Премії як мапа літератури: у Києві говорили про український і польський досвід

Літературна премія рідко буває просто конвертом із грошима. Частіше це спосіб сказати суспільству: ось імена й тексти, на які варто звернути увагу. Саме про цю інституційну роль нагород ішлося під час дискусії «Літературні премії в Україні: досвід і зони росту», що відбулася 4 вересня в книгарні «Сенс на Хрещатику». Модерувала розмову журналістка Оксана Хмельовська, а участь у ній узяли заступниця Міністерки культури України Тетяна Філевська, літературознавиця Віра Агєєва та директор Польського інституту в Києві Ярослав Ґодун.

Кожен із учасників має за плечима власний премійний досвід. Віра Агєєва понад двадцять років працює в журі нагороди «Книга року BBC» і сама є лауреаткою Шевченківської премії. Тетяна Філевська, бувши креативною директоркою Українського інституту, стала співініціаторкою премії для перекладачів української літератури «Drahomán Prize» та нагороди для жінок за внесок у культуру «Women in Arts». Оксана Хмельовська очолює журі Премії Читомо, а Ярослав Ґодун головує в журі двох премій Польського інституту в Києві — Літературній премії імені Джозефа Конрада Коженьовського та Мистецькій премії імені Казимира Малевича.

«Премії — це важлива інституційна частина мистецького і літературного ландшафтів. Вони привертають увагу, дають старт, дають можливість авторам здобути більшу видимість, а їхнім книгам отримати більше читачів», — наголосила Тетяна Філевська. За її словами, державні відзнаки в царині літератури виконують іще одну функцію: допомагають реалізовувати культурні політики та підкреслювати процеси, які держава вибудовує або прагне вибудувати.

Водночас заступниця міністерки анонсувала перегляд системи державних премій. Нині їх понад сто, і чимало втратили актуальність або не мають належної експертизи. Довкола окремих нагород траплялися скандали — зокрема довкола Премії імені Максима Рильського за досягнення в художньому перекладі, яку вручили Дмитру Дроздовському. На думку учасників розмови, потребують ревізії й самі назви премій. Віра Агєєва зауважила, що незрозуміло, чому патронкою державної нагороди за дитячу літературу є Леся Українка.

«Іменем Лесі Українки могла б бути названа премія за інтелектуальну літературу літературу або за есеїстику, але аж ніяк не за дитячу літературу, якої вона майже не писала. Це був такий радянський спосіб опустити рівень», — сказала літературознавиця.

«Станом на зараз зафіксоване зобов’язання Міністерства культури протягом найближчих півроку переглянути чинні премії, провести своєрідний аудит, щоб зрозуміти, що працює, а що ні, і як ці премії перезапустити або, можливо, об’єднати, для того щоб це функціонувало гідно: з досить хорошої фінансовою нагородою, державним статусом і репутацією, підкріпленою академічною експертною спільнотою», — наголосила Тетяна Філевська.

Прикладом того, що державна літературна премія може бути організована на гідному рівні, учасники вважають новостворену премію «Воля». Завдяки залученню бізнесу її лавреат або лавреатка отримає 400 тис. грн. На дебютну нагороду претендує 95 книжок, а довгий список журі оголосить 10 листопада 2026 року.

«Ця премія — це спроба схопити момент, час, у який ми сьогодні проживаємо, в прозовій літературі, в документальній літературі та іноземній літературі про Україну. Тобто завдання премії співзвучні тим процесам, який відбувається в суспільстві. Література є, можливо, найкращим способом зафіксувати процес нашої трансформації як країни», — вважає Тетяна Філевська.

Польський досвід у цій царині не менш повчальний. Там теж налічують понад сто літературних премій, але значну частину з них становлять приватні нагороди. Аналога Шевченківській премії в польському літературному процесі немає.

«У Польщі після Другої світової війни було чимало державних літературних премій, однак провідні польські письменники того часу не могли їх отримати, адже ці премії контролювалися комуністичною владою. Тож такі автори, як-от Чеслав Мілош або Вітольд Ґомбрович, були відзначені різноманітними нагородами за кордоном. Натомість після 1989 року почав розвиватися вільний книжковий ринок і, звісно, премії відігравали, в ньому особливу роль», — зауважив Ярослав Ґодун.

