Василь ЛАПТІЙЧУК, директор Інституту Росії
Останнім часом у Російській Федерації, як по команді, почали з'являтися книжки про війну між Росією й Україною. Очевидно, у цих книжок є читачі і з російського боку кордону, й з нашого. Зрозуміло, що свобода творчості дає нам право розглянути ситуацію і з іншого боку. Пропонуючи читачам матеріал директора Інституту Росії Василя Лаптійчука, ми свідомі того, що кожен вільний сприймати написане на власний розсуд. Єдине, варто пам'ятати, що в кожному жарті є лише частка жарту.
Людина - принаймні, своєю матеріальною частиною - істота земна. Її тіло дуже подібне до організму тварин. А поведінка людини, як ми знаємо, в кого більше, а кого менше - подібна до поведінки цієї самої тварини.
Очевидно, достеменно свідомі свого земного призначення, тварини будують відносини таким чином, що домінантами у їхній поведінці дуже часто є володіння територією (і її розширення), преферентне розмноження й забезпечення безпеки лишень власному потомству. Приблизно так уявляє своє планетарне, космічне чи Божественне призначення й якась частина громадян. Слід зазначити, що всі видові поведінкові риси організму тварини або людини як істоти стадної проявляються лише у стосунках щодо інших індивідуумів власного виду. Іншими словами, у ході суспільних відносин, у суспільстві.
Наш Великий тлумачний словник дає такі два означення слову «суспільство»: 1. «Сукупність людей, об'єднаних певними відносинами, обумовленими історично змінним способом виробництва матеріальних і духовних благ. 2. біол. Група рослинних або тваринних організмів, що постійно чи тимчасово співіснують де-небудь; угруповання.». Краще й не скажеш. І кожен може сам визначити, в якому ж суспільстві (в першому, чи другому значенні) живе він, і ким у ньому є.
Між матеріалізмом і ідеалізмом не існує жодної суперечності - матеріалізм досліджує суспільство як сукупність тіл (друге значення слова «суспільство»), а ідеалізм намагається пояснити життя людини як переважно духовного індивіда.
З таких тіл або індивідів і складаються суспільства. Як правило, один із цих двох типів у межах одного суспільства суттєво переважає (десь біля 70%). Це пояснюється сукупністю факторів культурно-генетичного, історичного та деяких інших планів. Критична маса однакових поглядів конкретних тіл (або індивідів) на життя-буття визначає такі поняття як етнопсихологічні особливості менталітету, традиційне ставлення до цінностей, поваги до людини, до права, до інших народів...
Народи відрізняються один від одного. Зрештою, є ж у світі тварин суспільство пінгвінів, котрі в лютий мороз на кризі впродовж кількох місяців туляться одне до одного й вигрівають майбутнє потомство, нерідко виховуючи таки чуже немовля. А є леви, які пожирають усіх немовлят, крім своїх, є павуки, шакали і т.п. Що кому ближче.
У прагненні розширювати територію власного домінування далеко не всі людські істоти (суспільства) відійшли від тваринного світу. Зрештою, всі відомі нам війни були спричинені бажанням якоїсь групи людей (плем'я, нація, суспільство, держава) розширювати межі контрольованого володіння, щоб користуватися більшим доступом до матеріальних ресурсів з метою забезпечити собі й своїм одноплемінникам або співгромадянам кращих можливостей розмноження й забезпечення безпеки особистої та власному потомству.
Якраз у ці дні років так з 70 тому одна ну дуже правильна цивілізована європейська нація поголівно вирішила, що має право на преферентне розмноження й безтурботне майбутнє для потомства. І сьогодні війни тривають або готуються не тільки в Африці. «Групи ... тваринних організмів» атакують «сукупність людей». «Угруповання» завжди почуватимуться зле, допоки десь (а надто біля самого кордону) є «суспільство». Паразити завжди лізуть на здоровий організм.
