Українське Слово

До проекту Стратегії „МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ВИМІР"

Максим СТРІХА, Богдан ОЛЕКСЮК

Протягом років незалежності України розроблено лише два довгострокових стратегічних документи: Програму економічного та соціального розвитку 1999-2010 рр. („Україна-2010") та Стратегію економічного та соціального розвитку України "Шляхом європейської інтеграції" на 2004-2015 роки, схвалену Указом Президента України 28 квітня 2004 р. Однак ці стратегічні документи не трансформувалися в чіткі плани заходів, а запровадження стратегічного планування діяльності центральних і місцевих органів влади фактично призупинилося з літа 2004 р. 

У той же час протягом 1999-2008 рр. було прийнято понад 20 стратегій, 80 концепцій, 20 основних напрямів/засад реформування або розвитку окремих сфер діяльності, 21 стратегія розвитку регіонів. Вони недостатньо скоординовані стосовно завдань з підвищення конкурентоспроможності та технологічного розвитку країни.

Брак концентрації зусиль і ресурсів на тих напрямах діяльності, де формуються перспективні конкурентні переваги, ігнорування прийнятих у світі механізмів стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності значно зменшили вплив прийнятих програмних документів на якість економічного розвитку. У результаті навіть обмежений перелік цільових завдань таких програм не виконується і відчутних зрушень у бік розбудови інноваційної конкурентоспроможної економіки не відбувається.

Покладаючи надію на зміну керівництва держави, а відтак - підходів органів центральної влади до програмних документів взагалі і до формування державної науково-технічної та інноваційної політики зокрема, пропонуємо додати в частину ІІ „МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ВИМІР" розділ „Наука та інноваційний розвиток".

СУЧАСНИЙ СТАН НАУКОВО-ІННОВАЦІЙНОЇ СФЕРИ

Українська економіка в період фінансово-економічної кризи гостро відчула негативні наслідки фактичної відсутності реформ у науково-технологічній сфері та відсутності сприятливого інноваційного середовища для підвищення конкурентоспроможності реального сектору і продуктивної зайнятості. Криза виявила як структурні деформації української економіки, так і неготовність науково-інноваційної системи до швидкого впровадження науково-технічної продукції в промисловості, енергетиці, ЖКГ - галузях, де потенційні втрати від використання застарілих технологій особливо значні.

Сучасний стан вітчизняної науки, що характеризується погіршенням вікової структури наукових кадрів, майже критичним станом матеріально-технічної бази, обумовлений низкою негативних чинників, таких як:

• недостатній рівень та неефективна структура фінансової підтримки;
• неефективна організаційна структура, велика розпорошеність наукових установ (підпорядкованість 36 головним розпорядникам бюджетних коштів; при чому сьогоднішнє міністерство освіти і науки є де факто міністерством освіти і університетської науки, а центральний орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення всієї науково-технічної та інноваційної політики, сьогодні в державі відсутній; фактична дискримінованість науковців, що працюють в університетському й галузевому секторах, порівняно з їхніми колегами з академічного сектора тощо);
• невизначеність пріоритетів та їхнього впливу на економічний розвиток країни;
• наднизький попит на результати науково-технічної діяльності з боку реального сектору економіки;
• нерозвиненість національної інноваційної системи.

Однак, попри всі втрати, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану від СРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають хіба що Франція, Велика Британія, Німеччина і Росія.

Кількість публікацій українських учених в реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. При цьому «вартість» однієї такої публікації (кількість публікацій, співвіднесена до загального обсягу фінансування науки) показує, що визначений таким чином «коефіцієнт корисної дії» українського науковця на порядок перевищує аналогічний показник для США чи країн ЄС.

На жаль, в Україні відсутній дієвий механізм комунікації науковців з високопосадовцями, які визначають курс держави, приймають доленосні рішення і здійснюють необхідні реформи. Думка наукової спільноти дуже часто не береться владою до уваги, що дає підстави стверджувати, що експертна роль науки виконується в недостатньому обсязі.

Варто відзначити, що українська наука, попри всі проблеми, посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів, що крім очевидної користі для розвитку наших наукових установ, дуже важливо для формування позитивного іміджу України на міжнародній арені як високорозвиненої, наукової держави, для підвищення її престижу.

