Дар'я Коцюбинська: «Не можу уявити себе ні в якому іншому місці, окрім армії»

Буває так, що родинна пам'ять не лежить у шухляді з пожовклими фото, а стає маршрутом. Для Дар'ї Коцюбинської, прапраправнучки Михайла Коцюбинського, цей маршрут проліг через військо: сьогодні вона військовослужбовиця 412-ї бригади, батальйону «Даркнод».

«Моя робота важлива, бо я знаю, що якщо ми з екіпажем попрацювали добре вночі, то це ще один ранок для наших людей», — каже вона.

Про своє походження Дар'я знала віддавна. Про Михайла Коцюбинського їй розповідала прабабуся — жінка, яка прожила 94 роки, була освіченою та спонукала Дар'ю, її брата й інших родичів цікавитися літературою і політикою. Коли дівчині було приблизно 11–12 років, прабабуся запитала про її політичні погляди. Дар'я відповіла, що вона аполітична. У відповідь почула: «Це дуже погано — бути аполітичною, я в твоєму віці вже почала цікавитися політикою». Ця фраза запам'яталася їй і вплинула на її патріотичні погляди.

У п'ятому класі Коцюбинська застала Революцію Гідності, а про військову службу задумалася вже у сьомому. «Коли почалася війна на Донбасі, мої батьки були залучені в АТО, і на мене це сильно повпливало. Тому цей шлях я для себе розглядала ще досить давно», — згадує вона. Спершу вирішила закінчити університет, а вже потім готуватися до служби. У 22 роки підписала контракт.

Конкретного моменту, коли остаточно обрала військо, вона не виокремлює, називаючи цей шлях «досить органічною історією». Водночас іноді має відчуття, ніби пішла служити запізно. «Мені дуже болить за наших людей. Мені дуже болить чути історії звільнених з полону, про загиблих. Мені дуже це відгукується. І я не можу уявити себе ні в якому іншому місці, окрім армії, коли в нас іде війна», — говорить військовослужбовиця.

Рід для неї — не тягар слави, а радше причетність. «Приємно усвідомлювати, що в тебе є певний рід, ти знаєш своїх предків, знаєш про їхні заслуги. Звісно, я не переймаю їхні заслуги на себе. Але приємно бути причетною хоча би по крові», — каже вона. До служби Коцюбинська працювала у ювелірній сфері, і їй близьке те, як сучасні українські дизайнери досліджують власну історію та вплітають її в нові речі: «Коли дивишся на ці речі, вони виглядають якимись дуже рідними».

Після завершення війни вона допускає повернення до ювелірної справи, творчості та можливості проявляти себе. Та зараз поза армією себе не уявляє. І нагадує, що йдеться не лише про фізичне виживання: для українців важливо зберегти культуру та передати її наступним поколінням. «Якщо говорити про цілу націю, нам важливо зараз вижити. І вижити у фізичному плані, і зберегти нашу культуру, передати її нащадкам. Тому приємно розуміти, що ти зберіг життя нашим людям. Так само це дає можливість нам продовжувати існувати, розвиватися як нація», — підсумовує Дар'я Коцюбинська.

Історія цієї родини — про те, що спадок буває не лише з книжок і музейних вітрин. Іноді він звучить як розмова з прабабусею на кухні, а потім повертається ще одним ранком для людей, які цей ранок зустріли.