Мав рацію ідейний натхненник державного перевороту в Московщині Володимир Ульянов: війни бувають справедливими й несправедливими. Безперечно, справедливі - це ті, котрі є оборонними й визвольними. Несправедливі - ті, які є нападницькими, які переслідують за мету захоплення чужої території, чужих матеріальних цінностей, людських ресурсів, диктат з позиції сили і - новела в світовій історії - заволодіння чужою історією. Щоправда, одну й ту саму війну дві протиборчі сили називатимуть по-різному. Так, німецький народ вважав Другу світову (принаймні, на початковій стадії) справедливою, бо в національних інтересах вважав за життєво необхідне розширення власного національного домінування на десятки інших народів. І переконаний, жоден німець сьогодні не пошкодував би, аби ситуація в 40-х склалася на користь Німеччини та її союзників.
Можливо, саме тут слід шукати причини такого собі особливого ставлення дітей і внуків невдалих завойовників східних земель до України? Бо ж кожен третій фронтовик у СРСР був українцем, а ліси й гори України стали справжнім пеклом у тилу ворога. За деякими оцінками, саме Україна зламала хребта німецькій воєнній машині. З приблизно 20 мільйонів жертв цієї війни з боку 15 республік СРСР до 10 мільйонів - українці. Піднялись на всенародну війну й інші слов'яни - білоруси, поляки, серби. Наші фінсько-мордовсько-тюркські сусіди, яких слов'янами не наважиться назвати жоден науковець, понімечені ще на початку 18 століття, мільйонами йшли в полон, мільйонами записувалися в численні російські (у складі Вермахту, СС і т.д.) «визвольні» армії, переходячи на бік близького за духом «угруповання»...
Не вдаючись у глибший міжнародний аналіз визначень війн, скажемо лише про себе: українці вважатимуть несправедливою будь-яку наступальну війну, розв'язану проти України іншою державою. Ми вважатимемо будь-яку війну, розв'язану іншою державою на нашій території, загарбницькою. А відповідні чужоземні війська - окупантами. З усіма вірогідними наслідками.
Тема захоплення чужих територій - глибоко психологічна й мотивована, по-перше, отими самими невмирущими тваринними інстинктами, а по-друге, «чисто» людськими рисами - невситимою жадобою (дармової) наживи, лінощами й комплексом національної неповноцінності. Про те, що Австрія, Судети й Гданськ не були для німців «чужими», а Україна, Придністров'я, Грузія (!)[1] не є «чужими» для москалів, ми говорити не будемо. Це сфера психіатрії й етнопсихології, а зовсім не геополітики.
Чи є сьогодні в України реальні вороги? Є. Чи є серед них держави, котрі хотіли б відібрати в України частину (або всю) території? Виходячи з заяв іноземних чільних і не дуже політиків, ознак приготування, внутрішньополітичних особливостей потенційних країн-агресорів тощо, то це РФ і Румунія. Чи здатні вони вчинити щодо України агресію на даному історичному етапові? Румунія - ні, бо, вступивши в НАТО і ЄС, використовує «великорумунську» сверблячку лише на внутрішньому, електоральному, рівні. Максимум, що може відбутися на українсько-румунському кордоні, це дрібна сутичка внаслідок, наприклад, дуже своєрідного бачення однією стороною «неправильного» русла Дунаю і протиправної спроби його поночі змінити шляхом намивання піску до протилежного берега. Після цього у Брюсселі й Вашингтоні румунським політикам «вправлять мізки», і все на певний час знову затихне. Хоча, звичайно, активне пониження Бухарестом спільно з Москвою іміджу НАТО й ЄС в Україні, спроби перенести румунсько-українські «проблеми» на рівень проблем Україна - НАТО, ЄС врешті-решт повинно стати предметом розгляду в цих міжнародних організаціях.
Територія України на високому державному рівні вже визначена як «сфера національних інтересів» іншої держави - Російської Федерації. І це вже не вперше. Цього разу нас назвали «русскім міром» і готуються звільнити від «вигаданої австро-угорцями» України...