Стрімкі темпи науково-технічного прогресу та загострення конкуренції на сучасних глобалізованих ринках однозначно визначають пріоритетність інноваційного шляху розвитку економік, галузей та окремих підприємств.

Проголошена інноваційна модель економічного розвитку України передбачає реалізацію стратегії розвитку національної економіки, спрямованої на істотне підвищення її ефективності, зростання ВВП шляхом цілеспрямованої діяльності зі створення, освоєння у виробництві і просування на ринок технологічних та організаційно-управлінських інновацій.

За роки незалежності в Україні були започатковані трансформаційні процеси в науково-технологічній та інноваційній сферах. Проте темпи розбудови сучасного формату інноваційної сфери сьогодні є занадто низькими.

Єдиним реально функціонуючим в Україні видом інноваційних структур нині є технопарки. Виконання інноваційних проектів дозволило технопаркам створити стабільно діючі виробництва конкурентоспроможної інноваційної продукції, що постійно нарощували обсяги випуску й перерахування до бюджету і позабюджетних фондів. Так, за час їхнього існування реалізовано на 11,4 млрд. грн. інноваційної продукції, з яких більше 14 % - за кордоном; перерахування до бюджету і державних цільових фондів становили 839 млн. грн., що значно перевищує всі види їхньої державної підтримки за цей період (477 млн. грн.); створено 3,1 тис. нових робочих місць. Однак ці здобутки стосуються переважно періоду 2000-2004 рр. Вилучення із закону про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків положень про надання державної підтримки виконавцям проектів технопарків у вигляді фіскальних стимулів Законом України „Про внесення змін до Закону України „Про державний бюджет на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України", які були відновлені лише частково у 2006 році, завдало цим структурам тяжкого удару, від якого вони так і не змогли відновитися (хоча і зараз окремі проекти технопарків виконуються на найвищому рівні).

Діюча структура державного управління науково-технічною та інноваційною діяльністю не забезпечує не лише реалізації, але й формування державної науково-технічної та інноваційної політики. Не налагоджено координації взаємодії науки з виробництвом, ефективного використання вітчизняних науково-технологічних здобутків, орієнтування науково-технічної діяльності на потреби економіки. Не забезпечується дотримання одного із основних принципів проголошеної адміністративної реформи щодо розподілу повноважень з розробки та реалізації державної політики в окремих сферах економіки, за яким розробка політики покладається на відповідні міністерства, а її реалізація забезпечується в тому  числі через комітети, агентства.

Нинішня фіскальна політика України, що ґрунтується на засадах ринкового фундаменталізму, не враховує таку специфічну особливість інноваційної  діяльності, як значні затрати й високий рівень ризику при створенні інновацій та виведенні інноваційної продукції на ринок.

У багатьох країнах світу ефективність функціонування елементів національних інноваційних систем забезпечується за рахунок діяльності різноманітних державних і недержавних фондів підтримки науки та інновацій, зокрема венчурних фондів. В Україні ж ліквідовано Державний інноваційний фонд, Державний фонд фундаментальних досліджень зведено нанівець, а реально діючих венчурних фондів практично не існує.  І це також можна розглядати як серйозний фактор гальмування у процесі формування по-справжньому ефективної національної інноваційної системи.

Таким чином, можна стверджувати, що українська наука поки ще здатна виконувати пізнавальну функцію, тобто спроможна отримувати певні наукові результати, які можуть бути помічені світовою науковою спільнотою. Що ще важливіше, навіть у сьогоднішньому вигляді ця наука забезпечує достатньо високий рівень вищої освіти. Говорячи ширше, українська наука відіграє важливу соціокультурну роль, задаючи певний інтелектуальний рівень суспільства та його еліт (хоч цю роль і обмежує загальне зниження суспільного статусу науки і науковців). Але розраховувати на помітний вплив вітчизняної науки на розвиток економіки, включення її основної функції - економічної, при збереженні існуючого рівня наукоємності ВВП (менше 0,9%) - неможливо. 

