путіна і оминав проблему правил гри, яка є найбільшою і важливішою. І це викликає спокусу шукати альтернативну персону, замість того, щоб зосередитись на правилах і відмовитись від персоналістської моделі влади. У таку модель вписується, зокрема, і особа Олексія Навального. Але це все архаїчно і лише підкреслює відставання Росії від розвинутих демократій.
Путін не хоче змін, бо вони прямо ведуть до позбавлення його влади, а ті нові мільярдери, що збагатились при ньому можуть залишитись без «трофеїв». Тому він організував безпрограшні вибори: голосування без вибору. За сутністю це були радянські вибори, лише видозмінені.
Опозиція і незадоволення
Перебіг і результати виборів, а також післявиборчі мітинги показують еволюцію антипутінського руху, сформованого за кілька останніх місяців. До виборів різні групи опонентів влади (середній клас, націоналістичні і лівацькі середовища та інші) об’єднались проти планів повернення Володимира Путіна у Кремль і мобілізували прихильників для моніторингу виборів і організації акцій протесту. Але після виборів можна спостерігати, що енергія протесту вичерпується і наростають суперечності серед опозиції, що визнають і її лідери.
Ці люди зорієнтувались, що нинішня система, з президентом Путіним ще шість, а то й дванадцять років — не в стані задовольнити їхніх прагнень. Вони зрозуміли, що гасла модернізації Росії, сформульовані Медвєдєвим виявились пустослів’ям; бо нинішня правляча еліта нездатна до змін, не в стані перемогти свого прагнення контролювати все і вся в соціальних і економічних процесах. Існуюча модель влади сприятлива лише для безпосереднього оточення Путіна і бюрократії, що розрослась на центральному і регіональному рівнях.
Зіштовхнувшись з потужною хвилею протесту влада здійснила енергійні зусилля по надуванню рейтингу у тому числі організація пропутінських мітингів у Москві, як відповідь на протестні мітинги. Пропутінські мітинги збирали десятки тисяч людей, яких звозили автобусами з близьких містечок та селищ.
Підстав для Майдану, поки що, у Росії нема тому, що також, поки що, нема свого Ющенка — особи, яка б акумулювала консенсус «за», зворотну сторону вже сформованого консенсусу «проти». Можливо, очевидному кандидату на цю роль забракло часу, щоб достатньо розкрутитись. І трамплін для цього — у формі вдалої думської кампанії не завадив би.
Коли йдеться про Навального, то багато хто бачить у ньому уособлення нової якості російської опозиції. По перше, він взяв на озброєння такий важливий інструмент як Інтернет, і при цьому зміг вплинути на молодих, найбільш освічених і розчарованих осіб. Йому самому 35 років. По друге, Навальний будує свою популярність не як політик, а як критик корумпованого політичного класу. Нарешті, по третє, Навальний добре поєднує боротьбу з корупцією, популярну серед росіян, з помірковано націоналістичними, а не ліберальними, гаслами,. Проте він залишається «самотнім вовком», бо не має за собою організованої політичної сили і сформованої групи вірних преторіанців. На разі це певний феномен, який ще не визначив свого місця на політичній сцені. Це може бути дуже спокусливий вибір, і в нього ще кілька років у запасі.
Зрозуміло, антипутінський консенсус опозиції не зникне в один момент. Але фокус може переміститись з поганого царя на поганих бояр. Це можуть бути різні випадки свавілля на місцях, підвищення цін тощо. Демократичний протест усвідомив себе як силу і тепер він мусить себе проявити і почне бити по конкретних цілях меншого калібру.
Такий постійний невгасаючий пресинг може змусити владу до поступок. Навіть якщо люди будуть клаксонами «вітати» проїжджаючу владу. Таким чином, «намальовані» путінські голоси — це бомба сповільненої дії, ефект від якої складно уявити, але скоро це відчують всі.
В результаті протестів країна таки змінилась і цього не можна недооцінювати. Багато людей проявляли по відношенню до політики повну байдужість і цинізм, вважаючи, що вибори всуціль фальсифіковані, а їхні результати відомі заздалегідь — тому і не потрібно у них брати участь. Це було настільки домінуючим у ставленні до справи у «просунутому» міському середовищі, що не було жодних підстав очікувати таку бурхливу реакцію після вкотре сфальсифікованих, за останнє десятиліття, виборів. Це і є зміни, як вважає Марія Ліпман, бо люди долають цинізм, їм стає неоднаково. Їм хочеться хоча б щось зробити, хоча вони розуміють: поки що досягнути можна дуже мало. Важливим фактором перемін стали кілька сотень тисяч спостерігачів на цих виборах. Ці люди доклали власних зусиль і напевно далі їм не повинно бути байдуже, хто і як користуватиметься їхніми голосами.
