Українське Слово

Віталій ОГІЄНКО

Інколи трапляється, що крізь призму однієї суспільно важливої дискусії проступають глибші особливості стану суспільного організму. Один симптом, звичайно, не може непомильно визначити історію хвороби, але може стати в нагоді при встановленні діагнозу. Суперечки навколо того, якою має бути історія в школі, ось уже певний час збурюють громадську увагу. Палітра оцінок доволі широка, і дуже цікаво її проаналізувати у першому наближенні. 

Інтерес до історії є цілком закономірним для молодої країни, яка от-от починає виходити зі стану колективної амнезії. Тому, деякою мірою є прогнозованим, що різні історичні сюжети із таким завзяттям використовують українські політики, послуговуючись історичними символами та міфами у якості політичних маркерів задля мобілізації своїх прихильників. Якщо взяти до уваги слабкість громадянського суспільства в Україні, регіоналізацію за яскраво виділеною культурною ознакою, то не варто дивуватися, тому що тут різні інтерпретації історичного минулого виступають свого роду еквівалентом політичних настроїв. Оскільки ж політична еліта не гребує будь-якими засобами у боротьбі з опонентами, то саме звинувачення у «фальсифікації історії» та «порушенні віковічної традиції» виявилися ефективним механізмом політичної легітимізації.

Кожна скільки-небудь впливова політична сила має свій погляд на те, що і як мають вивчати діти в школі. Можливо, тут роль відіграє якийсь примітивний поведінковий стереотип, що за душі майбутніх виборців боротьбу вести слід ще тоді, коли вони перебувають за шкільними партами.

Зрозуміло, що який-небудь фаховий аналіз вони застосувати не в змозі, вимагаючи лише залишити чи прибрати той чи інший історичний сюжет зі шкільної програми. Особливо у цьому процесі «досягли успіху» комуністи, що як реп'яхи чіпляються за старі та нікому, крім них самих ,не потрібні міфи вже двадцять років неіснуючої держави.

При цьому ігнорується та проста істина, що підручник не може залишатися статичним, а змінюється разом із навколишнім світом та новими умовами життя. Коригуються підходи до написання та його тематична наповненість. Адже, вибираючи спробу увіковічнити минуле, нація вибирає і той ідеальний образ молодої людини, якою ми хочемо бачити її завтра. Іншими словами, мета підручника історії - не стільки дати знання про історичні дати, факти та події, як виховати патріота та громадянина своєї країни, думаючу та сучасну людину, що сприймає демократичні цінності та відкидає авторитарні та конфліктні установки. Звичайно, в авторитарній системі координат і призначення шкільного підручника буде іншим.

ШКІЛЬНА ОСВІТА ОЧИМА ІСТОРИКІВ-НАУКОВЦІВ

Дуже радує, що осторонь від означених вище дискусій не залишилися академічні історики та створили робочу групу під керівництвом Наталі Яковенко. Було здійснено моніторинг існуючих підручників, запропоновано рецепти їх покращення та нарешті розроблено детальну шкільну програму з історії, на основі якого пишуться підручники.

Коротко нагадаємо, до яких висновків прийшла згадана група. Першочерговим своїм завданням члени групи ставлять гуманізацію шкільної історії, а її наскрізним принципом - антропологізацію («олюднення») минулого. Автори концепції відмовляються від етноцентричного підходу до викладу української історії, заміняючи його територіальним. Державу та владу хочуть розбавити культурою, повсякденністю та позбутись песимістичного образу минулого. Майбутній підручник має бути деідеологізований та позбавлений будь-якої пропаганди. Таким чином, очікується, буде знято націоналістичну напругу, що викликає сьогодні найбільший опір критиків.

Ось два приклади. Так, Яковенко зазначає, що не може йтися про Велику вітчизняну війну, а лише Другу світову хоча б із моральних міркувань, адже «не можна називати «вітчизняною» ту війну, в якій мільйони людей загинули через злочинну недбалість влади, в якій атаки інспірувалися загороджувальними загонами, а величезна частина армії складалася зі штрафбатів, в якій при відступі руйнувалося все, що лиш можна було зруйнувати, а мільйони полонених покинули напризволяще, ба більше - репресували тих, кому чудом удалося вижити».

Також недоречно в підручнику називати повстання Б.Хмельницького національно-визвольною війною українського народу, бо на прикладі 17 століття не коректно говорити про українську націю в сучасному її розумінні.

Як видається, оцінки з боку вчених та вчителів на роботу групи Яковенко надійшли цілком схвальні. Хоча з'явилися і гостро критичні відгуки. Так, історик Юрій Мицик зауважив, що подібні реформи можуть лише породити осіб із подвійною лояльністю та так званою «малоросійською ідентичністю» та призвести до реанімації арсеналу «компартійних ідеологів» і «російської та польської великодержавно-шовіністичної історіографії».