Навіть єфрейтор Адольф був вигадливіший і скромніший за підполковника Владіміра. І німці почувалися вище й гідніше - вони не хотіли змішуватися з іншими народами. У москалів же якийсь комплекс етнічної неповноцінності - вони намагаються всіх, хто ще не встиг від них утекти, навчити свого «язика», назвати москалями й розчинити в своєму «мірє». Ніби як розбавляючи свою кров слов'янською, щоб відійти якомога далі від жахливих предків і сороміцьких національних традицій.
Українсько-московська війна (або російсько-українські відносини, що одне й те саме) триває з часу першого спалення столиці України в 1169 році Суздальським князем-дикуном москальським святим Андрієм Боголюбським, котрий на чолі ватаги з фінсько-мордовських племен, за свідченням літописця, жорстоко вирізав у місті всіх живих і (вперше в історії України!) зруйнував Київські храми. Цим «святий» - у розумінні московського «патріархату» - відкрив дорогу на Київ цілій епопеї набігів диких московських орд, котрі згодом російські історики стали скромно називати «монголо-татарськими». Хоча і в цьому означенні є правда - сьогоднішня територія РФ - це і є земля татар, фінсько-мордовських племен та десятків інших неслов'янських народів. Жоден слов'янський народ на території теперішньої Росії ніколи не проживав.
Починаючи з 1169 й аж до - умовно - середини ХХ століття вся історія московсько-українських відносин - це війна Орди проти України. На виживання. Одна з найпослідовніших і найжорстокіших з усіх відомих війн. Хто жорстокіше вирізав до останньої дитини українські міста й цинічніше виморював голодом мирне населення?
Сьогодні ця війна ще не завершена. Наразі вона проводиться політичними, економічними, інформаційними та іншими засобами. Ведеться спеціальна психологічна війна, метою якої є: приготувати до нападу на Україну міжнародну та власну громадськість, вивчити можливу реакція майбутньої жертви та мобілізувати на її території майбутніх державних зрадників (поліцаїв, дезертирів та інших покидьків).
Ми визначені в зовнішньополітичній доктрині залешанського сусіда як «зовнішньополітичний пріоритет №1». Частину території в Криму й Херсонській області вже окуповано. На гідронавігаційні об'єкти, котрі протиправно утримують озброєні москалі, не пускають представників української влади. З України відверто глумляться й готують в Московському військовому окрузі та на Кавказі відбірні оснащені війська для «вирішення найголовнішої (для РФ) проблеми» - ліквідації української незалежності або, що реальніше, насильницького відторгнення частини української території.
Ті величезні кошти, котрі Кремль, незважаючи на кризу й відсутність у державі бодай ознак сучасної економіки, закачує в армію, повинні будуть повернутися в вигляді якихось дивідендів. Які дивіденди може принести наступальна армія, котра вже тривалий час воює в кількох державах колишнього СРСР?
Брехня, що навіть у випадку вступу України в НАТО це нас не врятувало б. Москалі герої лише тоді, коли мають справу з очевидно слабшим. Вони зважуються на бійку за умови «десять на одного». Минулого року ця «монголо-татарська» орда в Грузії, наштовхуючись навіть на незначний опір, волаючи рідною тюркською лайкою, кидались навтікача. А коли масою металу видавлювали грузинських вояків, то - у кращих московських традиціях - грабували житла й ґвалтували жінок. Не запитуючи їх, абхази вони, грузини чи слов'яни. Це - почерк Орди.
Вступ України до НАТО раз і назавжди поклав би край реалізації основного московського національного інтересу - підім'яти або хоча б розчленувати Україну. Тим-то Кремль і мобілізував усю зоофільну мерзоту на нашій землі, щедро проплативши їхні «антинатовські протести»...
Переконаний, що, як завжди, і цього разу Кремль розраховує врешті-решт вирішити «українську проблему» із застосуванням зброї. Сьогодні в самій Московщині цього й не приховують: реально готують на «український напрям» збройні сили, а паралельно продукують книги з сюжетами російсько-української війни, відповідними іграшками привчають до образу ворога-українця тамтешніх дітей. Уся державна машина зомбує населення антиукраїнською пропагандою, в результаті чого понад 70% (пам'ятаєте цю цифру?) населення там ставиться до українців вороже. Держава вже готова до війни. І чи вона почнеться у випадку спроби України в односторонньому порядку встановити свій державний кордон, чи після спроби держави Україна контролювати власні гідронавігаційні об'єкти, чи в 2017 році, то вже справа друга. Не виключено, Кремль просто використає досвід Третього Райху й підкине на українському кордоні кілька трупів у москальських одностроях.