Щоб була підірвана легітимність Путіна і його влади не обов’язково більшості виходити на вулицю. Достатньо, щоб процедурі і владі відмовила у довірі лише значна меншість, соціально значима частина маси — тим більше розумна і освічена у столицях.
Експерти вважають, що такий дивний баланс — підтримка країни при втраті довіри столиць — відкриває нове вікно можливостей для мирної демократизації: з одного боку, Путін може відсидіти весь термін повністю, а з другого, у 2016 році може стати кульгавою качкою, втративши думську більшість і значну частину регіонів, що забезпечить плавний перехід до парламентської демократії або дійсно вільним президентським виборам.
Отже, пристрасне неприйняття влади активною частиною суспільства може пересилити прохолодну «підтримку» і нейтралітет «болота». Ця меншість змусила владу проводити безпрецедентну за розмахом провокацій кампанію у стилі «Перемогти за будь-яку ціну», показавши світу небувалий перебір політичного піару та децибел істерії.
Маша Ліпман вважає, що ніколи за останні 10–12 років ситуація не була такою непередбачуваною. Факторів невпевненості багато, але очевидно, що сотні тисяч людей на мітингах опозиції з гаслами «Путін уходи!» і «Росія без Путіна» не могли не вплинути на десакралізацію влади, руйнацію аури непереможності Путіна і розмивання його легітимності.
Путін збирається вирішувати ті самі задачі, що і 10 років тому. І у нього й думки не виникає, що тільки він має їх вирішувати. А у росіян існує вже інша думка і сумніви, що Путін здатний їх вирішити. Чому Путін, якщо при ньому корупція стала ще більшою, якщо свавілля у судовій системі укорінилось настільки, що про правову державу не можна говорити. Зловживання владою з боку чиновників і поліції підтверджують до 70 % громадян. Ось і виникає у громадян питання: Чому цей керівник залишається при владі? Відповіді нема, але про це говорять.
Протестуючі побачили, зрозуміли і прийняли один одного, навчились координувати свою діяльність. І це досягнення вже жодному Чурову не відняти. «Ті хто потішався над мітингами — «Болотна нічого не досягла!» — просто не уявляють, що буде далі.
Умовність владного моноліту
Програмні виступи Путіна напередодні виборів мали передвиборчий пропагандистський характер, переповнені емоціями і обіцянками зробити всім добре.
Поглиблення суперечностей у середовищі влади лише відсунуте у часі перемогою Путіна. А останнім часом у правлячих елітах Росії їх з’явилось чимало.
Прихильники Путіна вітають його перемогу і вважають його сильнішим. До цієї групи належать впливові політики і бізнесмени з вузької правлячої еліти (серед них віце-прем’єр Ігор Сєчін, мультимільярдери з нафтогазової галузі — Геннадій Тимченко і брати Ротенберги, банкір і медійний магнат Юрій Ковальчук). Навколо Путіна консолідується також значна частина адміністрації, яка отримує найбільшу користь від створеної ним системи влади і зацікавлена у її консервації — значна частина бюрократії, регіональних еліт, партійних діячів, бізнесу, який користається своїми зв’язками у владі.
З другого боку у близьких до влади ліберальних середовищах — частині інтелектуальних, бізнесових еліт, а також і певної частини державної адміністрації — протягом останнього часу спостерігається незадоволення, яке випливає з глибокої переконаності, що Путін є анахронічним лідером, а запропоноване ним бачення держави і політики не відповідає викликам, які стоять перед Росією.
Подібну переконаність виразили як відомі експерти, зв’язані з бізнесовим середовищем і владними експертними структурами (керівник дослідницького центру ІНСОР Ігор Юргенс, керівник Центру стратегічних досліджень Михайло Дмитрієв), так і близькі співпрацівники Путіна (колишній міністр фінансів Олексій Кудрін, керівник Сбєрбанка Герман Греф, керівник державної корпорації «Роснано» Анатолій Чубайс та інші). Це середовище на разі обмежується дискусіями і в опозиційних мітингах протесту брав участь лише Кудрін. Але у ньому панує глибокий критицизм щодо перспектив подальшого правління Путіна і переконання у неминучості послаблення його позиції у найближчому часі. Висловлювання представників цього середовища свідчать, що у кількарічній перспективі вони можуть зв’язати свою перспективу з особою Михайла Прохорова, або подібним до нього. На минулих виборах Прохоров відіграв роль статиста. Але він має потенціал для консолідації опонентів влади і у майбутньому може відіграти більш самостійну роль у політиці.