Загострення проблем у науково-інноваційній сфері обумовлює нагальну необхідність якнайшвидшого впровадження комплексу першочергових заходів, спрямованих на усунення системних недоліків у функціонуванні науково-технологічного комплексу та забезпечення реалізації інноваційної моделі розвитку України.

ЧОГО БАЖАНО ДОСЯГНУТИ

У країнах з розвинутою та перехідною економікою протягом останніх тридцяти років відбувається інтенсивний процес трансформації науково-технологічних систем у потужну виробничу силу завдяки забезпеченню тісного взаємозв'язку між науковими дослідженнями та потребами економічного розвитку.

Можливі два варіанти розв'язання проблеми.

Перший варіант передбачає розвиток національної інноваційної системи  шляхом надання першочергової підтримки підсистемі генерації знань з метою збільшення кількості проведених наукових досліджень і розробок.

Основним недоліком цього варіанту є значний ризик виникнення невідповідності отриманих результатів - науково-технічної продукції - вимогам і потребам національної економіки та переорієнтації вітчизняного науково-технічного  потенціалу переважно, або й виключно на задоволення потреб інноваційного розвитку економік інших держав.

Розв'язання проблеми за цим варіантом передбачає, що формування та реалізація державної інноваційної політики у відповідних  галузях  економіки   здійснюватиметься відповідними органами виконавчої влади самостійно, що може спричинити дублювання їхніх функцій та ускладнити процес вирішення окремих стратегічних питань розвитку національної інноваційної системи.

Другий, оптимальний варіант передбачає розвиток національної інноваційної системи шляхом здійснення комплексу заходів щодо збалансованого розвитку всіх підсистем національної інноваційної системи, підтримки інноваційної активності вітчизняних суб'єктів господарювання на всіх стадіях інноваційного процесу, стимулювання попиту на результати наукових досліджень і розробок, забезпечення кваліфікованим персоналом, створення сприятливих умов для виробництва інноваційної продукції з високим рівнем доданої вартості.

Розв'язання проблеми за другим варіантом потребує узгодження державної промислової, фінансової, податкової політики з державною політикою у сфері освіти, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

Світовий досвід показує, що системам управління науково-технологічною сферою розвинутих країн притаманні:

- орієнтація на систему довгострокових технологічних пріоритетів, що формується з урахуванням глобальних тенденцій, зміцнення національної безпеки і забезпечення сталого розвитку;

- посилення взаємодії у „трикутнику знань" (освіта, дослідження, інновації) на всіх рівнях - від окремих дослідників, дослідницьких інституцій та університетів, інвесторів, до малих і великих підприємств;

- удосконалення систем управління науково-технологічною сферою у напрямку оптимального сполучення важелів державного регулювання і ринкових механізмів, надання більшої свободи дослідникам;

- розвиток фінансових механізмів стимулювання впровадження передових науково-технічних розробок;

- активна діяльність різноманітних дорадчих органів при уряді, парламенті з метою формування та обґрунтування стратегічних напрямів науково-технологічного розвитку;

- оптимізація структури органів влади, відповідальних за реалізацію наукової, інноваційної, освітянської і технологічної політики: за наявності у багатьох країнах Міністерства освіти і науки (Німеччина, РФ, Казахстан), або Міністерства вищої освіти і досліджень (Франція), чи Міністерства науки і вищої освіти (Польща), утворених з метою посилення інтеграції вищої освіти та науки, деякі з розвинутих країн пішли далі у своїх відповідях на глобальні виклики, інтегруючи функції з державного регулювання науки та технологічного розвитку (Міністерство науки і технологій у Республіці Корея тощо);

- створення у структурі відповідних міністерств спеціалізованих структур, відповідальних за окремі напрями науково-інноваційної політики (за прикладом Агентства промислових інновацій у Франції, Фінського Агентства фінансування технологій та інновацій Tekes, Федерального агентства з науки та інновацій у РФ);

- посилення ролі академій наук як неурядових організацій у формуванні державної наукової політики за обмеження їхньої ролі у прямому розподілі коштів на фінансування науки (у США та більшості країн Європи академії є авторитетними співтовариствами вчених).