Тему вірогідної реакції українського керівництва на віроломний воєнний напад Московщини автор наразі принципово чіпати не буде, бо це тема окремого й дуже сумного дослідження. Банкіри й бізнесмени, завгари, що мають політичну владу, - не вояки й у жодному разі - не захисники для суспільства. Вони роблять ґешефти й рахують прибутки. Їх можна легко купити й злякати. У певному сенсі, це злодійкуваті, боягузливі погані чоловічки. Такі колись козакам горілку продавали. Одно слово, реакція влади буде «стриманою», боягузливою, суперечливою, нерішучою, хаотичною й безвідповідальною (а ще як з'ясується, що керівники держави чи силових структур мають російське громадянство й тамтешній бізнес!). Війська будуть стриножені «страхом» державних чільників, що, не дай Боже, «проллється кров», а самі страхопуди погодяться на пропозицію окупанта «сісти за стіл переговорів». Що само по собі вирішить класичну воєнну кампанію на користь агресора.
Таким чином, Україні слід готуватися не до класичної воєнної кампанії на східному напрямку, а до типової сучасної партизанської й підпільної війни за умов окупації противником частини нашої території.
Реальної зовнішньої допомоги у випадку російської агресії нам очікувати ні звідки. Захід обмежиться заявами й демаршами, проте західна демократія не ризикне потерпіти від перебоїв газу (або й - просто так) навіть за незалежність десятка таких собі Україн чи Грузій. Тим більше, що охоплене панікою від уповільнення збільшення прибутків західноєвропейське населення просто зненавидить «східних злиднів», котрі нібито претендують на якусь допомогу (російські можливості в європейських ЗМІ цю тему дуже творчо розвинуть).
Окупантів в Україні може зупинити тільки завдання їхнім збройним силам та життєзабезпечуючим об'єктам (в тому числі - на території держави-агресора) такого збитку, після якого наступна окупація Кремлем буде визнана недоцільною. І брехня, що Москва кине на українську бійню чи не все своє населення. Вантажі з України з трупами окупантів швидко остудять гарячі голови кремлівських держиморд.
Не виключено, після першої спроби російських вояків захопити Севастополь Київ таки зацікавиться мобілізаційною готовністю миролюбної Швейцарії, де кожен придатний до військової служби чоловік постійно має вдома автоматичну зброю, регулярно їздить на тренування з бойової підготовки. Але ж то - Швейцарія, до котрої не висуваються територіальні претензії, на внутрішню політику не тиснуть ззовні, на її території немає ворожої армади, а її кордони - встановлені і визнані сусідами. Як казав персонаж з радянського фільму про Громадянську війну, збираючись у місто на базар купити снаряди для єдиної в «нейтральному» селі гармати: «Нейтралітет дорого коштує».
Яким чином досягти адекватної воєнно-мобілізаційної готовності українського суспільства до вірогідної спроби агресії? За умови окупації власної влади боягузливими особинами чоловічої й жіночої статі, хижими до наживи й безпринципними до національних ідеалів. За умови тотально корумпованого суспільства й зневіреного у владу населення. За умови панування в нашому інформаційному просторові якщо не й москальської, то точно не української правди. За умови паралічу й нездатності до реальних оборонних дій національних силових структур. За умови ненависті населення до влади. За умов відсутності перспективи реальної допомоги ззовні.
Автор не є фахівцем з мобілізаційної служби. Проте чомусь переконаний, що будь-які старі (пост)радянські форми мобілізації «на випадок війни» вже не годяться. Як не годиться в області життєзабезпечення все те гниле, що прийшло до нас у спадок від неефективної держави на чолі зі злочинною організацією в вигляді «партії».