Спогади про майбутнє
За час своєї політичної діяльності Путін неодноразово представляв радянський період, як «золотий період» російської державності, а дев’яності роки виключно темними фарбами з використанням таких понять, як епідемія розпаду, хасав’юртська зрада, нищення «старих ідеалів», перевага «олігархічних груп», всеохопна бідність, економічний регрес і параліч соціальної сфери.
Концепція Росії, як релікту СРСР, незважаючи на якісно відмінний характер цих держав з точки зору території, населення і економіки, на думку Путіна, має служити реалізації радянської концепції модернізації попри крах цієї політичної форми.
Спроба Медвєдєва змінити візерунок Росії становила тактичний, а не стратегічний характер і завершилась невдачею, бо ні розширення співпраці, ні модернізації не відбулось. Апогеєм росту російських впливів на міжнародній арені була агресія проти Грузії, вона показала демонстративне прагнення утвердження зростаючих впливів. Але криза показала, що Росія не має економічного потенціалу для реалізації геополітичних амбіцій. Особливо це видно на фоні держав, що розвиваються — Бразилії, Китаю, Індії, Туреччини та інших.
На думку Володимира Пастухова «недоліки Путіна є продовженням його позитивних рис його погляди на державу не просто радянські, вони є провінційними. Він зміг вернути бюрократію до влади, але не здатен був організувати її і методичну роботу апарату. Більше того, Путін розпустив цю бюрократію гірше Єльцина, який вмів тримати апарат у страху. Позбавлена внутрішньої єдності, не підпорядкована якійсь єдиній системі правил, вибудувана за принципом клієнтели, нова російська бюрократія путінського розливу накинулась на країну як саранча.
Тому з часом Путін об’єктивно став гальмом розвитку російської державності, яку він ніби відроджував чи навіть вже відродив, витягнувши з анархії. Можливо він і щиро відданий справі Росії, але вона просто переросла його масштаб і масштаб його друзів та команди.
І чим довше Путін буде перебувати при владі, тим менше шансів у нього залишитись позитивним персонажем в історії, а не людиною, яка наділила безмежною і непосильною владою непродуктивну, корупційну і ненажерливу російську бюрократію.
Експерти сходяться у тому, що Путін навряд чи зможе скористатись шансом модернізувати Росію і його третє правління стане перехідним етапом на шляху формування нової політичної системи Росії, яка відмежується від імперського, а особливо кривавого комуністичного минулого.
Під гаслами антизахідництва і антиамериканізму
Москві бракує реалістичного бачення місця Росії у світі в способів його досягнення. Міжнародна ситуація навколо Росії змінюється дуже динамічно. Незважаючи на високі ціни на нафту і газ економічна база російської закордонної політики залишається хисткою (це особливо яскраво проявляється на фоні динамічного зростання міжнародної позиції Китаю).
Після бурхливих подій змін 90-х років ХХ століття Росія вже не є тим актором, яким був СРСР. Після Другої світової війни практично у кожному куточку планети він здійснював свій політичний і економічний вплив. Такої Росії вже нема.
У цій ситуації Путін повторює старі заяложені існуючі в російському дискурсі ідеї і критику США та Заходу. Його бачення світу є дуже антиамериканським і в чомусь відбулось повернення до мюнхенської промови з 2007 року. Ставлення до Заходу вкрай амбівалентне. З одного боку Путін ділить Захід на «кращий» (Європа) і «гірший» (США). З одного боку він розглядає європейські держави як джерело міжнародних проблем, іншим разом як потенційних партнерів. Натомість два мотиви є провідними: поширеність втручання Заходу у внутрішні справи окремих держав і відповідальність США за дестабілізацію у світі.
Путін малює візерунок Росії як «оточеної фортеці» в умовах глобальної дестабілізації міжнародної ситуації. При тому Росія порівнюється з США, що має підняти її міжнародний статусі лякає суспільство зовнішніми загрозами.