Здійснення в останні 15 років адміністративної реформи у багатьох країнах постсоціалістичних країнах у напрямку підвищення ефективності діяльності державних органів управління та перехід від „управління витратами" до „управління результатами" також сприяло посиленню ролі стратегічного планування, моніторингу, звітності та контролю. Це обумовило й удосконалення підходів до оцінки результативності науково-технічної діяльності, запровадження нових методів фінансування, більш гнучко ув'язаних з очікуваними кінцевими результатами. Такий підхід особливо актуальний в умовах фінансової кризи, яка, у першу чергу, проявляється в скороченні бюджетних видатків та інвестицій з боку приватного сектору на науково-технічну та інноваційну діяльність.

Новий технологічний базис має дати змогу більшості розвинутих країн вийти на новий рівень розвитку і скористатися своїми конкурентними перевагами - технологіями шостого технологічного укладу для утвердження економічної могутності та забезпечення соціальних гарантій.

КРОКИ ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ БАЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

Назріла негайна необхідність у зламі негативних тенденцій, що склалися в науково-інноваційній сфері, спрямуванні держаної політики на формування якісно нового науково-технічного потенціалу, максимального його використання для переведення вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку. Проте ці зміни можуть бути позитивними лише за умов формування високотехнологічної наукоємної економіки, подолання існуючого розриву між наукою, виробництвом і освітою, утвердження в країні інноваційної культури, яка відповідає суспільству знань.

Основними передумовами розвитку наукової сфери є:

• вичерпаність можливостей існуючої, в основному, низькотехнологічної і ресурсновитратної економіки й необхідність забезпечити більш високий рівень економічного зростання;
• наявність науково-технічного потенціалу, а також наукових досягнень і сучасних технологічних доробок, які за умов суттєвого зростання попиту на інновації з боку економіки і підвищення комерційного потенціалу науки можуть забезпечити її інноваційний розвиток;
• наявність розвиненої освітньої системи і можливості за рахунок посилення державного регулювання зорієнтувати її на забезпечення висококваліфікованими кадрами структурної перебудови економіки;
• стратегічний курс України на євроінтеграцію, необхідність розбудови суспільства знань, що потребує приведення вітчизняної наукової сфери до якісно нового стану.

Головною метою реформування науково-інноваційної сфери України є приведення основних характеристик науково-технічного потенціалу у відповідність із потребами ефективного наукового забезпечення економічного зростання, утвердження високої духовності, досягнення європейських стандартів життя українського народу.

Для досягнення цієї мети необхідно створити таку структуру науково-технічного потенціалу, яка була б здатна, з одного боку, забезпечити його гнучкість і готовність наукових колективів розв'язувати проблеми, що виникають, а з іншого - зберігати певну стабільність, необхідну для формування наукових шкіл, якісної підготовки науковців та становлення наукових дисциплін.

Управління

Для реалізації таких завдань система управління науково-технічним та інноваційним розвитком має бути зміщена у напрямку усунення дублювань та розпорошення функцій між різними органами виконавчої влади, розбудови єдиної вертикалі управління та підвищення відповідальності за недосягнення цілей.

Необхідно визначити центральний орган виконавчої влади, який повинен мати достатні повноваження для формування єдиної державної політики у всіх ланках науково-технічного та інноваційного процесів.

До повноважень ЦОВВ з питань науково-технічної та інноваційної політики мають бути віднесені:

- створення нормативно-правової бази науково-інноваційної сфери;

- розроблення прогнозних та програмних документів науково-технологічного розвитку;

- визначення пріоритетів науково-технологічного розвитку на підставі ґрунтовних прогнозних досліджень;

- створення засад для оптимізації структури та обсягів фінансового забезпечення науково-технологічного розвитку, підвищення ефективності бюджетного фінансування;

- координація науково-технічної та інноваційної діяльності всіх залучених до цієї сфери міністерств і відомств.

З метою ефективної реалізації державної політики в науково-інноваційній сфері необхідно створити в системі управління такого органу відповідні структури (комітет, агентство, управління) для організації та супроводження виконання проектів у рамках державних цільових наукових і науково-технічних програм, державного замовлення на розробку новітніх технологій, для підвищення рівня комерціалізації науково-технічної продукції.

