Гряде черговий наступ на Україну. Чому ми повинні терпіти нахрапистість лідера іноземної держави і беззубість влади української?.. Валентин БАДРАК відомий в Україні як військовий експерт, а також автор книг із саморозвитку. Його нова дилогія «Східна стратегія» складається з двох романів «Родом з ПДВ» і «Офіцерського гамбіту». Дія в цих творах розгортається в Україні і Росії в умовах непростих відносин між двома країнами, на тлі роботи російської військової розвідки в Україні, громадянської війни в РФ (у Чечні) і російсько-грузинського військового конфлікту. Пан Бадрак відповів на наші запитання.
— Валентине, що підштовхнуло вас узятися за прозу? Адже вам куди звичніше виступати в жанрі аналітики.
— Експертних, публіцистичних видань на тему українсько-російських відносин, знаєте, вистачає. Але такі книги, скоріше, для фахівців, а значить, для відносно вузької аудиторії. Я ж хотів, щоб про конфлікт політичних еліт, штучно перенесений адміністрацією Путіна на народи, знали якомога більше людей. І в Україні, і в Росії.
А ще я прагнув зв`язати в одне ціле відразу декілька тем — про роботу військової розвідки і систему підготовки в овіяній легендами Академії Радянської Армії — знову-таки, одній з найбільш засекречених розвідшкіл світу, про Чечню, про те, яку рану вона залишила на офіцерських долях.
Нарешті, хотів написати про Рязанське повітряно-десантне, єдине в світі училище подібного роду, про нього ще ніхто не написав чесно, без міфотворчості. За часів СРСР інформація про це училище була закрита, а випускники — небагатослівні. Як один з випускників училища я в цьому бачив навіть свою, якщо хочете, місію. І проза дозволяє розгулятися.
— При цьому ви стверджуєте, що «Східна стратегія» заснована на реальних фактах?
— Так, як керівник Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння — експертної неурядової організації — я мав можливість зібрати і використовувати цілий пласт аналітичної інформації про події 2006 — 2009 років. Згоден, я інтерпретував її через призму роботи спецслужб, десь міг помилятися, гіперболізувати. Але, з погляду оцінки ідеології адміністрації Путіна, думаю, відхилення можуть складати міліметри, не більше.
Чечня?.. Це теж розповіді живих людей про реальні події. До речі, тільки з роти мого випуску втрати складають вже майже десяток людей. І майже стільки ж героїв Росії. Взагалі, квартири і зірки — це те, чим традиційно розплачуються за криваву роботу і позамежний ризик.
— Про Чечню багато писали і російські автори. Прілєпін, наприклад. Ваші книги чимось відрізняються? Ви, наскільки розумію, не були в Чечні.
— Я б сформулював так: якщо книга Прілєпіна — про хворобу внутрішніх органів, то «Східна стратегія» — про проблеми в голові. Я думаю, потрібні різні погляди, щоб виникло повне розуміння всього того, що навколо Чечні відбувалося. Вірніше навіть, для розуміння причин винищення людей у XXI столітті.
Так, я не був у Чечні. Але добре знайомий з офіцерською філософією. Крім того, Чечня в «Східній стратегії» — це не опис військових дій, а заломлення точок зору моїх товаришів. І загиблих, і тих, що вижили. І, звичайно ж, спроба оцінити роль тих, хто за допомогою чеченської війни вибудовував свої, політичні комбінації, «викладав» з людських доль необхідні для своєї кар`єри «пазли». В першу чергу, мова, звичайно, про Путіна.
— Погодьтеся, є й інший погляд на Путіна. Після, доволі розхлябаного випивохи Єльцина до влади приходить вольова людина, орієнтована на системність у всьому.
— Звісно, прихильникові побудови неоімперії на розвалинах колишнього СРСР образ Путіна, вважаю, навіть дуже симпатичний. Українцеві, я впевнений, неприйнятний. Тому в Україні мала місце і нині триває інформаційна кампанія з героїзації образу Путіна. У контексті його намірів ще довго залишатися господарем Кремля я це сприймаю як застереження: на порозі — черговий наступ на Україну. А я не хочу, щоб Україна стала частиною імперії, не хочу, щоб наші діти воювали на Кавказі або з невидимою ордою терористів — для звеличення діянь людини, що самочинно проголосила себе царем.
Пригадайте, як той самий Путін «спілкувався» з Віктором Ющенком, Президентом України. Адже не важливо, що главою держави був Віктор Ющенко, який мав на той час, на жаль, вельми невисокий політичний рейтинг у країні. Неважливо, що кожен з українських президентів, включаючи нинішнього, вів Україну в безвихідь. Це — наші проблеми, наші біди. Але чому ми повинні терпіти нахрапистість, хижість лідера іноземної держави, як, втім, і беззубість влади української?
