Понад 30 років у танці: історія викладача хореографії з Луцька В'ячеслава Лопанова

У дитинстві В'ячеславу Лопанову рідні радили обрати спокійніший фах — ремонтувати телевізори. Та вже із семи років він займався у Палаці учнівської молоді, виходив на сцену на концертах, їздив на гастролі. Саме це й визначило його шлях.

«Підтримала мене мама в цьому. З семи років — Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», — розповідає Лопанов.

Педагогічну діяльність він розпочав у 1993 році після закінчення інституту, коли його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом Лопанова запросили до Луцького училища культури. Своїми наставниками він називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця — саме вони, за його словами, вплинули на професійне становлення.

«Коли ми перші концерти проводили в коледжі, був захват від тих аплодисментів», — пригадує викладач.

Лопанов працював не лише педагогом: був артистом у професійних колективах, зокрема у Волинській філармонії та театрі. Півтора року він пропрацював у філармонії, разом із колективом гастролював у Канаді, а потім залишився там ще на два роки — працював в ансамблі танцю «Україна» у Торонто. Такий досвід, переконаний хореограф, конче потрібен, адже дає змогу побачити різні підходи до роботи.

«Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», — каже він.

Сьогодні Лопанов наголошує: хореограф мусить володіти різними напрямками танцю.

«Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії — і все це ми повинні знати», — зазначає викладач.

У коледжі студентів навчають не лише фахових дисциплін — вони опановують і педагогіку, щоб після випуску працювати керівниками хореографічних колективів. Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів та здатність швидко їх відтворювати. У 2026 році на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж поданих заяв. Водночас останніми роками серед студентів майже немає хлопців: цього року на курс вступили 15 дівчат, а хлопців — жодного.

Навчати хореографії нині непросто, визнає Лопанов. Частина дітей переживає через війну, зокрема через службу батьків.

«Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», — розповідає викладач.

Студентка Варвара Бурцева каже, що на його заняття приходить із бажанням працювати.

«В'ячеслав Юрійович — такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм», — говорить вона.

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а й спосіб зберігати українську культуру.

«На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — наголошує хореограф.

За його словами, навіть у складні періоди, коли були проблеми із зарплатами, він не хотів залишати професію.

«Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом», — розповідає Лопанов.

З хореографією пов'язане і його особисте життя. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у сфері танцю. Нині дружина Лопанова керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці.

«Мені хореографічне мистецтво — один із найкращих подарунків — це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту — і до сьогоднішнього дня», — каже хореограф.

У подружжя є власне правило: після роботи вдома про роботу не говорять. Увечері, за словами Лопанова, головне — обдзвонити дітей та онуків.

Викладач переконаний: хореографія потрібна не лише професійним танцівникам. Групи для дорослих, на його думку, можуть повертати людей до спілкування та допомагати їм перемикатися від щоденних переживань.

«Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини — це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли — і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», — каже Лопанов.