Балістика в літературі: що спільного між «Фау-2» та українським сьогоденням

У час, коли українське небо перетинають російські ракети, читання про балістику минулого стає не втечею, а способом осмислити власну реальність. Роман Роберта Гарріса «Фау-2», що вийшов 2020 року, оповідає про листопад 1944-го, коли перші в світі балістичні ракети падали на Лондон. Тодішня протиповітряна оборона була безсилою — так само, як сьогодні українська армія перед ударами ворожих «Іскандерів» чи «Цирконів».

Роман побудовано на двох паралельних сюжетних лініях. Перша — британська: Кей Кейтон-Волш із Жіночого допоміжного корпусу ВПС вирушає до звільненої Бельгії, щоб разом із колегами вирахувати місця запуску «Фау-2». Методика полювання на пускові установки вражає своєю ретельністю: дівчата-військовослужбовці, озброєні логарифмічними лінійками, зіставляли дані мобільних радарів у Бельгії та ППО в Англії, щоб за шість хвилин екстраполювати параболічну траєкторію польоту й передати координати винищувачам.

Друга лінія — німецька: вигаданий інженер Руді Граф, який мріяв про космос, але змушений працювати на військову машину. Він мучиться докорами сумління, намагається допомогти дівчині з голландського Опору, а у фіналі навмисно виводить з ладу ракету. Його образ — збірний портрет німецьких інженерів-ракетників, яким автор явно симпатизує. І ось тут виникає прірва між західним баченням війни та українським досвідом.

Гарріс народився через дванадцять років після останньої «Фау-2», що впала на Лондон. Його книга — не про війну, а про її переосмислення з мирної відстані. Це типова риса сучасної західної культури: численні романи й фільми, присвячені війнам, насправді відтворюють атмосферу мирного часу, коли колишній ворог давно перестав бути ворогом. Звідси й спроби подивитися на конфлікт із різних боків, і прагнення знайти в опонентові людські риси.

Україна, яка щодня потерпає від російської балістики, не може дозволити собі такої розкоші. Співчуття до інженера, що створює зброю для вбивства, видається тут неприродним і наївним. Наші співвітчизники не повірять у сумлінного фахівця, який саботує запуски ракет, — надто добре ми знаємо, як виглядає смерть, що прилітає за сотні кілометрів. Опис жертв «Фау-2» у романі — зруйновані будинки, загиблі родини, вирва тридцятифутової глибини в універмазі — резонує з українськими реаліями, але саме ставлення до ворога залишається несумісним.

Можливо, за багато десятиліть українська література також зможе подивитися на війну з іншого боку, шукаючи в образі ворога людські риси. Але поки що, живучи під постійними ударами, ми приречені на інший погляд — той, що не приймає виправдань для тих, хто натискає на кнопку пуску.