Театр пригноблених в Україні: як глядач стає дійовою особою

Коли глядач у залі вперше розуміє, що зі сцени говорять про його власне життя, вираз обличчя в нього змінюється. Далі виставу можна зупинити на піку конфлікту й запропонувати цьому глядачеві самому вийти на сцену, замінити героя і спробувати інакше розв'язати ситуацію. Саме так працює форум-театр — головна техніка театру пригноблених.

Методику розробив бразильський режисер Аугусто Боаль у 1960-х, працюючи з робітниками й селянами. Він помітив, що аудиторія зазвичай лише погоджується з готовою розв'язкою, яку пропонує вистава, і замислився: а що, як зупинити дію на кульмінації та віддати глядачам право змінити хід подій? Звідси виросли форум-вистави та інші техніки. До України ця практика доходила хвилями: окремі спроби були ще в 1990-х, а ширше вона поширилася у лютому 2014 року, коли сюди приїхали учні Боаля з різних країн і почали навчати джокерства. Серед тих, хто вчився у тренера Ялмара Хорхе Жоффре-Айхорна, була правозахисниця Яна Салахова — уже майже сім років вона очолює ГО «Театр змін».

За її словами, майстерні найчастіше збирають людей, чий голос найменш чутний. Приміром, мам, які виховують дітей зі складною інвалідністю: у них просто бракує ресурсу на активізм, петиції чи розмови з владою. «Ми підсвічуємо їхній досвід у нестандартний мистецький спосіб — даємо їм змогу висловитися за допомогою інструментів театру пригноблених», — пояснює Салахова. Водночас трапляються й нетипові аудиторії: торік майстерню провели для голів військових адміністрацій, які теж стикаються з упередженнями — мовляв, уся влада корумпована.

Слово «пригноблений» в Україні викликає спротив: люди переконують, що це не про них. Салахова наголошує, що тут плутають пригнобленого і жертву. «Пригноблений чи пригноблена — це ті, хто має активну позицію, не погоджується зі статус-кво і робить зусилля, щоби щось змінити», — каже вона. Проблема в тому, що наодинці розв'язати її не вдається, тож до справи мають долучатися глядачі — втручатися в дію на піку конфлікту.

Форум-вистава показує антимодель, тобто те, як робити не варто. Прямого насильства на сцені не буде: дію зупиняють там, де наслідки вже всім очевидні. Працюють радше зі структурним насильством. Є й символічні вистави без слів — там діють через образи й предмети. Такий підхід використали, зокрема, у майстерні «Театр без насилля», яку проводили з Національною спілкою театральних діячів України після кейсу Андрія Білоуса.

Технік у театру пригноблених багато. Ще до повномасштабної війни в Харкові разом із Paradе-Fest робили «невидимий театр»: у трамваї учасниці розігрували ситуацію, ніде не оголошуючи про перформанс, і досліджували, наскільки місто безпечне для жінок. Нещодавно була спільна лабораторія зі «Школою смерті» від ГО «Інша освіта» — «кола горювання», де про втрату говорили через предмети, звуки й естетику.

Робота з предметом — окрема мова. Людині буває простіше спроєктувати себе на річ, ніж сказати вголос. Салахова згадує, як на одному з воркшопів обрала сантиметр: «З одного боку, матеріальні рамки у цій темі ніби цинічні, а з іншого — матеріальність потрібна живій людині». Коли немає тіла, немає могили, емоційний цикл не закривається. Тіло ж, за її словами, зберігає багато невисловленого досвіду.

Глядачів до втручання спеціально готують, а актори-непрофесіонали мають реагувати на будь-яку нову стратегію, яку ті зададуть. У виставу заздалегідь закладають «форумні моменти» — простір для втручання. Антагоністів не демонізують: мета — зрозуміти, що не так працює в системі, чому чиновник, який не видає папірців переселенцям, узагалі на цій роботі.

Джокер — це фасилітатор процесу. «Джокер має навчитися слухати тишу, бо в тиші може багато проявитися», — каже Салахова. Під час показу він максимально активний, а на майстернях — майже невидимий посередник, який будує горизонтальні стосунки в групі. Він не дає чарівної пігулки, а показує, що відповідальність — на самих людях.

Святкування помилок — окрема мета майстерень. У житті мало просторів, де публічно визнають право помилитися. Один з улюблених розігрівів: один глядач затискає кулак, інший має розтиснути його ненасильницькою стратегією. Люди сміються, креативують, а потім разом аналізують, кому вдалося і чому.

Джокери працюють у Києві, Ірпені, Житомирі, Кропивницькому, Дніпрі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Хмельницькому, Луцьку, Павлограді та Рівному — але не всі активні, бо діяльність треба фінансувати, а гроші з соціально вразливих груп не беруть.

Від психотерапії та плейбек-театру метод відрізняється принципово. Тут люди самі створюють сценарій і самі його грають, а працюють не з індивідуальним запитом, а з колективним досвідом і системними причинами. Терапевтичний ефект виникає ненавмисно — коли людина бачить багато схожих історій і розуміє, що проблема не лише в ній.

Результати бувають цілком конкретні. Після майстерні про безпечний майданчик для дитини з інвалідністю одна з мам створила петицію до міської влади й зібрала підписи. У Володимирі депутатка міськради втрутилася у виставу й розіграла пропозицію придбати будинок підтриманого проживання для молоді з інвалідністю. На Полтавщині голова селища відповідав громаді на прямі запитання про бюджет.

«Однаково все починається зі зміни мислення. Без зміни мислення немає запиту на суспільні зміни», — підсумовує Салахова.