Невід'ємною складовою системи управління мають стати дорадчі органи, що забезпечуватимуть активне державно-громадське партнерство при виробленні та здійсненні державної політики у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності. Через участь у таких органах необхідно широко залучати до управління науково-інноваційною сферою фахівців Національної і галузевих академій наук, науковців університетів та представників галузевого сектору науки. При цьому в контексті євроінтеграції доцільно обмежити адміністративні функції академій і таким чином наблизити їх статус до статусу відповідних установ європейських країн (хоч при цьому слід безумовно враховувати й позитивні набутки академічної системи організації науки). Можливим практичним шляхом здійснення згаданої реформи в українських умовах могло б стати у середньостроковій перспективі збереження на сучасному рівні базового фінансування наукових установ Національної та галузевих АН через зазначені академії; разом з одночасним нарощуванням програмно-цільового фінансування наукових проектів у відповідності з визначеними державними пріоритетами через ЦОВВ у сфері науково-технічної та інноваційної політики й підпорядковані йому агенції.

Фінансування

У найкоротші терміни необхідно збільшити бюджетне фінансування науки щонайменше вдвічі для досягнення європейських стандартів - 1% ВВП за рахунок бюджету.

Слід реформувати систему державного фінансування наукової сфери з урахуванням програмно-цільового методу. Нарощування обсягів фінансування науково-технічної діяльності, в першу чергу, потрібно здійснювати шляхом збільшення частки фінансування проектів, що виконуються в рамках державних цільових наукових та науково-технічних програм, державного замовлення на створення новітніх технологій, грантової підтримки фундаментальних досліджень.

Оскільки фундаментальні проекти є колосальним стимулом для прориву країни у всіх технологічних напрямах, необхідно випереджаючими темпами збільшувати грантове фінансування фундаментальних наукових досліджень, які забезпечать інтелектуальний стрибок країни.

Визначити пріоритетним напрямом фінансування підтримку оновлення та модернізації матеріально-технічної бази науки, яка б відповідала сучасним вимогам до проведення наукових досліджень, створення науково-технічних розробок і технологій та підготовки на цій основі фахівців, конкурентоспроможних на світовому ринку праці.

Організаційні заходи

Інноваційний розвиток, обраний Україною як стратегічний пріоритет для забезпечення конкурентоспроможності економіки країни, має спиратися як на головну конкурентну перевагу - на реалізацію людського потенціалу, тобто якнайефективніше застосування праці, знань, вмінь, інтелектуального капіталу.

Наявність сучасної матеріально-технічної бази, доступу до інформаційних наукових ресурсів є невід'ємними складовими у посиленні мотивації до наукової праці та підвищенні її результативності.  Шляхом концентрації та раціонального розподілу фінансових ресурсів необхідно забезпечити створення у провідних університетах та наукових центрах країни умов, які сприятимуть залученню у вітчизняну наукову сферу талановитої молоді, поверненню з-за кордону українських фахівців, запрошенню для роботи  в Україні зарубіжних вчених. Не можна допустити зменшення кількості наукових установ у природничих та технічних науках. Потрібно створити центри колективного користування високотехнологічним науковим обладнанням.

Світова практика підтвердила ефективність конкурсної системи у виконанні науково-дослідних робіт та науково-технічних розробок. Запровадження такої системи має забезпечити перехід від фінансування організацій до фінансування конкретних проектів, використання конкурентних важелів для об'єктивізації результатів наукової діяльності, прозорість у розподілі коштів. Необхідно також створити дієвий механізм відповідальності виконавців за використані фінанси, при цьому оцінка результатів фундаментальних досліджень повинна здійснюватися науковою спільнотою і суспільством в цілому, а прикладних досліджень і розробок - конкретними замовниками.

Міжнародна наукова політика має передбачати участь України у Рамкових програмах ЄС, Міжнародній інноваційній науково-технічній програмі „EUREKA" та інших програмах і проектах. На сьогодні обмежені ресурси не дозволяють українським вченим бути повноправними партнерами у співпраці з багатьма країнами світу. Однак у найближчій перспективі пріоритетними науковими партнерами України мають бути країни-лідери ЄС (зокрема, Франція і Німеччина) та країни-сусіди (Росія, Білорусь, Польща, Туреччина і інші). Для отримання нового імпульсу в міжнародному обміні науковими результатами і кадрами також необхідно розвивати наукову співпрацю зі світовими лідерами - США, Китаєм, Японією і Південною Кореєю.

