Утік із заслання й написав «Тигролови»: життя Івана Багряного

Охтирка початку XX століття ще пам’ятала козацькі часи — старожили називали частини міста сотнями, хоч полковий устрій скасували півтора сторіччя тому. У цьому місті народився Іван Лозов’яга, який увійшов в історію під псевдонімом Іван Багряний. Дитинство майбутнього письменника минуло на високому березі Ворскли в селі Куземин. Дід по матері мав млин на річці, велику пасіку й очолював спілку хліборобів-власників. Батько Івана був муляром, а мати — килимаркою.

Багряний вчився в художньому інституті в Києві, не закінчив його, але малювання не полишав усе життя: оформлював театральні завіси, ілюстрував газети. В охтирському музеї зберігся його малюнок із зображенням місцевого собору.

«Йому було трохи за двадцять, коли вийшла друком поема „Ave Maria“. Уже сама присвята звучала як виклик: не покірним і не пристосуванцям, а „всім бунтарям і протестантам, усім, хто родився рабом і не хоче бути ним“. Передмова була ще відвертішою. Молодий поет відмовлявся бути „лірником на ярмарку“ чи придворним співцем нової влади. Він обирав значно небезпечнішу роль — бути людиною. Совєтська цензура відповіла швидко: майже весь наклад конфіскували», — розповіла Алла Ярова, мовознавиця й доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ.

За «Ave Maria» були «Скелька», «Батіг», «Гутенберг» — твори, де про українську історію й людську свободу йшлося не так, як вимагала офіційна література. У 1932 році Багряного заарештували за «контрреволюційну агітацію». Фактично його судили за право писати те, що він думав, пояснила Ярова.

На засланні на Далекому Сході письменник здобув фах мисливствознавця: стежив за дикими тваринами, вивчав їхню поведінку, визначав межі поширення й поголів’я. У тайзі він користувався компасом, який вилучили під час другого арешту в 1938 році. Тоді Багряного звинуватили в участі в українській націоналістичній організації й керівництві нею. Після допитів і побоїв він відмовився підписувати сфабриковані матеріали слідства. Згодом вийшов із в’язниці, а з початком війни долучився до українського визвольного підпілля.

Наприкінці війни, через загрозу третього арешту, Багряний залишив Україну. У повоєнній Німеччині він створив Українську революційно-демократичну партію, увійшов до керівництва Української Національної Ради, брав участь у роботі Державного центру УНР в екзилі. Радянські спецслужби намагалися дискредитувати й повернути його під контроль. Для цього використали чоловіка двоюрідної сестри письменника — агента «Долю», на чию давню довіру розраховували.

Коли 1944 року Багряний виїхав, в Охтирці залишилися перша дружина Антоніна та син Борис. Познайомилися вони, коли письменник утік зі спецпоселення й переховувався в Зеленому Клину — історичній українській назві південної частини Далекого Сходу. Після еміграції родина більше ніколи не жила разом. Син виріс у країні, де Багряного називали «ворогом народу» й «буржуазним націоналістом». Борис публічно засудив батька за націоналізм.

«На чужині Багряний починав життя майже з нуля. Поруч з ним була друга дружина Галина. Вона стала не лише супутницею життя, а й найближчою опорою в роки, коли давалися взнаки підірване здоров’я, виснажлива політична праця й безперервне писання. У цій родині народилися син Нестор і донька Роксолана», — розповіла Алла Ярова.

Син Нестор згадував, що вони з батьком часто гуляли берегом Дунаю, і той розповідав про батьківщину — Охтирку, Куземин, Скельку. Багряний учив сина вирізати сопілку з верби й ловити рибу. «А ще дуже турбувався про нас із Роксоланою. Скажімо, коли я просив морозива, то обіцяв купити, але за однієї умови: аби я з’їв перед цим щось із овочів чи фруктів. Узагалі, він був дуже добрим батьком. Ніколи не підвищував голос, хоча я й не давав йому для цього якихось приводів», — пригадував Нестор.

Іван Багряний помер у 56 років. Через десятиліття, вже в незалежній Україні, його син Борис виступав проти того, щоб одну з вулиць Охтирки назвали іменем батька. Натомість у Сумах обласну наукову бібліотеку хотіли перейменувати на честь письменника.