Галина Яблонська: сценічне життя довжиною в дев'яносто років

Вона вийшла на сцену восьмирічною — і більше з неї не сходила. Галина Яблонська, яка померла після тяжкої хвороби на 99-му році життя, належала до тих митців, чиє ім'я майже збігається з історією театру, якому вони присвятили себе.

Народилася акторка 2 січня 1928 року в Умані на Черкащині. Дебют стався 1936-го у Вінницькому державному театрі: юна виконавиця зіграла Топсі у виставі «Хатина дядька Тома». Далі були сцени Могилева-Подільського, Вінниці, Дніпра — а 1951 року Яблонська приєдналася до київського театру імені Івана Франка. Відтоді її творча доля була нерозривно пов'язана саме з франківцями.

«Її сценічна доля була нерозривно пов'язана з театром Франка: саме тут минули десятиліття її творчого життя, тут вона створювала своїх героїнь, працювала з молодими акторами та передавала їм не лише професійний досвід, а й те особливе відчуття перед сценою, яке неможливо описати словами», — зазначають у театрі.

Серед ролей, якими Яблонська увійшла в історію української сцени, — Софія у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Маруся у «Марусі Богуславці», Катря у «Не судилось» Михайла Старицького, Галя в «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка, Ліда у «Платоні Кречеті» та Леді Макдуф у шекспірівському «Макбеті».

«Галина Гілярівна належала до покоління митців, для яких вихід на сцену завжди був подією і відповідальністю. Тож у її творчості завжди була внутрішня сила, гідність і надзвичайна любов до українського театру. Її голос, її присутність, її ставлення до театру назавжди залишаться частиною історії нашого театру. Залишаться і ті, кого вона навчала, з ким працювала, кому колись допомогла повірити у власні сили», — додали у театрі імені Івана Франка.

Окрім сцени, Яблонська знімалася в кіно — зокрема у фільмах «Веселка», «Безталанна», «Не судилось» та «Поступися місцем». А ще вела громадську й культурну роботу: заснувала Героїчний театр «Пам'ять» та очолювала міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи».

Про смерть акторки повідомив театр; про важку хворобу як причину сказав театрознавець Василь Неволов.

Майже століття — це не просто вік. Це відрізок, за який українська сцена кілька разів змінювала обличчя, переживала заборони й повернення імен. Яблонська була серед тих, хто зберігав тяглість: від дитячої ролі у Вінниці 1936 року — до роботи з молодими акторами франківської трупи. Сьогодні ця тяглість триває вже без неї — у голосах тих, кому вона колись допомогла повірити у власні сили.