З названих уже політичних (а також економічних, кадрових та ін.) причин українські збройні сили у випадку московської агресії на даному етапові зазнають поразки. Якби навіть вишкіл вояків був вищим, а патріотизм - твердішим. Дії армії будуть відразу ж блоковані якщо не рідним президентом чи парламентом, то найнятою агресором опозицією - точно.
Суть нашого завдання - створити умови, за яких на українській території, окупованій ворогом, а також на території держави-окупанта, будуть діяти чисельні навчені й добре озброєні автономні загони й окремі бійці або підпільники, котрі як на спеціальні завдання (організовано), так і на власний розсуд зброєю, вибухівкою, отрутою тощо завдаватимуть окупантам якомога більших людських та матеріальних втрат.
Філософія формування ополчення наступна:
- Принцип добровільності.
- Відбір громадян, здатних вести бойові або диверсійно-терористичні дії в тилу ворога як на окупованій території, так і на території держави-агресора.
- Принцип надання добровольцям певних пільг (насамперед - у придбанні мисливської та іншої зброї й сейфів для її зберігання).[2]
- Розподіл мобготовності на дві частини:
- 1) Створення спеціальних загонів на базі існуючих силових структур, співробітники котрих володіють зброєю.
- 2) Створення системи мобілізаційної готовності на базі активної частини населення, котре знатиме, що у випадку війни слід діяти відповідно до відомої інструкції й з урахуванням конкретної ситуації.
- Кожне силове відомство, здатне підготувати такі загони, мусить діяти автономно від інших відомств. Нехай навіть їхні задачі часом співпадають. Жодної централізації!
- Цивільні громадяни, підготовлені до діяльності в підпіллі та до окремих збройних актів, мають діяти автономно від будь-якого «центру» й переважно на власний розсуд (володіючи загальною інформацією про способи і методи завдання противнику максимальної шкоди).
До двох останніх пунктів слід дати пояснення. Вся ця система може діяти лише за умов жорсткої конспірації, котра досягається, головним чином, тим, що про конкретні речі знає якомога менша кількість людей. Жодна особа в державі не повинна знати всього. Керівники силових відомств, визначених для створення загонів, знають про існування лише власних відомчих підрозділів. У самих відомствах повинно бути забезпечено невитік інформації за межі підрозділу. Окремі групи в цих підрозділах знають лише про своє завдання й район дислокації на окупованій території. Ці ж групи, залежно від обставин, можуть на власний розсуд пересуватися окупованою територією, відповідно до одержаної ними розвідувальної інформації про противника. Доцільно також із цих самих професіоналів підготувати окремі «двійки» і «трійки», котрі також будуть діяти в автономному режимові аж до завершення періоду окупації.
Слід продумати централізовану систему відкритого радіоінформування ополченців про дислокацію та пересування ворожих військ. Це один із небагатьох пунктів, де Захід нам може допомогти своїми супутниковими засобами.
Не хотілось образити когось проблемою люстрації, проте з власного життєвого досвіду переконаний - до життєво вважливих для держави таємниць слід не підпускати не тільки колишніх звільнених комуністів (ті, що перебували на партійній роботі), КДБістів, рецидивістів тощо, але й їхніх дітей та внуків. Тоді не повториться те, що сталося в 1941 році в Києві, коли ватажки комсомольського підпілля ініціативно (!) здали німцям усю відому їм мережу на другий день окупації. Зрештою, ми знаємо ціну цим борцям за наш добробут... Якщо допустити «колишніх» і сюди, то й тут станеться те ж саме, що сталося з іншими галузями й областями людської діяльності в Україні. І якщо «вони» не хочуть, щоб їхні діти жили в Україні без Криму або, взагалі, працювали в Україні виключно на російських бізнесменів і ФСБ, то мусять погодитися - тут їм не місце.