«Національний лідер» звинувачує Захід у підриві суверенітету держав під приводом гуманітарних мотивів, «подвійних стандартах» і просуванні «ракетно-бомбової демократії». Арабську весну він розглядає лише як реалізацію Заходом своїх політичних та економічних інтересів. Путін також критикує використання суспільних мереж та Інтернету як засобу політики м’якої сили (soft power) і неурядові організації вважає засобом дестабілізації внутрішньої ситуації в окремих країнах.
Путін розглядає США як головне джерело міжнародної нестабільності і звинувачує їх у порушенні міжнародного права та нав’язування Росії односторонніх рішень, що проявляється у розширенні НАТО і розміщенні елементів ПРО. Він йде далі і вважає політику США провокаційною до таких держав, як Іран і Північна Корея, що спонукає їх до оволодіння ядерною зброєю. Путін критикує НАТО за неефективну політику в Афганістані і звинувачує Сполучені Штати ніби то у бажанні розміщення там, і у сусідніх державах, військових баз.
Таким чином, Путін використовує парадоксальність російської масової свідомості. З одного боку вона вірить лише в «реальполітік» не допускає жодних інших мотивів, крім виключно егоїстичних за міжнародними акторами не визнає. При цьому така оцінка чомусь не поширюється на саму Росію (вона по поширеній думці весь час страждає від свого високодуховного наївного ідеалізму, а подібні прояви з боку США викликають неприховане обурення). Хоча здавалось би, як раз така поведінка не повинна викликати пафосної істерики, а сприйматись, як належне, виходячи з приведеного вище посилання.
Звичайно, Путін є достатньо прагматичним політиком, що неодноразово дозволяло йому домовлятись з Заходом, але в найближчий час належить очікувати повернення до мови конфронтації і стимулювання почуття загрози, що виникає з внутрішніх передумов і послаблення позиції Путіна. Крім очікуваної зміни акцентів не видно перспектив стратегічної зміни у російській закордонній політиці. Насправді, правлячим елітам Росії бракує креативності і широти погляду на міжнародну роль Росії.
Реперною точкою російської політики залишаться США. Одночасно Москва нездатна знайти можливості впливу на Вашингтон — як показує питання ПРО, ні агресивною політикою ні спробою зменшення напруження вона не переконала США визнати її амбіції. Експерти вважають, що чим більше Росія втрачатиме значення в американській політиці тим більше антиамериканською ставатиме російська риторика.
По відношенню до Євросоюзу Росія не зможе вийти за старі відомі постулати, яких не здатна буде здійснити: створення спільного економічного простору, скасування віз і відмови ЄС від імплементації ІІІ енергетичного пакету. А насправді росіяни хочуть посилити залежність Європи від російських енергоресурсів.
Одночасно на фоні критики Заходу вирізняється позитивна оцінка Китаю та Тихоокеанського регіону. Путін особливо підкреслює, що зростання значення Китаю не становить жодної загрози для Росії, а може принести їй користь.
Можна очікувати щонайбільше жорсткішої російської позиції і опору щодо подальших кроків західних держав. Симптоматичною є відкрита готовність визнати право Ірану збагачувати уран, з цього питання Росія раніше займала двозначну позицію.
У процесі зміцнення своєї позиції у міжнародній політиці Росія досягла межі можливостей. Перебуваючи у полоні старих концепцій, обмежена структурною неефективністю економіки (нездатність вийти за межі сировинної економіки), російська закордонна політика має обмежений набір засобів та можливостей. Крім ритуальної готовності до співпраці (обов’язково на умовах Москви) російська пропозиція для світу дуже обмежена.
Голова фракції лібералів у Європарламенті бельгієць Гі Верховстат заявив: «Для Євросоюзу та США настав час добре поміркувати над майбутніми відносинами з Росією Путіна. З країною, яка зневажає базові демократичні принципи та перетворює верховенство права на посміховисько, звичних відносин бути не може». Дуже знакове, обґрунтоване твердження.
Зміни неминучі
У будь-якому разі Росія вимагає виходу з інституційного тупика, де вона вже успішно конкурує з найбільш відсталими країнами планети. Путін на початку свого правління у 2000 роках провалив всі реформи, які не стосувались зміцнення його влади. Тепер знову завоювати підтримку суспільства, без яких реформи неможливі, буде складно, якщо взагалі можливо.
У російському політичному класі наростає відчуття вичерпаності політичної моделі, яка існувала останні 20 років, усвідомлення її обмеженості приватними цілями бізнесу і бюрократії і невідповідність їхніх інтересів національним інтересам країни.
