«Золота бджілка» шістдесятників: Зіна Ґеник-Березовська як втілення українсько-чеської єдності

Народжена поблизу Праги в родині українських емігрантів, вона перекладала українські твори чеською, підтримувала тісні стосунки з українськими дисидентами й розповідала про їхню боротьбу на сторінках емігрантських журналів. Її подруга Михайлина Коцюбинська присвятила їй есей, що увійшов до збірки «Вітраж пам'яти» (видавництво «Віхола», упорядник Євгеній Стасіневич).

За цим текстом постає постать, щільно — думками й душею — вплетена в шістдесятницький Ренесанс в Україні. Ґеник-Березовська була там не стороннім спостерігачем, а дійовою особою: у колі шістдесятників її знали й любили, а Іван Світличний ніжно називав її «золотою бджілкою». Вона пропагувала в Чехословаччині творчість молодих українських поетів, що зростали на хвилі відродження, а також нетрадиційне українське малярство. Постійні творчі контакти єднали її з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром та багатьма іншими. Упродовж шістдесятих вона щороку приїздила до Києва, аби на кілька тижнів зануритися в культурне життя столиці.

Коли ж в Україні «холодним вітром од надії уже повіяло», за висловом Шевченка, а в Чехословаччині, навпаки, завесніло, дослідниця робила все, щоб дати голос тому, що вже не могло пробитися до друку на батьківщині. Повертаючись із чергової поїздки до Києва, вона була затримана на кордоні на добу: обшук, вилучені матеріали, зокрема інтерв'ю з Іваном Світличним для «Дуклі» про стан і перспективи молодої української поезії. Це спричинило численні неприємні розмови з «мистецтвознавцями в цивільному» у Празі.

А 1968 року, приблизно за місяць після того, як радянські танки задушили празьку весну, Зіна разом із колегою-мовознавцем Андрієм Куримським несподівано приїхала до Києва. Хотілося поділитися з однодумцями свіжими враженнями, обмінятися спільним болем. Тоді в невеликій кімнатці Коцюбинської зібралося добірне товариство — подружжя Світличних, Дзюба, Сверстюк, Стус. Вони жадібно слухали розповіді про «братню допомогу» та опір насильству, відкритий і прихований. Після хвилі арештів 1972 року дорога в Україну для Ґеник-Березовської була закрита.

Науковий доробок дослідниці охоплює широке коло проблем культурної взаємодії двох близьких слов'янських народів. Сказати, що вона присвятила життя українсько-чеським літературним зв'язкам, — замало: вона сама була живим утіленням цієї єдності — і походженням, і науковими інтересами, і громадянським покликанням. У матеріалах до автобіографії вона зазначала, що займалася трьома періодами історії української літератури — добою бароко, XIX століттям і радянською літературою, — а також чесько-українськими зв'язками, працюючи здебільшого порівняльним методом і зважаючи на європейський контекст.

Більшість її праць адресовано чеському читачеві, тож українську літературу вона досліджує крізь призму чехословацько-українських взаємин, спираючись на невідомі або маловідомі джерела. Та цим ракурсом не обмежується: зібрані докупи й подані українською, ці праці мають самостійне значення для нашого літературознавства, містять чимало аналітичних знахідок та висновків, співзвучних сучасній науці про літературу.

Передусім це стосується розвідок про українське бароко. Інтерес до цієї теми виник тоді, коли вона аж ніяк не була «модною»: сьогодні цьому феноменові присвячують конференції та музичні фестивалі, а тоді відповідна література обмежувалася кількома принагідними працями. Від джерелознавчих студій і нарису про Івана Величковського до досліджень пізньої барокової поезії та тонкого стилістичного аналізу творчости Сковороди як містка між пізнім бароко і новою літературою — такий спектр цих зацікавлень.

Особливої уваги заслуговує синтетична доповідь «Українське літературне бароко в межах своєї епохи та стилю», підготовлена для IX з'їзду славістів у Києві 1983 року (щоправда, авторка на ньому не виступала — її присутність в Україні тоді ще була «небажана»). Дослідниця показує національну специфіку українського бароко та його роль у творенні окремого стилю української літератури, простежує, як барокові традиції проростають у сучасній поетиці. Барокова культура, підсумовує вона, «сприймається передусім як епоха, однак при цьому поняття, які вважалися константами бароко, мають здатність час від часу повертатись, пронизуючи собою сучасність, особливо в кризові періоди, трансформуючи різні жанри та індивідуальні стилі».

Окреме місце в доробку посідає Сковорода — постать, у якій сфокусовано історичні, мовні, естетичні й моральні проблеми. Серед «сковородіани» — передмова до упорядкованої нею чеської збірки творів філософа та розвідка «Сковорода і російська література», де на широкому матеріалі — від Нарєжного до Андрія Бєлого — простежено слід, який лишили в російській літературі його філософія і спосіб буття. Найзмістовнішою Коцюбинська вважає опубліковану вже після смерти працю «Духовний і поетичний заповіт Григорія Сковороди», де постать філософа розглянуто в історичному контексті, а його етику — з погляду сучасної людини, що шукає опори у «жорсткому й тривожному світі». Звідси й цитована думка про людину, яка «всупереч власному життєвому скептицизмові запропонувала грандіозний план упорядкування світу, вибудуваного не на зовнішніх уявленнях, а, скоріше, на певному внутрішньому поєднанні мети з етичною правдою».

Магістральна тема її дисертації — «Франко і чеська література». Фактаж тут широкий і ретельно перевірений, але дослідниця ніколи не зупиняється на рівні факту: вона вміє видобути з нього смисл і побачити діалектику взаємодії — неповторність кожного явища з одного боку та спільні тенденції, що набувають типологічного значення, з другого. У статті «Під знаком Івана Франка» розгортається одна з драматичних сторінок його життя, коли польська громадськість засудила письменника за статтю про Міцкевича, а гурток чеських друзів — Полівка, Главачек, Ербен, Махар — підтримав його, зрозумівши подвійне вістря тих роздумів. Особливо промовисто звучить сьогодні Франкове «не люблю з надмірної любові» — патріотизм не як гасло чи поза, а як критичне самоусвідомлення й спонука до реального чину. «Невже патріотизм проблема? — розмірковував із цього приводу Я. Махар. — Так, не дивуйтесь. Він являв собою проблему через те, що за нею ганялися журналісти, анґажували адвокати, оратори, пройдисвіти, фразери й недолугі віршомази. […] вона була дискредитована поверховістю та ницістю». Ці дошкульні характеристики, зауважує Коцюбинська, і в нашому сьогоднішньому національному бутті не втратили актуальности.

Так постать Зіни Ґеник-Березовської переростає рамки однієї біографії. Її праця — це нагадування про те, що культурні зв'язки тримаються не на деклараціях, а на живій присутності: на листах, перекладах, зустрічах, на вмінні бути мостом між двома світами навіть тоді, коли обидва світи зазнають тиску.