Найважливішою польською літературною премією сьогодні є Премія Nike, започаткована 1997 року з ініціативи Адама Міхніка, співзасновника Gazeta Wyborcza, який довго був секретарем поета Антонія Слонімського. Це приватна нагорода, серед її лауреатів — ноблісти Чеслав Мілош і Ольга Токарчук, а також відомі й перекладені в Україні Веслав Мисливський, Тадеуш Ружевич, Єжи Пільх, Анджей Стасюк, Йоанна Батор, Маріуш Щигел, Радек Рак та інші. Цьогоріч урочисте нагородження відбудеться 4 жовтня, а в короткому списку — роман Щепана Твардоха про російсько-українську війну «Нуль», що вийшов українською у видавництві «Фабула».

Не менш відома й «Літературна нагорода Центральної Європи “Анґелус”», яку заснувало й організовує місто Вроцлав. Від 2006 року її присуджують письменникам із країн Центральної Європи за найкращу прозову книгу, опубліковану попереднього року польською мовою. Серед лауреатів Анґелуса чимало українських авторів: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. Цього року в короткому списку сім книжок, і дві з них — українські збірки оповідань: «Арабески» Сергія Жадана та «Мої жінки» Юлії Ілюхи. Читацьке голосування триває до 16 жовтня 2026 року.

«Також премії в Польщі мають локальне значення або підтримують розвиток певних жанрів, — підкреслює Ярослав Ґодун. — Приміром, Літературною премією Варшави влада столиці відзначає авторів/ок, чиї книжки формують т.зв. варшавський текст, а також мешканців/ок Варшави, які прославляють місто тим, що асоціюються з ним. Ґданськ, місто звідки розпочався рух “Солідарність”, має премію “Європейський поет свободи”».

Цю нагороду присуджують раз на два роки польськомовним і перекладеним польською поетам. 2022 року її отримала українська поетка Маріанна Кіяновська. Серед жанрових премій окремої уваги заслуговує Премія імені Ришарда Капущінського, якою відзначають найкращі репортажні книжки — польські та перекладні, причому грошову винагороду отримують і автор, і перекладач. Цьогоріч до короткого списку увійшов репортаж Мирослава Лаюка «Бахмут». Репортажистика й феномен художнього репортажу — теми, що нині чи не найбільше цікавлять українців у польській літературі, коли війна спонукає до ретельного документування дійсності. Прикладом жанрової премії в Україні є KBU Awards, що відзначає українських авторів за найкращі нонфікшн- і бізнес-книжки.

Поява українських книжок на польському ринку також частково пов’язана з преміями, які підсвічують українські імена для Польщі. До таких належить Літературна премія імені Джозефа Конрада Коженьовського, заснована Польським інститутом 2007 року. Її вручають раз на два роки, а цьогоріч присудять удесяте.

«Ініціатором премії був мій попередник, Єжи Онух. За допомогою польсько-української літературної премії він прагнув звернути увагу польського суспільства на молодих українських письменників, яких тоді не надто часто перекладали в Польщі. Позаяк премія передбачає не лише грошову винагороду, а й можливість поїхати на півроку до Польщі, то це також означало нагоду зустрітися там з польською публікою, з польськими видавцями і перекладачами», — пригадує початки премії Ярослав Ґодун.

Створюючи можливості для українських митців, Польща ніби передає Україні естафету входження до Євросоюзу — так само, як Німеччина на початку 2000-х допомагала Польщі ввійти в ЄС не лише як економічному партнерству, а й як культурному простору. А в умовах, коли через російські обстріли українське книговидання переживає глибоку кризу, літературні премії — державні, приватні й закордонні — можуть стати ще й способом підтримати галузь.

Із цієї розмови вимальовується проста думка: премія — це не фінальна точка, а інструмент. Ним можна підсвітити текст, відкрити автору дорогу до читача й до перекладача, а можна — законсервувати застарілі ієрархії. Питання лише в тому, хто тримає цей інструмент у руках і на що його налаштовує.