Незалежний грузинський експерт Михайло Тавхелідзе вважає: «якщо Путін буде продовжувати курс, яким він йшов 12 останніх років, і навіть скоригує його у відповідності з тим, що писав в останніх статтях напередодні виборів, то Росію нічого хорошого не чекає».
Історія формування діючої моделі політичної системи Росії доволі проста. Розбещена безконтрольністю і всевладдям та приваблена перспективою майбутньої приватизації, комуністична бюрократія захопила владу в результаті перевороту у серпні 1991 року. Потім остаточно вона встановила восени 1993 року те, що називається «суперпрезидентською республікою», а на ділі є оформленням її права правити безконтрольно так, як їй хочеться, ні за що ні перед ким не відповідати, вирішуючи лише завдання свого сімейного і дружнього збагачення. Останнє і становить у її розумінні сенс влади.
Уявлення про владу як суспільне служіння, властиве ліберальним демократам, якщо говорити по суті, а не про лицемірні запевнення, їй абсолютно чуже і у такій якості шанується лише як риторична фраза, обов’язкова у публічних виступах.
При цьому практично всі — і ті хто править, і ті ким правлять — розуміють, що Росія становить власність правлячої чиновницької бізнес-корпорації, яка розкинулась по всій країні і зовсім не є власністю громадян.
Найскладнішим завданням російського суспільства є проведення чесних президентських виборів. Путін буде чіплятись за владу. Вся його навіженість, маніакальне бажання всіх навколо бачити ворогами і шпигунами зв’язані не лише зі службою в КГБ. Це зовсім інша історія, зв’язана з гігантською власністю і грошима, які контролює угруповання Путіна. У його складі вихідці з КГБ, пітерської мерії, кооперативу «Озеро», що підпорядкували собі цілі галузі російської промисловості — практично всю газову і нафтову промисловість, багато підприємств військово-промислового комплексу, металургії, практично весь банківський сектор. Загальний обсяг капіталізації бізнесу Путіна і його подільників — 130 мільярдів доларів. Абсолютно зрозуміло, що ці люди нікуди не щезнуть після мітингів. І треба бути дуже наївним, щоб думати: народ вийшов на Болотну чи Сахарова і вони раптом перелякались. Тому думаючі росіяни налаштовуються на складну, виснажливу, мирну конституційну боротьбу. Тому раптом нічого не сталось 5 березня, раптом нічого не станеться і на інаугурації 7 травня.
За 12 років Путін так зачистив політичну сцену, що йому не залишилось персональної альтернативи. Він безконтрольно володіє всіма адміністративними, фінансовими і силовими ресурсами держави. Тому навіть якщо б з’явилась фігура масштабу Єльцина, Сахарова чи Горбачова чи будь-хто інший з величезним моральним і політичним авторитетом йому все одно було неможливо виграти на легальних виборах легальними засобами.
Будь-яка альтернатива Путіна, як вважає Лілія Шевцова, може з’явитись лише за рахунок суспільства і вийти на поверхню лише за допомогою революційних засобів. Сама система провокує революційну зміну влади.
Очевидно, що система Путіна не здатна змінитись еволюційним шляхом згори, вона не готова до лібералізації, оскільки будь-яка лібералізація підірве її монополію на владу, а Путін, його команда та прошарки, які обслуговують їх не готові втрачати монополію на владу. Це приведе їх до втрати контролю за власністю і непередбачуваної особистої долі — вважає Шевцова. Отже подібний режим мирно не відійде в історію і не зможе себе реформувати. Залишається один варіант боротьби з ним: позасистемний тиск, корінна трансформація системи і її принципів. Це революція, а росіяни бояться цього слова. Але революції бувають різними, у тому числі і оксамитні. А якщо це єдиний спосіб змін у Росії?
Серед вибухонебезпечних факторів — поглиблення розриву між багатими і бідними, він очевидний і надзвичайно деструктивний, поведінка найбагатших громадян стала фактором постійного роздратування російського населення. Інший фактор — закриття всіх каналів, які можуть переводити озлобленість населення у мирне русло. Сама система готує вибух і бігає з сірником навколо бочки з бензином.
Ще одна проблема, яка вимагає вирішення — вибух російського етнічного націоналізму під час правління Путіна. Країна не вирішила проблему власної ідентичності. Путін відкладає цю проблему на майбутнє, чим робить її ще більш вибухонебезпечною. Росію залишається обрубком радянської імперії зі всіма її патологічними рисами і триваючим процесом розпаду.