Щойно у нас на публічному рівні з'являться розмови про новий мобілізаційний закон, у ФСБ, СЗР та ГУР МО РФ будуть створені нові підрозділи (або спершу доповнено новим функціональним навантаженням старі), метою яких стане, по-перше, через підконтрольних українських політиків і чиновників не допустити прийняття відповідного закону та його впровадження в життя (для цього широко буде задіяно й підконтрольні українські політичні сили й ЗМІ), по-друге, проникнути в керівництво нової організації з метою одержання максимально повної інформації про потенційний рух опору. Ось де для СБУ широке поле для діяльності. Російські шпигуни полізуть туди зграями! А їм же можна запропонувати й підставні організації, завести цікаві ігри. Хоча, звичайно, це вимагатиме у контррозвідників сірої речовини більше, ніж її потрібно, щоб у ресторанах зазирати в рот громадянам України, чекаючи там на передачу «таємних матеріалів», та виписувати завдання на прослуховування телефонів. Контррозвідка, котра зосереджується головно на підгляданні й підслуховуванні, приречена бути лохом (даруйте за такий ненауковий вислів, поте він є найвідповіднішим).
Безперечно, Кремль визнає плани щодо створення особливої мобілізаційної готовності в Україні чи не найбільшою загрозою національним інтересам РФ. (Найбільша загроза для «національних» інтересів москалів - існування незалежної й територіально цілісної України.) Він учергове кине «під танки» своїх «старих і досвідчених камікадзе» з числа українських громадян («зоофілів», бо люблять «суспільство» у значенні №2). Вітренки будуть знову лементувати про загрозу НАТО, коновалюки добувати для РФ інформацію через парламентські можливості й проводити акції сприяння зовнішній політиці РФ в Україні, єфремови вбачатимуть загрозу російській мові (і цього разу таки не помиляться), грачі терміново запросять у Москви величезні суми на боротьбу з українським підпіллям у кримських горах (і щось таки виторгують), а кінахи, котрі в 2005 з високих державних посад в Україні захищали від України об'єкти в Криму, а зараз захищають від СБУ співробітників ФСБ в Севастополі, скажуть щось на штиб того, що зброя в руках українців загрожує стабільності в регіоні й розпалює міжнаціональну ворожнечу. Цікаво, а хто Кінах за національністю, що так торгує Україною?
Нова мобілізаційна готовність передбачає прийняття нового закону, котрий регламентує дію спеціальних підрозділів силових структур відповідно до прийнятих попередньо нормативів, а спеціально підготовлене цивільне населення України стає учасниками ополчення. Що після воєнних дій буде прирівнюватися до участі в бойових діях. Про зовнішню агресію оголошує хтось із вищих воєначальників (Верховний Головнокомандувач, Головнокомандувач, Прем'єр-міністр тощо). Далі, відповідно до уявного закону, десятки або й сотні тисяч озброєних громадян діють, чинять відповідно до попередніх інструкцій і вишколу. Одні - висуваються у певні регіони, де є конспіративні бази зі зброєю й харчами (окрема служба, передбачена особливим мобілізаційним планом), інші - зі зброєю вдома (або оперативно її одержавши) чекають на чужоземних вояків та бронетехніку. У міста, де є «підпільні» гранатометники, ворожа бронетехніка не зайде. Бо вже назад не вийде. Як колись у Грозному.
Усі ополченці діють без уваги на вірогідні боягузливі заяви й рішення «банкірів, бізнесменів і завгарів», котрі на той час керуватимуть державою. Ополченці діють, аж допоки останній окупант не покине територію України. У цьому одна з запорук перемоги народу, оскільки «політики» здадуться першими. Банкірів і бізнесменів, звиклих уже «кидати» власний народ і державу, куплять за гроші, котрі населення зараз переплачує Росії за газ.
Чи не головне завдання в зазначеному сенсі - зробити всенародну війну з окупантом неминучою й такою, що триватиме аж до переможного завершення. Суспільству для того, щоб захиститися, слід на час війни убезпечити себе від продажної й лякливої влади. З уваги на важливість тези, повторимо її: народ не повинен складати зброї, аж поки останнього окупанта не винесуть з України. І це все мусить бути прописано в законі. А ще ліпше - і в Конституції. Тільки так суспільство в значенні №1 зможе себе захистити від суспільств у значенні №2.
