Сто премій, які шукають сенсу: у Києві говорили про майбутнє літературних нагород

У книгарні «Сенс на Хрещатику» 4 вересня відбулася дискусія «Літературні премії в Україні: досвід і зони росту». За круглим столом зійшлися заступниця міністерки культури України Тетяна Філевська, літературознавиця Віра Агєєва, лауреатка Шевченківської премії, та директор Польського інституту в Києві Ярослав Ґодун. Модерувала розмову журналістка Оксана Хмельовська, голова журі Премії Читомо.

Кожен із учасників має за плечима власний досвід премійного процесу. Віра Агєєва понад двадцять років працює в журі «Книги року BBC». Тетяна Філевська, бувши креативною директоркою Українського інституту, співініціювала премію для перекладачів української літератури «Drahomán Prize» та нагороду для жінок за внесок у культуру «Women in Arts». Ярослав Ґодун головує в журі двох премій, заснованих Польським інститутом у Києві, — Літературній премії імені Джозефа Конрада Коженьовського і Мистецькій премії імені Казимира Малевича.

«Премії — це важлива інституційна частина мистецького і літературного ландшафтів. Вони привертають увагу, дають старт, дають можливість авторам здобути більшу видимість, а їхнім книгам отримати більше читачів», — наголосила Тетяна Філевська, додавши, що державні нагороди, зокрема літературні, слугують інструментом культурної політики й підкреслюють процеси, які держава вибудовує або прагне вибудувати.

Із цим інструментом, утім, давно не все гаразд. В Україні налічується понад сто державних премій, і чимало з них уже втратили актуальність або бракує експертного рівня. Довкола деяких спалахували скандали — як у випадку з Премією імені Максима Рильського за досягнення в художньому перекладі, яку вручили Дмитру Дроздовському. На думку учасників дискусії, перегляду потребують і самі назви нагород. Віра Агєєва зауважила, що геть незрозуміло, чому патронкою державної відзнаки за дитячу літературу стала Леся Українка.

«Іменем Лесі Українки могла б бути названа премія за інтелектуальну літературу або за есеїстику, але аж ніяк не за дитячу літературу, якої вона майже не писала. Це був такий радянський спосіб опустити рівень», — сказала літературознавиця.

Тетяна Філевська повідомила, що Міністерство культури вже зафіксувало зобов’язання протягом найближчих пів року провести аудит чинних премій — з’ясувати, що працює, а що ні, і вирішити, як їх перезапустити або об’єднати, аби вони функціонували гідно: з гідною фінансовою винагородою, державним статусом і репутацією, підкріпленою академічною експертною спільнотою.

Приклад того, що це можливо, уже є — новостворена премія «Воля». Завдяки залученню бізнесу її лауреат чи лауреатка отримає 400 тисяч гривень. На дебютну нагороду претендує 95 книжок, а довгий список журі оголосить 10 листопада 2026 року.

«Ця премія — це спроба схопити момент, час, у який ми сьогодні проживаємо, в прозовій літературі, в документальній літературі та іноземній літературі про Україну. Тобто завдання премії співзвучні тим процесам, який відбувається в суспільстві. Література є, можливо, найкращим способом зафіксувати процес нашої трансформації як країни», — вважає Тетяна Філевська.

Польський досвід, який представив Ярослав Ґодун, показує іншу конфігурацію: там теж понад сто літературних премій, але значну частину з них становлять приватні нагороди, і аналога Шевченківської премії в польському процесі немає.

«У Польщі після Другої світової війни було чимало державних літературних премій, однак провідні польські письменники того часу не могли їх отримати, адже ці премії контролювалися комуністичною владою. Тож такі автори, як-от Чеслав Мілош або Вітольд Ґомбрович, були відзначені різноманітними нагородами за кордоном. Натомість після 1989 року почав розвиватися вільний книжковий ринок і, звісно, премії відігравали в ньому особливу роль», — зауважив директор Польського інституту.

Найважливішою польською літературною відзнакою сьогодні є Премія Nike, започаткована 1997 року з ініціативи Адама Міхніка, співзасновника Gazeta Wyborcza. Серед її лауреатів — нобелівські Чеслав Мілош та Ольга Токарчук, а також відомі в Україні Веслав Мисливський, Тадеуш Ружевич, Єжи Пільх, Анджей Стасюк, Йоанна Батор, Маріуш Щигел, Радек Рак. Цьогорічне нагородження відбудеться 4 жовтня, а в короткому списку є роман Щепана Твардоха «Нуль» про російсько-українську війну, що вийшов українською у видавництві «Фабула».

Не менш відома «Літературна нагорода Центральної Європи “Анґелус”», яку заснувало місто Вроцлав. Від 2006 року її присуджують письменникам із країн Центральної Європи за найкращу прозову книжку, опубліковану польською попереднього року. Серед лауреатів — Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. Цьогоріч у короткому списку сім книжок, дві з них — українські збірки оповідань: «Арабески» Сергія Жадана і «Мої жінки» Юлії Ілюхи. Читацьке голосування триває до 16 жовтня 2026 року.

«Також премії в Польщі мають локальне значення або підтримують розвиток певних жанрів, — підкреслив Ярослав Ґодун. — Приміром, Літературною премією Варшави влада столиці відзначає авторів, чиї книжки формують т.зв. варшавський текст, а також мешканців Варшави, які прославляють місто тим, що асоціюються з ним. Ґданськ, місто звідки розпочався рух “Солідарність”, має премію “Європейський поет свободи”». Її присуджують раз на два роки польськомовним і перекладеним польською поетам; 2022 року нагороду отримала українка Маріанна Кіяновська.

Серед жанрових відзнак варто згадати Премію імені Ришарда Капущінського за найкращі репортажні книжки — грошову винагороду тут отримують і автор, і перекладач. Цьогоріч до короткого списку увійшов репортаж Мирослава Лаюка «Бахмут». В Україні прикладом жанрової премії є KBU Awards, що відзначає найкращі нонфікшн- і бізнес-книжки.

Поява українських книжок на польському ринку також частково завдячує преміям, які підсвічують українські імена. Серед них — Літературна премія імені Джозефа Конрада Коженьовського, заснована Польським інститутом 2007 року; її вручають раз на два роки, а цьогоріч присудять учетверте десяте.

«Ініціатором премії був мій попередник, Єжи Онух. За допомогою польсько-української літературної премії він прагнув звернути увагу польського суспільства на молодих українських письменників, яких тоді не надто часто перекладали в Польщі. Позаяк премія передбачає не лише грошову винагороду, а й можливість поїхати на півроку до Польщі, то це також означало нагоду зустрітися там з польською публікою, з польськими видавцями і перекладачами», — пригадує Ярослав Ґодун.

Створюючи можливості для українських митців, Польща ніби передає Україні естафету входження до Євросоюзу — так само, як Німеччина на початку 2000-х допомагала Польщі увійти в ЄС не лише як економічному партнерству, а й як культурному простору.

А втім, попри всі розмови про аудит, перезапуск і гідні винагороди, йдеться не лише про адміністративну роботу. Премія — це спосіб сказати, що має значення тут і тепер. І коли російські обстріли ставлять українське книговидання на межу виживання, державні, приватні та закордонні нагороди можуть виявитися не просто відзнакою, а й порятунком для галузі — і тим рідкісним випадком, коли увага до книжки справді щось змінює.