Одним із ключових викликів глобалізації та критерієм високого розвитку країни є її паритетна участь у світовому інформаційному обміні та світовому розподілі праці у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Основним завданням у цій сфері є подальша технологічна модернізація для забезпечення доступу українським науковцям до міжнародних баз даних і електронних версій провідних світових журналів. Необхідно також зробити рішучі кроки для того, щоб більше українських журналів увійшло до міжнародних реферативних баз (без такого кроку наукові результати українських учених лишатимуться значною мірою непомічені світовою науковою спільнотою).

Водночас у найкоротший час мають бути зняті всі наявні на сьогодні бюрократичні перешкоди, що заважають розвиткові науки і наукових установ. Так:

- при здійсненні програмно-цільового фінансування має бути скасовано тендерні процедури щодо наукових проектів, які пройшли конкурсний добір;

- має бути надано свободу у визначені напрямів використання коштів спецфонду;

- має бути скасовано архаїчні і неефективні «акти експертизи» при надсиланні публікацій до друку тощо.

Інновації

Здійснення високотехнологічного прориву має забезпечуватись активною державною політикою, насамперед у напрямі розширення державно-приватного партнерства у сфері науки і інновацій з метою підвищення зацікавлення бізнесу щодо вкладення фінансових ресурсів (з доведенням частки таких ресурсів до 2/3 від загального обсягу фінансування наукової сфери) та посилення його відповідальності за ефективне використання інвестицій.

Пріоритетним завданням інноваційної політики має стати реструктуризація системи стратегічних пріоритетів інноваційного розвитку зі скороченням їхньої  кількості та збереженням тих, в яких Україна має суттєвий науковий здобуток і перспективи. Доцільно використати практику країн Євросоюзу щодо впровадження спеціальних програм стимулювання малих і середніх підприємств, розвитку  інноваційної  інфраструктури за визначеними пріоритетними напрямами (зокрема, у 7-й Рамковій програмі).

Необхідно розробити та запровадити комплексну систему фінансової підтримки інноваційної діяльності, зокрема щодо механізмів здешевлення кредитів і заохочення комерційних банків до активнішого кредитування інноваційних проектів, підвищення ефективності державної підтримки (бюджетного фінансування) інвестиційних та інноваційних проектів, відновлення системи податкових пільг, передбачених Законом України «Про інноваційну діяльність».

У межах цього слід повною мірою використати переваги апробованих моделей технологічних та наукових парків, усунувши штучні перешкоди на шляху їхньої діяльності.

Слід сприяти створенню спеціалізованих інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансування інноваційної діяльності у регіонах, венчурних фондів інвестування інноваційної діяльності.

Потрібно розширити практику безоплатного користування державними інформаційними послугами інститутів, які надають фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні послуги для забезпечення інноваційної діяльності, концентрують та поширюють інформацію про інноваційні пропозиції та їх залучення до виконання державних замовлень на інформаційну продукцію.

У той же час важливо належним чином охороняти інтелектуальну власність.  Потрібно розвивати державне стимулювання правової охорони результатів науково-технічної та інноваційної діяльності. Разом з тим, варто спростити процедуру отримання патентів.

Пріоритетами законотворчої діяльності в галузі активізації інноваційного попиту і трансферу технологій має бути, зокрема:

- прийняття нормативно-правових актів, що встановлюють чіткі умови участі ВНЗ і державних наукових установ у створенні малих інноваційних підприємств (впровадження пільгових умов їх заснування);

- впровадження справедливого розподілу доходів від використання інновацій між усіма учасниками комерціалізації технологій, створених за рахунок бюджетних коштів;

- визначення правових засад і механізмів передачі основних фондів державних наукових організацій і ВНЗ для створення інфраструктури трансферу технологій (бізнес-інкубатори, центри трансферу технологій тощо);

- впровадження однакових і прозорих процедурних норм щодо надання державної допомоги на проведення інноваційної діяльності підприємствам всіх форм власності й організаційно-правових форм створення.

Читайте також: Стратегія модернізації України. Бачення незалежних експертів