Понад 30 років у танці: історія хореографа з Луцька В'ячеслава Лопанова

У дитинстві В'ячеславу Лопанову рідні радили обрати професію, далеку від сцени: ремонтувати телевізори. Та вже із семи років він займався у Палаці учнівської молоді, виступав на концертах, їздив на гастролі — і зрештою обрав хореографію. «Підтримала мене мама в цьому. З семи років — Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», — розповідає він.

Педагогічний шлях Лопанова почався у 1993 році, після закінчення інституту: його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом запросили до Луцького училища культури. Серед своїх наставників хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця — саме вони, за його словами, вплинули на професійне становлення. «Коли ми перші концерти проводили в коледжі, був захват від тих аплодисментів», — пригадує викладач.

Сцена і викладання для Лопанова ніколи не були окремими світами. Він був артистом у професійних колективах, зокрема у Волинській філармонії та театрі, півтора року працював у філармонії, гастролював із колективом у Канаді, а потім залишився там ще на два роки — в ансамблі танцю «Україна» у Торонто. Такий досвід, переконаний хореограф, конче потрібний педагогу, адже відкриває різні підходи до роботи. «Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», — каже він.

Нині Лопанов навчає студентів Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. На його думку, сучасний хореограф має бути широкопрофільним: «Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії — і все це ми повинні знати». Студенти опановують не лише фахові дисципліни, а й педагогіку, щоб після випуску керувати хореографічними колективами. Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів та здатність швидко їх відтворювати. У 2026 році на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж поданих заяв, але серед студентів майже немає хлопців: цього року на курс вступили 15 дівчат, а хлопців — жодного.

Викладати сьогодні непросто, визнає Лопанов. Частина дітей переживає через війну, зокрема через службу батьків. «Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», — розповідає педагог. Студентка Варвара Бурцева додає: «В'ячеслав Юрійович — такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм».

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а й спосіб зберігати українську культуру. «На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», — наголошує він. Навіть у періоди, коли були проблеми із зарплатами, він не хотів залишати професію: «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом».

Танець увійшов і в особисте життя Лопанова. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у сфері танцю. Дружина нині керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці. «Мені хореографічне мистецтво — один із найкращих подарунків — це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту — і до сьогоднішнього дня», — розповідає хореограф. Подружжя має власне правило: після роботи вдома про роботу не говорять, а вечір присвячують дзвінкам дітям та онукам.

Лопанов переконаний: хореографія потрібна не лише професійним танцівникам. Групи для дорослих, на його думку, можуть повертати людей до спілкування та допомагати перемикатися від щоденних переживань. «Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини — це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли — і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», — каже викладач. У цьому, здається, і є суть його тридцятилітньої справи: танець як спосіб бути разом — і залишатися собою.