Візерунок бивня як джерело натхнення: що розповіли мізинські «Венери»

Візерунок, який природа залишає на поперечному зрізі бивня мамонта, виявився не просто фоном, а самим джерелом мистецького задуму. Це з'ясувала міжнародна команда дослідників, яка вивчила вісімнадцять палеолітичних жіночих фігурок, знайдених понад сто років тому на Мізинській стоянці на Чернігівщині. Їхній вік — приблизно 18 000 років.

Дослідження опубліковано в журналі Heritage Science, партнерському виданні Nature. Фігурки розглядали під мікроскопом, а для шістьох із них створили тривимірні моделі в межах проєкту Ukrainian Heritage Digitisation and Dissemination Initiative. Цю роботу здійснила українська громадська організація «Архаїка» разом з американськими колегами з ГО «CyArk» за підтримки Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини. Оскільки історичні артефакти в Україні стали мішенню для російської зброї, Національний музей історії України надав обмежений доступ до цих предметів — уперше їх вдалося високоякісно задокументувати цифровими засобами.

Над дослідженням працювала команда з шістьох науковців з України (Національний музей історії України), Норвегії (Університет Ставангера), Великої Британії (Університет Йорка) та Німеччини (Ляйбніцівський центр археології) під керівництвом Симона Радченка. Їм удалося описати повний цикл виготовлення фігурок і зрозуміти логіку та джерела натхнення для їхнього складного орнаменту.

«Наше дослідження допомагає розкрити складну історію розвитку мистецтва в Європі — від найменшого штриха на поверхні бивня до непомічених раніше особливостей тисячолітнього розвитку мистецтва», — пояснює Симон Радченко.

«Такі проєкти не лише поглиблюють наше розуміння минулого, а й відкривають нові можливості для досліджень завдяки передовим методам документування та оцифрування. У той час, коли війна продовжує загрожувати культурній спадщині України, ця праця є важливою як ніколи, адже створення високоякісних цифрових даних артефактів є вирішальним кроком для їхнього збереження та підтримки майбутніх досліджень. Саме тому тісна міжнародна співпраця нині настільки важлива. Ми щиро вдячні Національному музею історії України за можливість дослідити унікальні мізинські артефакти та за підтримку дослідницьких ініціатив», — наголошує Олександр Науменко.

Разом із шістьма фігурками з Мізина оцифрували сотні інших об'єктів — це вагома складова тривимірного збереження спадщини в Україні. Та саме мізинські знахідки завдяки своїй винятковій цінності першими дослідили з такою точністю, що вона дала нові знання про процес їхнього створення.

Виявилося, що орнаменти на поверхні виробів відтворюють так звані лінії Шрегера та Оуена — візерунок, який виникає на поперечному зрізі під час росту бивня. Це явище вперше помітили ще 1965 року, але цифрові інструменти дали нові докази й небачений рівень деталізації. Вони показали, що орнаменти не лише повторюють природну структуру бивня, а й композиційно організовують фігурки відповідно до цього візерунка. Дослідники також помітили сліди ретельного планування та розмітки орнаменту — це підтверджує технологічну інновацію в портативному мистецтві кам'яної доби: поєднання двовимірного антропоморфного зображення з тривимірною фігуркою, на якій його вирізьблено. Саме це виводить мізинські вироби на наступний рівень творчої складності порівняно з тим, що було відомо в регіоні раніше.

Щоб краще зрозуміти це явище, команда порівняла час виготовлення всіх відомих жіночих фігурок Європи періоду між 44 та 12 тисячами років тому. Результати підкреслили особливе місце мізинських «Венер» у просторі та часі: вони знаменують початок нового етапу в створенні жіночих фігурок, який настав після максимуму останнього зледеніння — піку похолодання перед остаточним завершенням льодовикового періоду. Нові фігурки починають з'являтися на території сучасної Чернігівщини та поширюватися регіоном. Невдовзі подібні тенденції абстрактного зображення жіночого тіла виникають у Європі — у мадленському та Геннерсдорфському стилях. Однак ці стилі не відтворюють лінії Шрегера та Оуена в орнаментах — ця риса залишається виключно за мізинськими фігурками.

«З радіовуглецевими датами для палеоліту Східної Європи складно працювати: багатьом застарілим датуванням притаманні величезні стандартні відхилення, інші зроблені на зразках без належно вказаного контексту. Отже, ми говоримо про дуже великі інтервали невизначеності — масштабом у тисячоліття, і тому вони насправді можуть приховувати всередині захопливі історії, які будуть розкриті з підвищенням точності датування», — говорить Кіосак.

Калібрована радіовуглецева хронологія вказує на значну прогалину в історії створення антропоморфних фігурок верхнього палеоліту. Перерва приблизно у 1 000–3 000 років відділяє більш тілисті та рельєфні фігурки, створені до моменту 22 000 років тому, від схематичних і стилізованих, вирізьблених 19 000 років тому чи пізніше. Ці стилізовані зображення з'являються у Східній Європі в контексті епіграветської культури (найбільш яскраво в Мізині), а трохи згодом — у Західній Європі в межах мадленських комплексів, про що свідчать «Венера Безсоромна» (Venus Impudique) та знахідки з печери Лас-Кальдас.

Це означає, що мистецтво пізньої кам'яної доби в Східній Європі виникло та розвивалося незалежно від найвідоміших зразків у Західній та Центральній Європі, торуючи власний шлях. Нові прояви складного мистецтва, що виникли після максимуму останнього зледеніння, підкреслюють, наскільки мізинські фігурки відрізняються як від давніших «Венер» зі Східноєвропейської рівнини, так і від дещо молодших знахідок із Німеччини та Польщі.

Отже, уявлення про палеолітичне мистецтво як про процес розвитку від найпростіших до складніших форм варто переосмислити — уявити складніший, детальніший і багатогранніший шлях, який ще належить розкрити й зрозуміти. «Ми оптимістично налаштовані щодо того, що наші майбутні цифрові дослідження проллють більше світла на виникнення та розвиток мистецтва в Європі, та оприявнять набагато складнішу та цікавішу картину, ніж ми маємо зараз», — підсумовує Радченко.

«Це відкриття дає дивовижну можливість зрозуміти, як люди палеоліту сприймали свій матеріальний світ і взаємодіяли з ним», — зазначила Емі Літтл, професор Університету Йорка. «Наочні докази того, наскільки невід'ємною частиною мистецьких практик був мамут — не лише як ресурс кісток та бивнів, а й як джерело мистецького натхнення — це справжній прорив у нашому розумінні первісного мистецтва та матеріальної культури».