Як ми вже зазначали, спершу в Україні слід прийняти закон, наприклад, «Про особливу мобілізаційну готовність»[3] або «Про народне ополчення». У пакеті з ним слід буде зробити доповнення й у низку інших законів, наприклад, тих, що регламентують діяльність силових відомств. Закон буде нетаємним, а вже відомства, міністерства, котрі стануть суб'єктами цього закону, муситимуть розробити внутрішню нормативно-правову базу для виконання положень цього закону з грифом щонайменше «цілком таємно». А поки що можна оголосити публічну дискусію й конкурс на кращий громадський проект закону. Такі речі, щоб вони вийшли якісними, слід робити із залучення найширшого спектру думок і досвіду. Включно з досвідом Швейцарії. Та інших держав.
Проблема - подолати спротив парламенту й, можливо, президента. Україною керує камарилья. Це шлях латиноамериканської держави, де 90% майна належить 2-3% населення. Ці 2-3% наймають частину люду в вигляді поліції й армії, щоб захистити себе від решти населення. І головна проблема тут навіть не в зброї як у знарядді помсти в руках громадян. Людина, котра має зброю й володіє нею, має окремішню психологію. У давній Англії селянам забороняли полювати на оленів не тому, що оленів було мало, а тому що селянин, котрий володіє луком і не боїться його застосовувати по живій цілі, це вже не зовсім раб. І приклад звичайнісінького (спершу) браконьєра Робіна Гуда - лише доказ цьому. Депутати ВР і багатії, котрі привласнили собі лісові угіддя й тепер разом з прокурорами й начальниками міліції влаштовують на нашій Україні африканські сафарі, не захочуть, щоб у місцевих селян була зброя. Вони герої, коли втрьох озброєні - на одного беззбройного. Але тут суспільство у формі електорального тиску мусить сказати своє однозначне слово...
Ще одна проблема - екстериторіальність дії. На терені України зможуть діяти всі суб'єкти цього закону. А за кордоном? Хто буде готувати грунт на території держави - потенційного противника для завдання удару в його глибокому тилу? Сьогодні військовослужбовці України нібито можуть виконувати завдання за кордоном лише за згодою ВР. Але Служба зовнішньої розвідки, Служба безпеки, ГУР МО й Управління державної охорони, якщо автор, звичайно, не помиляється, згоди на відрядження за кордон своїх вояків у парламенті не беруть. Крім того, ніхто не забороняв СБУ, СЗРУ та МО брати на роботу співробітників у якості держслужбовців (або переводити в зазначений статус військовиків). Хто заважатиме держслужбовцеві (позаштатному працівникові тощо) ГУР МО паралізувати життя десь у Москві? Крім того, існують інші форми залучення до спільного зі спецслужбою виконання завдань. А якщо це ще й пристойно фінансується...Таким чином, український парламентський фільтр не допоможе потенційному агресору уникнути адекватної асиметричної відповіді.
Уже після перших же пострілів на українській території Московщину має охопити хвиля диверсійно-терористичних актів, спрямованих на стратегічні об'єкти, збройні сили та об'єкти життєзабезпечення. Кара за агресію мусить бути такою рішучою, щоб потенційний противник притьмом кинувся тікати з окупованої території.
В Україні достатньо і чоловіків, і патріотів, і громадян, здатних зі зброєю в руках захищати свою сім'ю й свою державу. І далеко не всі вони служать у Збройних Силах. Один із людських ресурсів для реальних бійців - українські мисливці. Безперечно, не кожний, хто має вдома рушницю або гвинтівку, зможе й захоче. У банкірів теж є мисливська зброя, проте вони - не мисливці в традиційному людському сенсі цього слова. Та й життям важити не будуть. «Нормальні» мисливці - це чоловіки, котрі не тільки не бояться зброї, але й вміло і не без задоволення її використовують. Створіть систему підбору з цього середовища в майбутнє ополчення, роздайте у пожиттєве користування нарізну зброю із сейфами для її зберігання, прокредитуйте придбання ненарізної. Допоможіть уникнути принизливої й забарної процедури одержання дозволу на зброю та спростіть її перереєстрацію. Забезпечте за кошт держави вогневу підготовку добровольців десь на полігоні. Створіть із них окремі загони та підготуйте одинаків (снайперів, гранатометників, підривників тощо). Мало не буде.