Але децентралізація Росії неминуча. Перед Кремлем стоїть питання, що робити з Північним Кавказом, з Чечнею? Чи залишаться вони частиною конституційного простору Росії?
Неминучим є пошук нових форм державності, складно сказати як буде формуватися така держава з автономними утвореннями, адже реальної федерації нема. Росії ще належить знайти свою ідентичність, нову форму державності, яка б враховувала її складний етнічний склад. І при цьому важливо запобігти хаосу і масовим безпорядкам і зберегти внутрішню безпеку, особливо населення — це дуже серйозні проблеми. А Путін лише ускладнює цей процес, таким чином, визріває глобальний виклик для всього світу, а особливо для сусідів. І твердження Ромні, що Росія становить «найбільшу геополітичну загрозу для США» не є риторичним прийом, це «realpolitik».
Москва намагається відновити статус світової держави навіть коштом встановлення дружніх зв’язків з режимами сумнівної репутації. До США і НАТО ставиться, як до головних опонентів на міжнародній арені, що прагнуть відокремити Росію від світової політики і позбавити її впливу у таких регіонах як Центральна Азія чи Близький Схід. Особливо негативною репутацією, яка посилюється безперервною кампанією дискредитації у медіа, у Росії користається НАТО. Альянс розглядають, як знаряддя реалізації американських інтересів з метою послаблення Росії, навіть якщо його лідери декларують зовсім інше. Прикладом є конфлікти у Лівії і Сирії, які в Росії розглядаються як переділ зон впливу Заходом і США, а не в аспекті громадянської війни.
Це феномен політичної шизофренії при якій про одне думають, а говорять і роблять зовсім інше, дуже показовий. Він означає, що навіть правителі, які призначили себе «національними лідерами» не вірять у тривалість і стабільність російської політичної бізнес-системи.
Інакше публіка почула б не віртуальні, а реальні принципи її функціонування і публічний захист принципів ліберальної демократії, а не пропаганду таких основ існуючого режиму, як «національний лідер», «тандем», «партія бюрократії», «пропагандистське ТБ», «владна вертикаль», особлива роль таємної політичної поліції і спецслужб.
На думку Збігнева Бжезінського, якому не можна відмовити у далекоглядності і аналітичній глибині, росіяни ніяк не можуть звикнути до нової геополітичної дійсності після розпаду СРСР і прагнуть відновити таке імперське утворення, щоб домінувати у Центральній Азії і контролювати Україну і Грузію.
Безумовно, перемога Путіна сумнівної якості і сильно підриває його легітимність. Тому правити, як раніше, без огляду на людей, які мають зовсім інше уявлення про себе, життя і державу Путін і його команда вже не зможуть.
Виступаючи на мітингу в день виборів на Манежній площі Путін дотично згадав про прагнення до новизни, очевидно відчуваючи прагнення перемін у суспільстві. Очевидно, без масових протестів, він цього не побачив би.
Поки що у Росії немає вагомої альтернативної пропозиції у формі концепції, лідера, партії. Напевно суспільство ще не готове підтримати подібну альтернативу. Отже після виборів продовжуватиметься деградація путінської система, бо вона приречена на неї. Ще якійсь час її може підтримувати ціна на нафту і газ та пасивність суспільства, відсутність альтернативи, резервний фонд, який можна витрачати на подачки населенню.
Так, Путін нині слабкий, як ніколи раніше, але одночасно він залишається сильнішим, ніж всі його суперники разом взяті. Проблемою Путіна є припинення дії неписаної суспільної умови коли взамін за відносний добробут і поліпшення якості життя, суспільство було готове акцептувати нинішню еліту і давати їй карт-бланш для правління країною.
Так, Росія, країна з певним минулим, інколи навіть героїчним, обрала дорогу в пустоту історії без майбутнього. Країна відчужених, заляканих, зневірених людей з тяжким буденним життям, що не цікавить «національного лідера», який зі сльозами на очах «переміг» на березневих виборах і «відстояв Москву» для себе, а не для них.
Росія потребує нових правил політичної гри і нових акторів політичної сцени. Якщо опозиція прийде до цього розуміння і сформулює зрозумілу для суспільства відповідь на цей виклик, то у нашого північно-східного сусіда можливі дуже позитивні зрушення. Як на користь самих росіян, так і їхніх сусідів.
|
|