РRO ЕT СОNTRА

Не помилимося, якщо скажемо, що в центрі суперечки двох відомих істориків знаходиться питання етноцентричного бачення власної історії в шкільній історичній освіті. До цього часу українські підручники з історії опиралися на національний наратив, що був покликаний «навчати учнів в патріотичному дусі та любові до своєї нації». Юрій Мицик закликає продовжити таку практику, зазначаючи, що послаблення національної освіти не на часі. Адже ті виклики, що постали перед Українською державою на початку 90-х років 20 століття, не подолані. Теми державотворення і національного будівництва для багатьох громадян країни і досі залишаються маргінальними, національні цінності так до кінця не заповнили вакуум, що утворився від занепаду комуністичної ідеології та супутньої цьому процесу кризи моральних орієнтирів.

Наталя Яковенко вважає, що використання такої національної риторики було тимчасовим, і пов'язане із молодим віком української держави та особливостями новопосталих перед нею завдань. В процесі дорослішання, потреба в політичному та емоційному звертанні до етнічних цінностей титульної нації спадає.

Якщо апелювати до європейського досвіду, то там можна знайти аргументи на користь обох позицій. Старі європейські країни пішли шляхом, окресленим Яковенко. Наприклад, Ірландія, історію якої можна порівнювати із українською (Ірландія до 1920 року була колонією Британії, пережила великий голод у  1850 році) відмовилася від етноцентризму ще в 50-х роках 20 століття.

З іншого боку, в Європі існує і інша практика. Так, латвійська влада вважає, що в умовах вільної конкуренцію російська мова буде домінувати над латвійською, тому зокрема, негативно ставиться до існування змішаних латвійсько-російських шкіл. Шкільна програма з історії в Латвії також витримана за чіткою національною схемою.

Таким чином, окреслилися різні полюси цієї дискусії, і кожен небайдужий українець до національних етнічних цінностей, мимоволі при ознайомленні із нею мусить позиціонувати себе або на полях цих полюсів або між ними.

В подібних обговореннях часто доводилося чути такі запитання: чи не розбиває це єдність українського руху та не ллє воду на млин українофобів? Чи варто в принципі пропагувати багатоголосся лояльностей та культурних ідентичностей в сучасній розколотій Україні?

Так, позицію Яковенко, що про те що радянська Україна є органічною частиною радянського союзу можна трактувати як таку, що йде у фарватері радянської історичної парадигми на шкоду національній. Від цього, скажімо до твердження, що західноукраїнський історичний досвід становить бічну і не зовсім правильну гілку української історії лише один крок. І хоча нинішній міністр освіти України прийшов до такого твердження іншим маршрутом, проте цілком у своїх філософствуваннях може застосувати такого роду аргументацію.

Це і є ті фундаментальні питання гуманітарного розвитку України, які визначать надалі її обличчя. Те яким шляхом піде Україна залежить від багатьох факторів.

Повертаючись до питання шкільної освіти, лише пошлюсь на невідомого коментатора в Інтернеті, який зауважив, що обидві позиції Н.Яковенко та Ю.Мицика - справедливі. Ці слова можна перефразувати наступним чином - обидві точки зору повинні бути представлені в українському інформаційному просторі, а на основі напрацювань Наталі Яковенко та її колег має бути створений новий підручник як альтернатива існуючим.

Це збагатить українську шкільну освіту, наблизить її до європейського досвіду, дозволить ознайомитися із принципово новим підходом до шкільної історії вчителям. Нарешті своїми враженнями від нового підручника зможуть поділитися учні. Від цього український гуманітарний простір стане лише різноманітнішим та багатшим. Бо як відомо із теорії систем, коли будь-яка система відкритого типу (у даному разі український інформаційний та гуманітарний простір) перестає ускладнюватись та зростати, то така система впадає в стагнацію.

А поки що Міністерство освіти заявляє про плани переписати підручники з історії з новим правильним баченням нашої історії відповідно до нових політичних реалій. У них, як слід очікувати зі слів міністра освіти, буде врівноважено колоніальний статус України у складі Російської та Австро-Угорської імперій, показано «злодійства» ОУН-УПА, внесено термін Велика Вітчизняна війна тощо. Тобто, планується знак «плюс», що супроводжував окремі історичні події, просто змінити на «мінус» або навпаки «мінус» на «плюс».

Читайте також:

Наталія ЯКОВЕНКО: Темні сторінки історії України не можна замовчувати

«Українське Слово» започатковує історичну дискусію (коментар Наталії РЕВИ) 

Валентина ПІСКУН: Українське суспільство все ще не «перехворіло» синдромом радянського як всезагального