А ще в той момент я зустрів одного зі своїх старих друзів, який повернувся на батьківщину, пройшовши через чеченські війни. Його розповіді й оцінки приголомшили мене. І я вже, як то кажуть, не міг не писати.
Звичайно, я розумію, художня книга ніколи не стане ні документом, ні звинувачувальним актом. Але вона може дати поштовх до осмислення того, куди ми рухаємося і що нам загрожує.
— З книги, як я розумію, випливає, що Путін — зовсім не герой…
— Саме так. Монументи, які собі споруджує Путін, незабаром попадають. Тут я не новатор. Пригадайте хоч би Пастернака «Не потрясіння і перевороти…» Або Вагнера, усередині якого раз у раз спалахувало полум`я демона-руйнівника, але який все ж таки розумів: той, хто дає радість світу, стоїть вище за світового завойовника.
— Добре. Хто тоді сучасні герої?
— Герої — Еріх Фромм і Альберт Швейцер. Віктор Франкл і Конрад Лоренц. Андрій Сахаров і Річард Бах. Можна довго перераховувати. Якщо в ХХ столітті людство ризикувало підірвати себе атомною бомбою, XXI століття принесло нові виклики, які перш за все руйнують внутрішній світ людини. На жаль, я упевнений, що не кожному з нас, хто живе в цьому столітті, вдасться вилетіти з темної лялечки, в яку всіх заганяє глобальний хаос, білим метеликом, воскреслим і переродженим. І на тлі цього виклику агресивна політика, направлена на розширення простору впливу, не тільки не виглядає героїчною, але небезпечна своєю провокаційною ідеологією.
— Наскільки романи «Східної стратегії» автобіографічні?
— Образи двох головних героїв певною мірою збірні, ніхто ні з кого начисто не списувався. Але при цьому будь-яка книга, погодьтеся, неминуче автобіографічна. У «Стратегії», звичайно, багато від того, що було в моєму житті. Наприклад, армія. Не буду приховувати, я вихідець з тих лейтенантів, що мріяли стати генералами. Не став, залишивши кар`єру військового. Хтось назвав би це трагедією. І поквапився б. Тому що мені завжди потрібно було більше. А генерал — ну, це всього лише генерал. До того ж, засіб, а не мета. І я вдячний долі і ПДВ, що це зрозумів у двадцять років.
— Ви пишете про Повітряно-десантні війська СРСР — еліту Радянської армії. Українська армія — це продовження тих традицій чи ми змогли побудувати щось нове?
— Армія — це, перш за все, втілення войовничого духу. А вже потім бойова підготовка, озброєння. У ПДВ того часу кожен добре уявляв собі, що йде підготовка до реальної війни. Тоді, в СРСР, працювала налагоджена ідеологічна машина, орієнтована на підтримку необхідного рівня «войовничості». У Рязанському училищі додатково працювала ще, якщо можна так сказати, внутрішня машина з промивання мізків. Вона відповідала за високий рівень агресії всередині ПДВ, результатом її діяльності називали десантний шовінізм. Я про це пишу в «Східній стратегії». Від таких ін`єкцій агресії, до речі, не так легко позбавитися. От чому багато колишніх «афганців», та й колишні випускники РВПУ, чого гріха таїти, опинилися у складі кримінальних структур. Насильство й агресія — могутній подразник для психіки.
На щастя, в українській армії рівень агресивності на порядок нижчий, ніж у радянській. І я не думаю, що це обов`язково погано.
— А в російській?
— У деяких частинах і з`єднаннях цей рівень штучно підтримується. Але, я думаю, що навіть у 7-ій «кавказькій» дивізії цей рівень у декілька разів менший за радянський. Люди просто не хочуть воювати сьогодні, і ніхто, навіть путінська команда, не здатний цей дух штучно підтримувати. Нам же, в Україні, на жаль, треба пам`ятати, що таємна боротьба за Україну триває. Вчора їй коректували зовнішньополітичний курс, а вже завтра робитимуть невід`ємною частиною імперії. І я, відверто кажучи, сподіваюся на тих, хто народився в новій Україні, після 1991 року. Тому що вони вже точно асоціюють себе з державою Україна, а не з СРСР або «русскім міром».
— Чи матиме дилогія продовження?
— Не зовсім продовження. У новій книзі буде один з неголовних героїв «Східної стратегії». Абсолютно реальний образ, людина, яку я добре знав і природу якої добре розумів. Це той старшина роти, який, ставши офіцером, одним ударом кулака вбив свого товариша по службі — лейтенанта. Нова книга буде про залучення до агресії і насильства. І про неминучу розплату. А ще — про шанс змінити світ своїх уявлень і вижити в світі хаосу.
Розмовляв Олексій Іваницький, УНІАН
|
|