Інший ресурс - військові пенсіонери. Певна річ, штабний писар багато не подвине, проте молодий пенсіонер аеромобільних військ чи якогось спецназу - чудовий матеріал. Допоможіть їм стати мисливцями.
Нарешті матимуть шанс на самореалізацію й тисячі наших «афганців». Гадаю, їм буде що сказати своїм квазівізаві з російського боку - героїв щодо мирного кавказького населення.
Ополчення - найдешевший спосіб захисту. Ядерної зброї ми, мабуть, уже не збудуємо, а старі неповороткі танки, дорогі літаки з пілотами без практики польотів є чудовою мішенню. Тим більше, мілітаристська РФ завжди їх збудує більше. А треба буде гроші - підвищить для України ціну на газ. Поки що ніхто з наших політиків і урядовців не відмовився від російської газової пропозиції: кабальні умови для України в обмін на особисті дивіденди від газу для окремих «українців».
Звичайно, в Західних регіонах України російської окупації боятися слід менше всього. І це ще раз підтверджує те, про що ми говорили: у випадку нанесення збройним силам окупанта значного збитку асиметричним діями на окупованій території, двохголовий «орел» залишиться пукати на сідалі.
Контроль над усією Україною Кремль все ж планує одержати шляхом впливу на українських політиків, а от плани воєнних дій у Криму в Москві вже є. Лабораторією російських воєнних починань в Україні є Севастополь. Швидше за все, українська влада не встигне там зробити бодай щось, щоб завадило росіянам через обурене Києвом (і цілком справедливо) населення міста вигнати звідти все українське й підтримати «самоврядування» іноземними багнетами. Питання вже у іншому: чи вдасться Україні повернути Севастополь як територію або чи вдасться зупинити москалів на кордоні міста на шляху до всього Криму? Як на автора, то після окупації Севастополя чужоземними військами слід дати днів три українським громадянам вийти з міста, а щодо окупантів і можливих зрадників застосувати відповідну щодо воєнного часу тактику й політику. Залишати Севастополь, окупований росіянами, все-одно що залишати злоякісну пухлину в тілі, коли її ще можна видалити. Щоправда, при цьому слід бути готовими до спроби москалів вийти з палаючого міста й перенести пожежу на решту Криму.
Ще один із засобів зменшити небезпеку зовнішньої загрози з боку РФ, наприклад, - підписати договір про взаємну воєнну допомогу (на кшталт 5 статті Договору НАТО) з Білоруссю. У Мінську це теж уже актуально. Нехай тоді зоофіли в нашій Верховній Раді та на вулицях лементують, що нащадки Орди - «брати-слов'яни», а білоруси (як і поляки, болгари, словаки, хорвати та ін.) - не слов'яни. З уваги на цілу низку теперішніх зовнішньополітичних чинників, саме такий союз буде природній і доцільний. Слов'яни вже не раз об'єднувалися для боротьби то з ордою зі Сходу, то з чумою із Заходу. Як є природним стратегічний союз між Росією й Німеччиною. Крім того, переконаний, до договору про взаємодопомогу між слов'янами дуже прихильно поставляться - в більшості - НАТО і ЄС, а деякі члени цих організацій (насамперед Литва й Польща) можуть проявити й неабиякий конкретний інтерес...
[1] Слов'янська Білорусь, найбільше зблизившись з Москвою, першою повною мірою відчула смертельну загрозу й тепер успішно налагоджує відносини з Європейським Союзом.
[2] Якщо буде бодай одна дармоїдська пільга, до лав ополчення попхаються всі потенційні зрадники. Очевидно, слід буде обмежитись спрощенням придбання й перереєстрації зброї, звести витрати при цьому до нуля й надавати оплачувані відпустки для проведення навчань.
[3] Автор на громадських засадах ладен взяти участь у розробці такого закону.
