Українське Слово

Сьогодні виповнюється 100 років з дня народження Народного Героя Українського народу Олекси Гірника.

В ніч на 21 січня 1978 року, День Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою він мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз — 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав — тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Т. Шевченка. Спустився до схилу гори звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички — все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.

В галузевому архіву СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет Комуністичної партії України: «Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповідника Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчика місцевим мешканцем Н. І. Мещеряковим, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: з синтетичного матеріалу ємкість 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю гидкості з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка.» Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю написав у своїх листівках:

«Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».

Олекса довго і важко йшов до цього кроку — акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість залишившись серед живих припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу — страх.

Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими — псевдо-«русскімі». За незгоду бути псевдо-«русскімі» суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи, цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався, діти зрадників і тих хто погодився бути такими, як зайди — не українцями. Всі вони добре розуміли, що вижити, не жити — ні, — вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси». Та Олекса бачив, що навіть у цій «масі» — заляканій і оплутаній брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх у розумінні, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати «Смолоскипом» для свого народу Олекса не бачив.

6-го січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок — розповсюджували слухи, що спалився який п’яничка, чи хворий на психіку. Незважаючи на залякування свідків — правда про Олексу і його чин живуть і діють.

У Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога» 5-го листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха урочисто було відкрито громадський музей «Смолоскип». Як сказали в своїх відгуках люди, що прийшли на відкриття і як було зазначено в вітальних телеграмах — це перший і єдиний музей у світі такого роду.

З експозицій музею ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців. В часи царату в Петропавлівський в’язниці на знак протесту облила себе керосином і спалилася Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була «народовольницею», радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії. В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь які свідчення або згадки були знищені. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій спробі завадили, але не забули за цю спробу покарати на ув’язнення. Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років у криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові — не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я — Юрій Михайдовський.

Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, як би не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко — канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому, правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи ВГОІ «Чорнобиль-Допомога» і створенню музею. Музей працює, дослідницька робота триває.

Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання — що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці «братерські» обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням? Чому будівлю музею не одноразово підпалювали в нібито української державі Україна? Чому, якщо людина народилася українцем її треба знищувати, в тому числі й вогнем? Чому можна безпечно говорити українською в усіх країнах світу, а в Україні це небезпечно? Чому Донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися?

Питань багато. Відповідь, мабуть, загальна одна: Олекса Гірник віддав найдорожче — життя за ради свого народу не дарма. Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну тривку зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де за словами Т. Шевченка «своя правда». 31 березня цього року в читальній залі музею відбудеться науково-практична конференція в честь Олекси Гірника «Прометей України». Слава Герою!

Віктор Тупілко, фундатор музею «Смолоскип»